Російський режим постає перед найбільшим викликом: руйнуванням сакрального образу Путіна, який перетворюється на карикатурного диктатора. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Останнім часом в інформаційному просторі стало багато Путіна. Того самого Путіна, який раніше місяцями зникав, сидів у бункері й нічого не коментував, видаючи на-гора лише заготовлені «консерви». Очевидно, його турбота про власне самопочуття і безпеку нікуди не поділася. Але тепер він ледь не щоденно виступає і щось розповідає.
Переважно це не стосується реальних проблем та реальної ситуації у його власній країні. У той час, як усіх у Росії, судячи із соціальних мереж, турбує питання палива і можливість хоч якось заправитися, Путін знову розповідає про великі звершення на фронті. А головне — лякає росіян страшними європейцями, які нібито мріють завдати їм стратегічної поразки, знищити і ліквідувати.
Насправді ми стикаємося з найбільшою кризою тієї інтерпретаційної схеми і моделі спілкування з навколишнім світом, якої Путін дотримувався протягом усієї своєї каденції. Усі пам’ятають, що Путін ніколи не реагує на реально кризові ситуації. Реально проблемні й кризові ситуації він не коментує. Він може дочекатися рік або навіть більше, поки ситуація завершиться, а тоді вийти з коментарями про те, як вони все вдало і прекрасно вирішили.
Наприклад, зараз, коли всіх турбує ситуація з бензином, Путін розповідає про великі проблеми Збройних сил України. Нібито між цими речами є якийсь зв’язок. Очевидно, він вважає, що й цього разу зможе реалізувати достатньо просту схему: мовчати щодо основних проблем або згадувати їх максимально побіжно, дочекатися, поки проблема сама розсмокчеться, а потім вийти переможцем і приписати собі цю перемогу особисто.
Відсутність палива з медійної проблеми перетворилася на реальну
Але цього разу така схема може не спрацювати з однієї простої причини. Це не просто медійна проблема. Медійна проблема — це проблема, яка для переважної більшості людей існує в телевізорі або на інших медіамайданчиках. Наприклад, поява Збройних сил України в Курській області, тобто безпосередньо на міжнародно-визнаній території Росії, була великою проблемою для мешканців самої Курської області. Але для більшості росіян вона не була повсякденною проблемою. Вони могли робити вигляд, що нічого не відбувається, а Путін міг перечекати, дочекатися, поки все якось вирішиться, і тоді вийти зі своїми коментарями.
Зараз ситуація інша. Це вже не медіапроблема. Мабуть, це перша кризова ситуація, яка охопила всю Росію від початку повномасштабної війни проти України. Для такого режиму, як режим Путіна, найбільша проблема полягає не в тому, що правитель неефективний, поганий або не турбується про народ. Він автократ, а автократ апріорі не повинен особливо ні про кого турбуватися. Усі розуміють, що, що б він не робив, владу він усе одно не віддасть. Тому нібито й немає особливого сенсу щось проти нього робити. Так ця система існує вже тривалий час і, мабуть, може існувати ще довго.
Але найгірше для автократа — це перетворитися на посміховисько. Перетворитися на старого незрозумілого діда, який несе ахінею, поки в країні, та й загалом у світі, відбувається щось прямо протилежне. Саме на такого старого діда, якого ніхто не слухає і який не говорить нічого змістовного, Путін на наших очах і перетворюється.
Це вже не страшний геополітик і стратег, яким його колись позиціонували пропагандисти. Путін-шахіст, який прораховує всі ходи на десять кроків уперед; у нього все продумано, прораховано і вивірено.
Путін — це значною мірою медійний проєкт
Путін є медійним проєктом класичного телебачення: телебачення як епіцентру суспільно-політичного життя, як основного вікна у світ для суспільства, телебачення періоду зеніту своєї популярності та впливовості. Саме проявом такого телебачення були диктатори на кшталт Путіна, яких конструювали як медіаперсонажів, як героїв телевізійних серіалів, потім продавали громадськості, і громадськість за ними спостерігала, як за персонажами майже вічних серіалів, що тривають десятиліттями.
А потім телебачення закінчилося. Не для всіх, звичайно, але для значної частини суспільства. Веб-серіали функціонують уже за іншою логікою. І головне, що коли ти персонаж телебачення, тобі достатньо контролювати саме телебачення. У випадку з Інтернетом усе складніше. Його важче контролювати.
