Коли Дональд Трамп уперше обіймав посаду Президента США, його політика щодо Ірану мала яскраво виражений “максималістський” характер. У 2018 році Білий дім вимагав від Тегерана одразу кількох речей: відмови від ядерної програми, згортання розробки балістичних ракет і припинення підтримки проксі-сил на Близькому Сході. Такий підхід призвів лише до ескалації та посилення тиску санкцій на Іран.
Сьогодні ж, у межах нового президентського терміну, Трамп демонструє зовсім іншу стратегію. Економічна криза в Ірані, а також нові обставини на Близькому Сході відкрили простір для діалогу, хоча ще кілька років тому Іран категорично відкидав можливість переговорів. У цій статті розглянемо, як і чому Дональд Трамп перейшов від “усе й одразу” до більш гнучкого підходу, а також з’ясуємо, в чому полягає вигода для Ірану.
Передісторія: провал “максималістського” підходу
У 2018 році Дональд Трамп вивів Сполучені Штати з міжнародної ядерної угоди з Іраном (JCPOA), укладеної за часів президентства Барака Обами. Адміністрація Трампа висунула Тегерану три жорсткі умови: повна відмова від збагачення урану, припинення балістичних ракетних програм і згортання будь-якої підтримки проксі-сил на кшталт ХАМАС чи «Хезболли».
Для Тегерана такий «пакет» був неприйнятним, тож Ісламська Республіка відмовилася від переговорів. У відповідь Вашингтон запустив нову хвилю санкцій, що ще більше підірвало іранську економіку. Однак США не отримали реальних поступок, натомість зазнали критики навіть з боку європейських союзників, які підтримували JCPOA.
Підсумок для Трампа виявився невтішним: новий договір із Тегераном так і не було укладено; західний альянс частково розколовся через різні погляди на іранську проблему; сам же Іран, попри санкції, не лише не згорнув ядерні активності, а й поступово нарощував їх.
Фактори, які схиляють Тегеран до переговорів
Попри початкову жорстку риторику, Тегеран нині демонструє готовність повернутися до переговорів — і це не випадковість. Передусім, країна переживає глибоку економічну кризу: інфляція стабільно двозначна, ріал стрімко знецінюється, а безробіття зростає. Американські санкції били саме по нафтогазовому сектору, позбавляючи бюджет доларової виручки й скорочуючи валютні резерви.
Друга причина — зовнішньополітичні поразки. Падіння режиму Башара Асада у Сирії, разові, але болючі удари ЦАХАЛу по ХАМАС і «Хезболлі» та загальна втрата впливу на близькосхідних партнерів показали межі іранської стратегії «проксі-експансії». Нарешті, реальна загроза адресного удару по ядерних об’єктах: і Вашингтон, і Тель-Авів відкрито попереджають, що не допустять створення іранської бомби.
Усі три чинники разом сформували для керівництва Ісламської Республіки розуміння: без часткової “розрядки” та зняття бодай частини санкцій країна ризикує опинитися в умовах і фінансового колапсу, і прямого воєнного конфлікту. Саме тому Тегеран сьогодні більш охочий до компромісу, ніж будь-коли за попереднє десятиліття.
Новий близькосхідний вектор Трампа
Саме у 2025-му Дональд Трамп демонструє різкий розворот своєї близькосхідної стратегії. По-перше, він робить ставку на “швидкі угоди”: Білий дім буквально «штурмує» регіон ініціативами, щоб швидко збирати політичні дивіденди. За кілька місяців Вашингтон узгодив тимчасове припинення вогню з єменськими хуситами, розпочав консультації з новою владою в Дамаску щодо поступового зняття санкцій і, за даними дипломатів, готує рамковий енергетичний пакт із Катаром та ОАЕ. Логіка проста: мінімум попередніх умов – максимум швидких результатів, які можна представити виборцям та союзникам як «угоди-відновники стабільності».
По-друге, розгортається помітне охолодження відносин із Ізраїлем. У травневому турне Трамп відвідав Ер-Ріяд, Доху й Абу-Дабі, але жодної зупинки в Тель-Авіві не запланував. Для уряду Біньяміна Нетаньягу це стало неприємним сигналом: Вашингтон більше не ставить ізраїльський вектор у центр своєї регіональної політики, адже надмірне зближення з Єрусалимом ускладнює переговори з арабськими монархіями та Іраном. Позицію Ізраїлю погіршує й те, що США паралельно ведуть непрямі перемовини з ХАМАС із гуманітарних питань, що для ізраїльського кабінету виглядає як поступка терористичній організації.
