Ситуація на кордоні між Таїландом і Камбоджею перетворюється на найсерйозніший прикордонний конфлікт у Південно-Східній Азії за останнє десятиліття. Після підриву міни, внаслідок якого постраждали п’ятеро тайських військовослужбовців, між двома країнами розпочалися бойові дії. Упродовж кількох днів надходили повідомлення про артилерійські обстріли, ракетні атаки, а 24 липня тайські винищувачі F‑16 завдали серію авіаударів по військових об’єктах на камбоджійській території поблизу храму Та Муен Том, що вважається спірною зоною. Загинули щонайменше 12 осіб, переважно цивільні. Із прикордонних сіл евакуйовано понад 40 тисяч жителів. Обидві сторони відкликали своїх послів, припинили транспортне сполучення та запровадили режим посиленої прикордонної готовності.
Таїланд і Камбоджа: не просто прикордонна війна
Динаміка конфлікту свідчить про глибші процеси переформатування регіональної безпеки в Індокитаї на тлі слабкості міжнародних інституцій і наростання протистояння між Китаєм і США. За формальною сутичкою стоїть боротьба за вплив, демонстрація сили та ревізія статусу прикордонного врегулювання, що протягом десятиліть вважалося умовно стабільним. У цій ситуації перетинаються інтереси трьох рівнів гравців: локальних (Таїланд і Камбоджа), регіональних (В’єтнам, Індонезія, Китай) і глобальних (США, Франція, ООН).
У 1962 році Міжнародний суд ООН визнав право Камбоджі на сам храм Преах Віхея, однак прилеглі плато та лісисті ділянки залишилися у невизначеному юридичному статусі. Відтоді обидві країни регулярно використовували цю територію для патрулювання й символічної демонстрації суверенітету. У 2024–2025 роках напруга посилювалася поступово: у травні загинув камбоджійський військовий, у червні тайська сторона заборонила проведення церемоній поблизу об’єкта, а липнева ескалація стала прямим наслідком затяжного конфлікту, що так і не знайшов дипломатичного розв’язання.
Війна без оголошення
Таїланд оперативно перекинув бронетанкові підрозділи, безпілотники та розвідувальні сили до прикордонних провінцій Сурін і Убон-Ратчатані. Військові підрозділи контролюють ключові ділянки кордону, а залучення бойової авіації позначило новий етап у конфронтації. Тайські посадовці стверджують, що удари носили «превентивний» характер і були здійснені у відповідь на обстріли з боку камбоджійських військ. Камбоджа натомість подала скаргу до Ради Безпеки ООН, звинувативши Таїланд у «незаконній агресії», а також оголосила мобілізацію резерву. Водночас прем’єр Хун Манет наголошує на виключно дипломатичному шляху врегулювання конфлікту, паралельно проводячи консультації з Китаєм.
Коли ООН не дає гарантій
Формально слабший учасник конфлікту, Камбоджа за останні роки перетворилася на стратегічного сателіта Китаю в Індокитаї. Після 2010-х Пномпень отримав масштабну інфраструктурну, військову та дипломатичну підтримку від Пекіна. Військово-морська база в Ріамі, модернізована за участі китайських інженерів, дозволяє Китаю закріпитися в Сіамській затоці — менш як за 700 кілометрів від американських баз у Сінгапурі.
На цьому тлі Камбоджа дедалі активніше використовує «китайську тінь» для внутрішньої мобілізації. Загострення з Таїландом дозволяє Пномпеню:
● консолідувати еліти навколо нового прем’єра Хун Манета (сина багаторічного лідера Хун Сена);
● сформувати образ зовнішньої загрози для легітимації армії та авторитарної вертикалі;
● посилити тиск на міжнародні організації як нібито постраждала сторона, попри власні попередні провокації.
Пекін формально не втручається, однак пасивна підтримка Камбоджі цілком відповідає моделі «асиметричного впливу», коли Китай зміцнює своїх союзників не прямим втручанням, а через логістику, інфраструктуру та інформаційні ресурси.
