Поки Росія намагається нав'язати власні умови миру через нові атаки й дипломатичні маневри, Туреччина діє на власному полі. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Туреччина – не частина західної санкційної коаліції, але підтримує територіальну цілісність України. Вона торгує з Москвою, але постачає Києву зброю. Чи здатна Анкара натиснути на Кремль там, де Захід втрачає важелі?
Чи є Туреччина хорошим посередником, до якого прислухаються Росія і Україна?
У ситуації, коли прямий діалог між Москвою та більшістю західних столиць заблокований, Туреччина стала чи не єдиним містком між сторонами. І це не просто дипломатичний жест.
У 2022 році Туреччина спільно з ООН виступила посередником у підписанні «зернової угоди», яка дозволила Україні експортувати продовольство через Чорне море. Це був один із небагатьох прикладів реального дипломатичного прориву з початку повномасштабного вторгнення. Навіть після виходу Росії з цієї угоди у 2023-му, сам факт її існування довів, що Анкара має унікальний доступ до російської політичної верхівки, водночас не втрачаючи контактів із Києвом.
Цей потенціал посередника Туреччина може використати і в майбутньому – якщо вирішить не просто лавірувати, а впливати.
Хазяйка Чорного моря: вплив на баланс сил
Анкара має не лише дипломатичні, а й стратегічні важелі. Згідно з Конвенцією Монтре 1936 року, Туреччина контролює прохід через протоки Босфор і Дарданелли. У лютому 2022 року, невдовзі після вторгнення, вона закрила протоки для військових кораблів, фактично обмеживши можливість РФ перекидати морські сили до Чорного моря.
Це рішення стало сигналом: Туреччина готова використовувати міжнародне право не на користь Росії. І хоча воно не змусило російський флот відступити, воєнний потенціал Москви в регіоні суттєво знизився.
Байрактари, співпраця і демонстрація сили
Підтримка України з боку Туреччини має не лише символічне, а й практичне значення. Зокрема, дрони Bayraktar TB2 стали одним із ключових елементів оборони України у перші місяці вторгнення, знищуючи колони ворожої техніки та підіймаючи моральний дух українців.
Турецький бізнес наразі інвестує у створення спільного виробництва БПЛА на території України. Це – не просто продаж зброї, а створення технологічного альянсу. Москва неодноразово висловлювала невдоволення цими кроками, але Анкара не відступає.
Для Кремля це болісний сигнал: навіть ті, хто не приєднався до санкцій, можуть допомагати Україні зі зброєю.
Економічні важелі: і торгівля, і залежність
Після початку вторгнення торгівля між РФ і Туреччиною значно зросла. Анкара стала важливим хабом для обходу санкцій – російські компанії через Туреччину імпортували технології, обладнання, фінансові послуги. Однак залежність – обопільна.
Росія дедалі більше потребує Туреччини як економічного партнера: це і ринок, і логістика, і валюта для операцій. За президентства Байдена США неодноразово звертали увагу Туреччини на ризики співпраці з РФ, і цей тиск поступово посилювався.
Якщо Туреччина вирішить скоротити обсяги торгівлі або приєднатися до обмежень Заходу, наслідки для російської економіки можуть бути вкрай болючими.
Голос для мусульманського світу і Глобального Півдня
Туреччина має унікальний геополітичний голос, особливо в країнах, де Захід традиційно не має впливу. Це Центральна Азія, Північна Африка, Близький Схід. Через Організацію тюркських держав і широкі дипломатичні мережі Анкара здатна формувати альтернативний наратив – не проросійський, але й не західний.
У тих регіонах, де Росія намагається просувати тезу про «боротьбу з Заходом» або «антиколоніальну місію», Туреччина може стати альтернативним центром впливу, який викриває справжню суть російської агресії.
Це повільна, але ефективна боротьба за інформаційні симпатії світу. І Туреччина тут – не статист.
Ердоган і Путін: баланс між загрозою та дружбою
Стосунки між президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом і президентом РФ Володимиром Путіним – це не союз і не протистояння, а постійна боротьба за перевагу. Їх об'єднує прагматизм, але розділяють інтереси на Південному Кавказі, у Сирії, Лівії та Чорному морі.
У 2015 році, після того як турецькі ВПС збили російський Су-24, Ердоган прямо вступив у конфлікт з Москвою. Попри подальше «примирення», Туреччина тоді показала, що готова ризикувати навіть військовою конфронтацією. Це сформувало у Путіна складну модель сприйняття Анкари – партнер, якому довіряти не можна, але і зневажати небезпечно.
