Сміливий крок Данії щодо фінансування виробництва озброєнь безпосередньо в Україні набирає підтримки по всій Європі, пропонуючи прозору, ефективну модель, яка може переосмислити оборонну співпрацю. Чи може це стати новим стандартом для Європи? Про це розмірковує Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Ідеться не лише про виділення коштів для ЗСУ як таких, а про створення принципово іншого формату співпраці — коли західні партнери замовляють зброю безпосередньо в українських виробників і здійснюють паралельний контроль за процесом виробництва. Така схема дає змогу швидко отримувати потрібну номенклатуру військової техніки, розвиває індустрію в самій Україні та мінімізує корупційні ризики, оскільки органи з ЄС чи окремі уряди проводять детальний аудит контрактів.
Замість того, щоб і далі шукати в себе залишки придатної зброї для передачі Києву, Данія вирішила піти шляхом прямих інвестицій у військово-промисловий комплекс України. Йдеться про 680 мільйонів доларів, із яких 180 мільйонів — це кошти данського бюджету, а ще приблизно 400 мільйонів становлять конфісковані російські активи. Така сума дає змогу українським підприємствам спланувати виробництво на більш-менш середньострокову перспективу. Водночас самі данці, як наголошує їхнє міністерство оборони, таким чином посилюють Збройні Сили України більш масштабно й оперативно, аніж можна було б зробити через класичні довгі тендери чи перекидання зброї з данських складів, які до того ж далеко не безмежні.
Витоки стратегічного зрушення
За словами данських офіційних осіб, цей формат співпраці обирали з огляду на дві ключові обставини. По-перше, запаси власної зброї в Данії не настільки великі, аби покривати потреби України. По-друге, Копенгаген серйозно занепокоєний тим, що інші країни — зокрема, члени НАТО — можуть зосередитися лише на власних арсеналах чи виробництві в межах ЄС. У такому разі замовлення для українських підприємств лишатимуться другорядними, а темпи постачання — повільними. «Данська модель» покликана усунути цю проблему: кошти виділяють саме під виробництво в Україні, а сам процес контролюють данські або міжнародні аудитори. Це дає впевненість данським платникам податків, що гроші не зникнуть у чиюсь кишеню, а будуть спрямовані саме на конкретні військові проекти.
Попри початковий скепсис, такий приклад почали наслідувати інші північноєвропейські держави. На четвертому саміті «Україна — Північна Європа» Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція заявили про бажання долучитися до цієї ініціативи. У тому ж напрямі рухаються і деякі інші члени ЄС, розглядаючи можливість фінансувати безпосередньо українські оборонні контракти.
Перші ознаки успіху
Так, Норвегія вже оголосила про виділення 42 мільйонів доларів, а Швеція — понад 20 мільйонів на закупівлю зброї саме у виробників з України. Усі ці кроки не лише збільшують кількість фінансових вливань, а й створюють довгострокову основу для співпраці — промислової, технологічної й навіть кадрової, оскільки Україна отримує нагоду не просто відвантажувати готові зразки, а розвивати власні виробничі потужності та розширювати науково-дослідну базу.
Важливим елементом «данської моделі» є механізм контролю, що йде з боку європейських урядів і приватних аудиторських структур. Він покликаний мінімізувати корупційні ризики, які завжди постають у сфері оборонних закупівель. Данський уряд та інші зацікавлені сторони проводять незалежний аудит українських компаній, із якими укладаються контракти. Визначаються конкретні підприємства та види озброєння, які Україна потребує найбільше, а потім ідеться вже про виділення фінансування: частково з бюджетних коштів, частково з раніше конфіскованих російських активів чи інших джерел. Потім фахівці з боку донорів уважно відстежують виконання контрактів — від закупівлі матеріалів до фінального тестування готової зброї. Саме такий підхід, згідно з логікою Данії, дає змогу «вбити двох зайців»: забезпечити якісне й вчасне виготовлення військової техніки для ЗСУ та гарантувати прозорість процесу, унеможливлюючи масштабні зловживання чи «перекладання» ресурсів.
Ця схема виявилася ефективною й у кількісному вимірі. Президент України Володимир Зеленський у жовтні 2024 року оголосив, що вдалося вийти на виробництво майже 20 артилерійських установок «Богдана» на місяць. З огляду на те, що ще в грудні 2023-го цей показник становив шість САУ на місяць, зростання є більш ніж істотним. Ключову роль тут відіграють саме додаткові фінансові вливання, які дали змогу суттєво розширити виробничі цехи, залучити новий персонал і краще налагодити логістику.
Українська «оборонка» неодноразово наголошувала, що проблеми, які стримували збільшення обсягів виробництва, лежали передусім у площині нестачі грошей: державний оборонний бюджет і без того перевантажений, а міжнародні гранти чи військово-технічна допомога найчастіше йшли на конкретні термінові потреби, не завжди дозволяючи робити масштабні інвестиції у виробничу базу.
Новий тренд, який вплине на інші країни
Керівництво Данії вірить, що успіх «данської моделі» стане дороговказом для інших країн. Адже, на відміну від постачання вже наявних складів техніки, коли в Європі чи США доводиться буквально «чухати потилицю», звідки взяти ще танки або системи ППО, фінансування українських підприємств розв’язує проблему інакше. З одного боку, воно знімає тиск зі складів країн-донорів, які самі теж повинні дбати про власну оборону. З другого боку, Україна отримує зброю, адаптовану саме під свої потреби й умови на полі бою, а також зміцнює власну військово-промислову базу. У довгостроковій перспективі це знижує залежність Києва від зовнішніх поставок: що більше виробництв розгорнуто в Україні, то менше перешкод стоїть між проєктом і безпосередньою передачею армії готових зразків.
