Тема припинення вогню в Україні продовжує бути на порядку денному, хоча чіткої готовності РФ йти на це все ще немає. У будь-якому разі сценарії подальших подій суттєво відрізняються залежно від того, чи буде досягнуто перемир’я, чи війна триватиме. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Ця стаття аналізує, як кожен із варіантів може змінити хід двосторонніх відносин між Україною та США, США та Росією, а також між Києвом і Москвою – і які ризики несе кожен із них.
Стамбульські сигнали: дипломатія без зобов’язань
Перемовини у Стамбулі показали: Кремль не готовий до змістовного діалогу на умовах, що передбачають відведення військ чи навіть формалізацію тимчасового перемир’я. Українська делегація, очолювана міністром оборони Рустемом Умєровим, озвучила чітку позицію – 30-денне припинення вогню має стати першим кроком для створення умов до безпечної роботи гуманітарних коридорів, стабілізації на фронті та недопущення нової ескалації влітку. Проте російська сторона ухилилась від прямої відповіді, натомість акцентуючи на «відновленні діалогу на основі Стамбульських домовленостей 2022 року».
Таким чином, РФ прагне повернутися до вигідного для себе моменту, коли українська армія була менш оснащеною, а партнери не настільки об’єднані.
США: між символічною підтримкою й обмеженим тиском
США формально підтримали вимогу про перемир’я, однак наразі не чинять достатнього тиску на Росію для її реалізації. Американська делегація була присутня у Стамбулі, однак формат перемовин свідчить про радше спостережну, ніж директивну позицію Вашингтона. Адміністрація Трампа не готова до ескалації з Кремлем заради України, і схильна до стратегічного «деескалаційного пакета», де припинення вогню може стати інструментом тимчасової стабілізації – без розвʼязання ключових питань про територіальну цілісність України.
Водночас США пильно стежать за реакцією союзників – якщо ЄС, Велика Британія і країни Балтії продовжать тверду лінію, Вашингтон не ризикуватиме розколом Альянсу.
Спеціальний представник президента США Стів Віткофф прямо вказує на потребу досягнути якогось компромісу між Києвом і Москвою. На неофіційних брифінгах звучить навіть можливість «територіального обміну», що викликає тривогу не лише в Україні, а й у європейських столицях.
У разі припинення вогню за ініціативи США, двосторонні відносини Київ – Вашингтон ризикують перейти в небезпечну фазу «стриманого партнерства». Підтримка може зберегтися в економічній чи оборонній площині, однак не буде ані швидкою, ані системною.
Угода без гарантій безпеки – це пряма загроза заморожування конфлікту. Водночас США зможуть зосередитись на внутрішній політиці та Китаї, просуваючи тезу: «Ми зупинили війну». І навіть якщо це буде лише пауза, у риториці Трампа – це вже перемога.
Якщо ж припинення вогню не станеться, відносини між Україною та США можуть охолонути ще більше. Америка, яка очікувала «мирного прориву», може використати затримку або провал переговорів як виправдання для поступового згортання підтримки – принаймні в тих обсягах, які забезпечували стримування Росії.
США–Росія: змагання чи тимчасове зближення?
Для Кремля припинення вогню – це не мир, а інструмент. Тактика «замороження конфлікту» дозволяє Росії відновити сили, переформатувати економіку, і далі впливати на Захід через інструменти гібридної війни. У цьому сенсі потепління у відносинах США–РФ є для Путіна цілком бажаним – особливо якщо воно йде в обмін на поступки Києва.
Якщо США згодяться на де-факто визнання лінії фронту як нової реальності, це відкриє дорогу до «відновлення конструктивного діалогу» з Росією – принаймні в деяких сферах (наприклад, контроль над ядерною зброєю, Близький Схід, стримування Китаю).
Проте навіть у разі такої деескалації, довіра між Москвою і Вашингтоном залишиться низькою. Америка зберігатиме санкції, а Росія – агресивну риторику. Ймовірний сценарій – обмежене зближення на рівні переговорних каналів без реального «перезавантаження».
Без припинення вогню, США і Росія залишаться в парадигмі конфлікту, де Україна – не лише жертва, а й поле битви за нову архітектуру світу.
Україна–Росія: що означає «мир» у логіці Кремля
Росія прагне не миру, а капітуляції України – у тій чи іншій формі. У Стамбулі, у Ватикані, у Пекіні чи у Відні – Кремль говоритиме про «історичну справедливість», «спільність народу», «захист російськомовних», намагаючись навʼязати новий статус-кво. Тож припинення вогню може означати кінець активних бойових дій, але початок політичної боротьби за внутрішню дестабілізацію України. Через економічний тиск, провокації, гібридну агресію.