З іншого боку, Ердоган неодноразово публічно розходився з Путіним у заявах, як це було під час агресії РФ проти України. Зокрема, у 2022 році він назвав дії Росії «неприйнятними» та чітко заявив про підтримку територіальної цілісності України.
Особистий контакт із Зеленським: довіра на тлі війни
На відміну від холодних зустрічей із Путіним, діалог між Ердоганом і Зеленським є живим і публічним. Туреччина кілька разів ініціювала особисті зустрічі президентів – зокрема у Львові в серпні 2022 року, а також під час офіційних візитів української делегації до Анкари.
Крім того, після обміну полоненими у 2023 році, пʼять українських командирів із «Азовсталі», що перебували в Туреччині, несподівано повернулися додому разом із Зеленським – попри неузгодженість з Москвою. Це викликало гнівну реакцію Кремля і ще раз засвідчило: Ердоган не боїться зіграти проти Путіна, якщо це відповідає його інтересам або іміджу регіонального лідера.
Туреччина – це не просто геополітична держава. Це – Ердоганська Туреччина, і особисті стосунки лідера з Путіним та Зеленським можуть у критичний момент зіграти більшу роль, ніж санкції чи військова допомога. Саме тому Анкару не варто недооцінювати як гравця у питанні майбутнього миру для України.
Крим – особисте питання для Ердогана
Ставлення Туреччини до анексії Криму Росією у 2014 році залишається незмінним: Анкара не визнає Крим частиною Російської Федерації. Це офіційна позиція, неодноразово озвучена самим президентом Туреччини. Наприклад, у 2024 році Ердоган на саміті Кримської платформи заявив: «Our support for Ukraine's territorial integrity, sovereignty, and independence is unwavering. The return of Crimea to Ukraine is a requirement of international law».
Такий підхід має не лише геополітичне, а й внутрішньополітичне коріння.
Туреччина історично вважає себе покровителем кримськотатарського народу, значна частина якого проживає на території сучасної Туреччини. Ця діаспора – не просто етнічна спільнота, а впливова частина турецького електорату, особливо в прибережних районах Чорного моря.
Ердоган послідовно підкреслює свою турботу про кримських татар, називаючи їх «корінним народом Криму», якому має бути забезпечене право на самовираження, освіту, мову та безпеку. Анкара неодноразово вимагала від Росії звільнити кримськотатарських політв’язнів, зокрема журналістів, активістів та представників Меджлісу.
У 2021 році Туреччина відкрито висловила протест проти вироку лідеру кримських татар Наріману Джелялу, назвавши його арешт політично мотивованим. Міністерство закордонних справ Туреччини заявило, що засудження Джеляла «не відповідає справедливості та правовим нормам».
Цей гуманітарний і політичний чинник посилює позиції Туреччини в питанні статусу Криму. Анкара претендує на роль гаранта прав кримськотатарського народу у післявоєнному врегулюванні, а це означає, що вона не сприйме формулу миру, яка закріпить російську окупацію без урахування прав корінного населення.
Це принципово відрізняє позицію Туреччини від позицій деяких нейтральних або прагматичних гравців Глобального Півдня. Туреччина не лише не визнає анексії Криму – вона має внутрішню політичну мотивацію активно протистояти її легітимізації.
Питання Криму для Ердогана – це не просто пункт у зовнішньополітичній стратегії. Це – інструмент мобілізації власного електорату, відображення історичної пам’яті Османської імперії та реальний інтерес до формули миру, яка не може ігнорувати кримськотатарське питання.
Анкара – балансир із потенціалом стати гравцем
Анкара не є союзником України в юридичному сенсі. Вона не вводила санкцій проти РФ, не закликала до розриву відносин. Але своїми діями вона вже стримала Росію у морі, озброїла Україну у повітрі, торгується з Москвою на рівних і веде діалог із країнами, які ще не визначилися зі своєю позицією.
Цей унікальний статус дозволяє Туреччині впливати на події більше, ніж здається на перший погляд. І якщо в якийсь момент Анкара вирішить зробити ставку на справедливий мир – із відновленням територіальної цілісності України – то вона може стати ключем до переформатування регіональної безпеки.
Світ повинен уважніше дивитися на Босфор – там сьогодні не просто перехрестя морських шляхів, а геополітична артерія майбутнього миру.