Таїланд: автономна сила з поглядом на Вашингтон
Таїланд — військова демократія з постійним балансуванням між цивільною владою й армією. Після перемоги політичних сил, лояльних до клану Шинаватри, у 2023–2024 роках Бангкок активізував спроби позиціонувати себе як регіонального гаранта стабільності — особливо на тлі ескалації в М’янмі, зростання китайського впливу та відсутності лідерства з боку США.
Авіаудари F‑16 стали не лише відповіддю на військову провокацію. Це сигнал зовнішнім гравцям про автономність Таїланду, демонстрація готовності діяти без очікування санкції з боку Вашингтона. Це також внутрішній крок: атаки на цивільні об’єкти на власній території сформували громадський запит на силову відповідь, і уряд відреагував у той спосіб, який підсилює образ дієздатної держави.
Таїланд формально залишається союзником США (статус «major non-NATO ally»), але на практиці тривалий час дотримується політики стратегічного маневру. Нинішній конфлікт — нагода випробувати власну суб’єктність як потенційного регіонального центру сили, без потреби в зовнішньому схваленні.
Конфлікт без посередників
Камбоджа все більше спирається на Пекін, як у модернізації армії, так і в розбудові інфраструктури. Таїланд натомість намагається балансувати: формально орієнтуючись на США, але водночас демонструючи рішучість і незалежність. Залучення бойової авіації — чіткий сигнал і Китаю, і США про те, що Бангкок здатен самостійно формувати порядок денний у регіоні.
Усе це ставить під сумнів дієвість традиційних механізмів стримування. Ні Рада Безпеки ООН, ні АСЕАН наразі не мають реальних важелів впливу на дії сторін. Модель колективної безпеки, що вважалася основою регіональної стабільності, фактично перебуває в стані спостереження.
Наслідки: локальний конфлікт, глобальні тіні
Інцидент розгортається в момент, коли Південно-Східна Азія перебуває в глибокій кризі довіри. У М’янмі триває громадянська війна з численними зовнішніми втручаннями. В’єтнам намагається зберігати маневровий простір між глобальними гравцями, Індонезія бореться за збереження регіонального лідерства в АСЕАН, а Філіппіни втягнуті в гостре протистояння з Китаєм у Південно-Китайському морі. На цьому тлі конфлікт між Таїландом і Камбоджею ризикує створити небезпечний прецедент: прикордонне загострення розв’язується не через переговори, а через бойове застосування авіації. Такий підхід руйнує парадигму мирного врегулювання, яка десятиліттями забезпечувала відносну стабільність у регіоні.
Що це означає для України
Перш за все, це ще одне підтвердження: нестабільність у стратегічно важливих регіонах світу перестає бути винятком, вона стає новою нормою. Прикордонний конфлікт між Таїландом і Камбоджею показує, що навіть без масштабної війни ескалація може бути раптовою, руйнівною й дорогою,з точки зору людських втрат, економічних наслідків та репутаційних втрат.
Другий висновок стосується логіки дій середніх держав. Таїланд демонструє, як регіональний гравець може самостійно перехоплювати ініціативу в умовах зовнішньої непередбачуваності, зокрема з боку США. Це має пряме значення для Києва: у ситуації, коли союзники можуть діяти повільно, рішучість і оперативність стають головними індикаторами суб’єктності. Авіаудари, проведені без узгодження з Вашингтоном чи ООН, засвідчують формування нової моделі поведінки: середні держави більше не чекають на санкцію великих, вони діють самостійно навіть у зонах ризику.
Третій аспект — посилення впливу автократій. Камбоджа дедалі глибше інтегрується в китайське військово-дипломатичне коло, використовуючи цю підтримку як щит і як важіль у внутрішній політиці. Для України це — тривожний сигнал. Регіональна перевага демократій більше не є стабільною й очевидною. У таких умовах зміцнення системи союзництв, участь у глобальному протистоянні авторитарним режимам і посилення власної інституційної спроможності — не ідеологічні гасла, а питання виживання держави в новій геополітичній реальності
Для України цей епізод є ще одним доказом, що у світі після 2022 року діють нові правила: стабільність нікому не гарантується, а сила — це не лише про техніку, а й про суб’єктність, швидкість реакції й готовність діяти у вакуумі лідерства.
Олександр Колесніченко