Без припинення вогню – війна продовжиться в жорсткій формі. Кремль шукатиме прориви на фронті, а також – «миротворчі ініціативи» через посередників (наприклад, Китай чи Ватикан), щоб формувати вигідну для себе інформаційну повістку. Проте Росія так чи інакше залишиться загрозою – і для України, і для Європи.
Сценарії подальшого розвитку подій
Якщо ми беремо досягнення 30-денного перемир’я як пріоритетну ціль, досягнення чи недосягнення якої тою, чи іншою мірою буде визначати подальший хід війни, то можна виокремити три потенційні сценарії:
Сценарій 1: Досягнення 30-денного перемир’я. Ймовірність такого сценарію є середньою (25–35%), залежно від тиску США, позиції ЄС і Туреччини. Наслідками його реалізації можуть стати: тимчасове зниження інтенсивності бойових дій; вікно для дипломатичних консультацій – але з ризиком, що РФ використає це для перегрупування.
США можуть представити це як «успіх мирної ініціативи», водночас уникаючи теми безпекових гарантій; увага Заходу зміститься до «відбудови», що може бути передчасною, адже РФ не відмовляється від головної мети – знищення української державності.
За реалізації такого сценарію Україна може зіткнутись з наступними ризиками: легітимізація «лінії зіткнення» як нової реальності, якщо не буде чітко зафіксованих умов (виведення військ, міжнародний контроль), перемир’я стане інструментом замороження конфлікту.
Сценарій 2: відмова Росії підтримати перемир’я та новий наступ. Ймовірність такого розвитку подій є високою (45–55%). Наслідками можуть стати наступні події: РФ використовує дипломатичні канали як димову завісу перед літньою кампанією; зростає тиск на Україну з боку частини партнерів щодо «непоступливості»; Захід ризикує втратити моральну єдність: частина країн закликає до перемовин, інші – посилюють підтримку; США дистанціюються, концентруючись на Китаї та Близькому Сході чи взагалі внутрішніх питаннях.
За такого сценарію перед Україною постануть наступні ризики: ескалація без гарантованої підтримки, зменшення постачання озброєнь, розчарування у Заході, втома суспільства.
Сценарій 3: дипломатичний глухий кут і війна на виснаження. Ймовірність такого сценарію можна оцінити як помірну (30–40%). Його наслідками можуть стати: перемовини тривають, але без суттєвого змісту; РФ веде обмежені бойові дії, зберігаючи тиск, але не виходячи на масштабний наступ; Україна залишається на інформаційному фронті з постійною боротьбою за порядок денний. Ризиками для України тут можуть бути: зниження уваги світу, втрата медійного фокуса, поступове «переведення війни у фон».
Що має робити Україна?
У всіх трьох сценаріях головною загрозою є втрата суб’єктності, тобто ситуація, коли переговори чи бойові дії відбуваються без активної участі України в ухваленні рішень. Щоб цього не допустити, Київ має:
По-перше, інституціоналізувати формат «коаліції рішучих» як незалежний голос на рівні НАТО та ЄС. Це зменшить ризик кулуарних домовленостей між США і РФ.
По-друге, домагатися конкретних умов до перемир’я, включаючи міжнародну верифікацію, санкційні важелі, заборону на зміцнення позицій РФ на зайнятих територіях.
По-третє, посилити стратегічну комунікацію на Заході, пояснюючи, що перемир’я без гарантій – не кінець війни, а її нова фаза. Акцент: замороження = наступна війна (наступна фаза війни).
По-четверте, консолідувати суспільство, демонструючи, що війна – не лише про території, а про майбутнє української державності.
По-пʼяте, розширити коло партнерів поза НАТО – зокрема в Азії, Латинській Америці, Африці, щоб уникнути повної залежності від однієї коаліції.
Роздоріжжя, на якому опинилася Україна, складне. З одного боку – тиск на «мир за будь-яку ціну», з іншого – війна на виснаження. У цій пастці головне – не втратити суб’єктності.
Результати стамбульських перемовин чітко окреслили, хто готовий до реального миру, а хто використовує перемир’я як тактичний інструмент. Для України головне – залишатися суб’єктом процесу, не дозволити Заходу спроєктувати «зручне завершення війни», і зберігати ініціативу на дипломатичному та інформаційному фронтах. Адже в цій війні поразка – це не лише втрата територій, а й втрата голосу.
Припинення вогню не є вирішенням, якщо воно не базується на міжнародному праві, гарантіях безпеки та справедливості. Україна має бути не пасивним гравцем, який реагує на сигнали великих, а активним суб’єктом, який формує нову архітектуру безпеки – для себе і для Європи.
І як би не склалися найближчі місяці – лише внутрішня єдність, союзники, технологічна модернізація й стратегічне мислення дадуть шанс на реальний і прийнятний результат, на мир – справжній, а не навʼязаний Росією.