По-третє, нова команда Білого дому впроваджує прагматичний підхід до іранської ядерної програми. Якщо у 2018-му Трамп вимагав «нульового збагачення» та повного згортання ракетних розробок, то тепер головний наголос робиться лише на недопущенні військового рівня збагачення урану (понад 20 %). Американські чиновники обережно сигналізують: Вашингтон готовий визнати за Іраном право на обмежене мирне збагачення, якщо Тегеран допустить розширений моніторинг МАГАТЕ і вивезе уже накопичений високозбагачений матеріал за кордон. Така гнучкість дозволяє Білим дому повернутися до переговорів із позицією «реалістичного мінімуму» й одночасно зменшити ризик негайної воєнної конфронтації, чого побоювалися навіть деякі союзники США в регіоні.
Звуження переліку вимог США
Зараз від початкового “пакета” Трампа 2018 року фактично лишилося одне ключове положення — контроль над ядерною програмою Ірану. Про вимогу припинити ракетні розробки та про заборону підтримки проксі-сил уже майже не йдеться. Це виглядає як повернення до ядерної угоди 2015 року, коли Іран мав право на обмежене збагачення урану, але перебував під міжнародним наглядом.
Риторичне питання: навіщо було руйнувати угоду у 2018-му, щоб через сім років знову повернутися до схожих умов? Вочевидь, Трамп хоче показати, що ця “нова” угода укладена саме ним і має більш “виважені” для США пункти.
Причини можливого “прориву” у переговорах
Гнучкість Вашингтона. Дональд Трамп гостро потребує продемонструвати, що його «угодотворчий» стиль зовнішньої політики приносить швидкі та відчутні результати. Після серії економічних і безпекових протистоянь із Китаєм та Росією Білому дому потрібна бодай одна вітрина успіху, яку можна показати як приклад «практичного реалізму». Саме тому з іранського «пакета» вимог забрали найскладніші пункти (ракети й проксі-мережі), звівши переговори до одного питання — ядерного збагачення. Така концентрація на мінімально необхідному дозволяє адміністрації просунутися вперед навіть за відсутності широкого консенсусу в Конгресі та серед союзників.
По-друге, вигоди для Тегерана. Іран відчуває багаторічний санкційний шок: інфляція вперто тримається на двозначних показниках, ріал продовжує падати, а безробіття й далі зростає. Часткове зняття обмежень одразу відкриває режиму доступ до заморожених валютних резервів, полегшує продаж нафти на офіційних майданчиках і знижує витрати на «тіньову логістику». Для консервативної іранської еліти це шанс стабілізувати економіку без серйозних внутрішньополітичних поступок, адже базове право на збагачення урану, схоже, зберігається.
По-третє, ймовірні компроміси, що формують «ядро» нової угоди. Головні переговорні лінії зараз зводяться до переліку санкцій, які Вашингтон готовий скасувати указом президента, і до переліку тих, що вимагатимуть схвалення Конгресу. Паралельно Тегеран має погодитися на жорсткіший режим інспекцій МАГАТЕ, обмежити рівень збагачення урану (до 3,67 % або максимум до 20 %) і вивезти наявні запаси високозбагаченого матеріалу за кордон. Якщо сторони узгодять саме ці технічні параметри й механізм поступового зняття санкцій, «прорив» стане реальністю — принаймні у сфері ядерного досьє.
Критика та відкриті питання
Попри прогрес, угода стикається з низкою критичних застережень. Ізраїль застерігає: навіть із низьким рівнем збагачення урану Тегеран збереже ресурсну і фінансову базу для підтримки ХАМАС, «Хезболли» та інших проксі-сил, а отже — потенціал для нових атак на ізраїльські інтереси. У самих США Трампу необхідно переконати Конгрес, адже частина санкцій закріплена законом; їхнє зняття вимагатиме тривалої процедури й може зіткнутися з опором обох партій.
Додатково угода потенційно похитне баланс на нафтовому ринку: повернення «легальної» іранської сировини здатне знизити ціну й загострити конкуренцію всередині ОПЕК+. Залишається і ризик зриву: якщо переговори затягнуться або Іран не виконає технічних деталей, Білий дім може повернутися до сценарію тиску, спираючись на жорстке крило в США та підтримку Ізраїлю.
Підсумки та ймовірні сценарії
1. Підписання “нової-старої” угоди. Це означатиме формальне врегулювання ядерної проблеми й часткове зняття санкцій.
2. Часткова стабільність. Угода вирішить лише питання ядерної програми, але не торкнеться ракетних розробок і допомоги проксі-силам, через що конфлікт може відновитися в іншому форматі.
3. Політичні дивіденди для Трампа. Він зможе продемонструвати електорату “особисту перемогу” та контраст із політикою Обами. Утім, критики звинуватять його в поверненні до “Обамівської” угоди.
4. Переваги для Ірану. Навіть часткове зняття санкцій стане фінансовою і політичною “передишкою”. Проте Іран і далі ризикує наразитися на воєнну чи санкційну відповідь у разі порушення домовленостей.
Олександр Колесніченко
