Тема передачі «Томагавків» стала новим дипломатично-військовим важелем примусу Кремля до переговорів. Про це пише Ігор Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Діалог про постачання дальніх крилатих ракет — це не просто питання посилення України далекобійною зброєю, це інструмент стратегічного тиску. Публічні натяки з боку віце-президента США і подальші обговорення в адміністративних та політичних колах зміщують кордони допустимого для Москви: загроза появи у Києва додаткових можливостей вражати глибокі тилові цілі породжує політичний та економічний ризик, який важко проігнорувати. Сам по собі предмет переговорів — аргумент, що змушує російське керівництво рахуватися з вартістю продовження війни і переглянути можливість поступок задля збереження режиму.
Спосіб, у який США подають цю тему, — це серія етапів, кожен із яких дає Кремлю «вікно для виходу». Американська тактика виглядає як поетапна гра: від публічних натяків до політичних заяв і нарешті — до фактичних рішень. Це дозволяє Вашингтону контролювати темп, зберігаючи опцію коригувати тиск залежно від реакції Москви. Кожний крок — від заяв віцепрезидента до коментарів президента та офіційних повідомлень — не випадковий; це свідомо дозована ескалація, що пропонує Кремлю «гідний вихід», але не відроджує колишніх привілеїв Росії.
Наразі рішення про передачу залишається під питанням, і це — теж інструмент впливу
Офіційні голоси партнерів та союзників (зокрема позиція лідерів НАТО) фіксують: постачання «Томагавків» ще розглядається і знаходиться під ретельним аналізом. Така невизначеність сама по собі працює на Київ: Кремль бачить, що в разі відмови з його боку можливості постачання можуть стати реальністю, а не лише риторичним аргументом, отже термін для прийняття компромісного рішення скорочується. Обʼєктивний висновок простий — сам процес дискусії, навіть без негайної передачі, вже змінює поведінку противника.
Технічні та організаційні бар’єри не знімають політичного ефекту, але формують реальні обмеження. Існують обґрунтовані питання: готовність операторів, постачання пускових установок (Typhon/аналогічні системи), інтеграція в систему розвідки, ризики ескалації. Кремль миттєво реагує: риторика про “ескалацію” і загрозу неприйнятної відповіді вже лунає на найвищому рівні. Але і тут американська стратегія прагматична: показати можливість — створити важіль впливу — і лише потім вирішувати технічні деталі, залишаючи поняття «дедлайну» і «наступності» тиску.
Українські альтернативи «Томагавкам» формують власну доктрину далекобійного стримування
Незалежно від американського рішення, Україна паралельно розвиває власні системи крилатих ракет. Найбільш відомі з них — «Нептун-МД» у модернізованій версії, здатній уражати наземні цілі на відстані понад 400 км, а також нові експериментальні платформи, створені на базі проектів «Грім-2» і «Сапсан». Додатково у роботі — програма високоточного дронового озброєння великої дальності, яке вже демонструє ефективність проти російських НПЗ. Це означає, що навіть без американських ракет Україна поступово формує власну архітектуру стратегічного стримування — технологічно простішу, але політично автономну. Якщо «Томагавки» — це символ глобального сигналу, то українські системи стають гарантією суверенного захисту.
Після війни «Томагавки» перетворяться на інструмент стратегічного неядерного стримування
Якщо постачання відбудеться і система буде інтегрована у національний та колективний оборонний купол, роль цих ракет зміниться: від засобу операційного тиску — до елементу довгострокового стримування. У постконфліктній архітектурі вони стануть механізмом, який унеможливлює легке відновлення атак проти України, підвищуючи вартість агресії для будь-якого реваншистського проекту. Це не гарантія миру сама по собі, але вагома складова нового балансу сил, що підвищує ціну повторної агресії до рівня, неприйнятного для Кремля.
«Томагавки» — не чарівний ключ до перемоги і не магічна кнопка миру. Це інструмент примусу: політико-військовий сигнал, що змінює розрахунки супротивника, створює можливості для переговорів і після завершення бойових дій формує механізм стримування. Ризики та технічні обмеження реальні і значущі, але саме процес публічного розгляду передачі вже працює на український інтерес. В умовах, коли дипломатія часто безсила перед фактом домінування сили, подібні технологічні дискусії стають найчистішою формою політики — холодною, розрахованою і влучною.