Росіяни намагалися це робити. Обмежуючи, забороняючи конкретні ресурси, зрештою навіть вимикаючи інтернет повністю. І тепер ми бачимо результат. Своєю активністю вони, навпаки, посилюють ефект від ударів Збройних сил України. Кампанія української армії та інших структур, які відповідають за ці удари, має кілька вимірів. Суто військовий, економічний (підірвати основи російської економіки і, передусім, військової економіки), а також політичний і психологічний.
Політичний ефект тут очевидний, і він полягає у тому, аби принести війну по всій Росії. І ця задача вже більш-менш реалізується. Усі так чи інакше відчули на собі переваги маленької переможної війни Путіна. Але ще один додатковий політичний ефект створює сам Путін і його оточення, демонструючи тотальну неадекватність власного правління реаліям XXI століття.
У бункері сидить якийсь дід і розповідає байки про те, що вони всіх перемагають, про незрозумілі населені пункти в Україні, які абсолютно нікого в Росії насправді не хвилюють і не цікавлять. Якби Путін у цій ситуації взяв на себе керівництво подоланням кризи, продемонстрував би свої спроможності, він міг би навіть достатньо непогано вийти з неї в політичному плані. Але очевидно, що він, по-перше, не може, по-друге, не хоче, а по-третє, це його не цікавить. Його банально не цікавить власне суспільство. Він його, очевидно, зневажає. Його не хвилюють проблеми людей.
Путін живе в світі великих геополітичних звершень
У своїх фантазіях російський диктатор уже приєднує Україну, висуває ультиматуми НАТО, вступає у велику війну, обстрілює когось ядерними ракетами. Зрозуміло, що до цього не дійде, бо він усе ж таки турбується про власне життя. Але у своїй свідомості він, очевидно, мислить саме такими категоріями.
Саме це Путін демонструє своєю поведінкою. Україна не могла би примусити його йти таким шляхом. Він сам добровільно обирає шлях неадекватного діда, який уособлює все найгірше, що асоціюється з диктатурою і тиранією. Він просто карикатурний тиран, який грається у владу.
Інерційність режиму, безперечно, зберігатиметься. Вона нікуди не подінеться. Росіяни, зрозуміло, будуть це все терпіти. Але все може накритися дуже просто і дуже швидко. Система може бути якою завгодно репресивною і жорстокою, але вона не повинна бути неадекватно смішною. Вона не повинна ставати предметом для жартів.
Із цим безпосередньо пов’язана тема російської пропаганди. Причому не просто пропаганди, а так званої пропаганди для розумних, а також тих тем, які вона останнім часом вкидає, і того, про що ці вкиди можуть свідчити.
Мова про найбільш масовий, відомий і популярний сегмент. Масова пропаганда через російське телебачення, через масові Telegram-канали, через найпростіші й найпримітивніші тези. Це клоака, куди скидається абсолютно все. Від «розіп’ятих хлопчиків» до щоденних істерик Соловйова.
Ця пропаганда працює для маси. Як будь-яка пропаганда, вона не обов’язково когось глибоко перепрограмовує. Вона створює інформаційне тло, яке має насичувати свідомість тих, хто потрапляє під її вплив, окремими тезами й ідеями. Вона повинна нормалізувати весь ненормативний хаос дебілізму, який оточує середньостатистичного росіянина. І її теж зараз усю «мобілізували», аби доводити росіянам, що не повинно бути жодної паніки з питань бензину.
Вони просто мобілізували величезну кількість російських «лідерів думок», аби вони писали і говорили скрізь, що «проблем з бензином немає». Але в реальності це виглядає як повна безпорадність проти актуальних викликів.
Образ Путіна як безпомилкового стратега руйнується не лише через військові чи економічні проблеми, а й через його власну поведінку. Коли диктатор на тлі реальної паливної кризи продовжує говорити мовою вигаданих геополітичних звершень, він втрачає не тільки переконливість, а й сакральний ореол влади.
Україна наносить не лише військові удари
Українські удари по російській інфраструктурі мають не лише військовий та економічний, а й політико-психологічний ефект. Вони повертають війну на територію Росії і змушують російське суспільство бодай частково стикатися з наслідками тієї самої «маленької переможної війни», яку йому продавали роками.
Нинішні теми російської пропаганди показують головні страхи режиму: паливну кризу, ефективність українських ударів, потребу в новій мобілізації та можливий суспільний резонанс. Саме тому пропаганда намагається одночасно применшити проблеми, заспокоїти аудиторію і показати силу через демонстрацію терору проти України.
Для персоналістської диктатури сміх і втрата страху можуть бути не менш небезпечними, ніж санкції чи військові поразки. Репресивна система може триматися довго, але коли її головний символ стає анекдотичним персонажем, це означає, що процес руйнування ореолу вже почався.