Виклики та управління ризиками
Утім, реалізація «данської моделі» не позбавлена викликів. Як зазначає виконавча директорка НАКО Олена Трегуб, потенційні інвестори або міжнародні партнери найчастіше застерігають про високий корупційний ризик. Саме тому в Україні створено нову «Агенцію оборонних закупівель» із наглядовою радою, яка має запобігати зловживанням. Вона співпрацює з іноземними аудиторами і намагається максимально прозоро презентувати дані про укладені угоди.
Зрештою, європейські уряди теж висловлюють готовність надсилати власних експертів, котрі можуть перевіряти виробничі лінії та контролювати хід виконання контрактів. Цей аспект, згідно з публікаціями WSJ, є вирішальним для того, щоб, наприклад, у парламентах країн Північної Європи не виникало гострих питань стосовно доцільності чи безпечності такого фінансування.
Показово, що сама Данія демонструє впевненість у можливостях українських виробників. Адже якщо ще рік-два тому сумніви щодо спроможності українського ВПК масштабуватися були доволі поширеними, тепер же і Копенгаген, і Осло, й інші уряди вкладають значні кошти в українські підприємства. Логіка проста: будь-яка армія потребує регулярного оновлення техніки, а коли війна триває в такій гострій фазі, як в Україні, потреба стає критичною.
Європа усвідомлює, що українська сила спротиву багато в чому стримує Росію від ескалації, яка могла б зачепити безпосередньо території країн НАТО. Тож інвестиції в оборонний сектор України для них виглядають стратегічно виправданими. Разом із тим «данська модель» дає змогу розподілити ризики, оскільки самі українські підприємства зобов’язуються суворо виконувати договірні умови під міжнародним наглядом.
На шляху до нової європейської оборонної архітектури
За великим рахунком, «данська модель» може стати тим механізмом, який у майбутньому ляже в основу нової архітектури військових контактів і кооперації всередині Європи. Якщо раніше іноземні партнери передавали Києву переважно списані запаси чи надлишки власних арсеналів, а ті виробничі лінії, які працювали на контрактній основі, розташовувалися переважно у США або в окремих країнах ЄС, то тепер на мапі повноцінно з’являється й Україна. Партнер, який не просто приймає готову зброю, а сам стає активним виробником. У перспективі це може дати змогу говорити про кооперацію в розробці високотехнологічних зразків, про інвестиції в науково-дослідні центри в Україні, про інтеграцію українського ВПК у ширший європейський безпековий простір.
Звісно, для успіху цього проєкту необхідна стабільна політична воля як усередині України, так і в західних столицях. Данія тут виконує роль першопрохідця, що на власному прикладі намагається довести всім іншим: підтримка ЗСУ, яка приходить безпосередньо з конвеєра українських компаній, може бути не менш ефективною, ніж постачання техніки з власних резервів. Ба більше, це прибирає «зраду» про «спустошення» складів НАТО та пошук компромісів із тими, хто не хоче віддавати свої системи озброєнь.
Поки що міжнародна спільнота сприймає «данську модель» зі стриманим оптимізмом, але число охочих долучитися зростає. Залишається довести, що український військово-промисловий комплекс здатний гарантовано витримати зобов’язання за всіма контрактами й забезпечити високу якість продукції — а контроль із боку європейських урядів тут якраз і може стати запорукою довіри до такої схеми.
Отже, «данська модель» фінансування військової допомоги Україні — це взаємовигідна конструкція, у якій Данія та інші північноєвропейські (і не лише) держави вкладають кошти у виробництво зброї безпосередньо в Україні, отримуючи чітке підтвердження цільового використання грошей і можливість контролю над цілим циклом.
Україна ж дістає ресурс для масштабного нарощування власної оборонної промисловості та наближається до стратегічної мети: менша залежність від імпортних постачань, швидша й більш гнучка реакція на потреби фронту, зростання промислового потенціалу. Цей експеримент уже дає перші вагомі результати у вигляді значного збільшення виробництва артилерійських установок «Богдана». Якщо він триватиме успішно, то стане передумовою для більших проєктів і в інших секторах військової техніки.
Зрештою, те, що починалося як ініціатива Данії, ризикує стати новим стандартом для всієї Європи. У ситуації, коли конвенційна війна проти України затягується, потреба в постійному поповненні ресурсів ЗСУ не зменшується, тож країни, які бажають утримати Росію від подальшої ескалації, шукають нові формати співробітництва. «Данська модель» дає змогу істотно підвищити військові спроможності Києва і водночас розвіяти страхи щодо нецільового використання чи розкрадання виділених коштів.
Тепер питання лише в тому, наскільки активно інші європейські держави — а надалі, можливо, й США — копіюватимуть цей досвід і вкладатимуться безпосередньо в українські заводи й конструкторські бюро. Цілком вірогідно, що вже за кілька років Україна зможе стати впливовим регіональним виробником зброї, який працює в тісній кооперації з державами НАТО, — і данський прецедент тут відіграв вирішальну роль.
