Коли США вирішили відрізати Китай від передових технологій, у Вашингтоні гадали, що мають у руках головний рубильник глобальної інноваційної системи. Але виявилося, що цей рубильник під’єднаний до складної мережі – і багато інших країн мають свої власні вимикачі. Про це пише Ігор Петренко, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У великій грі за технологічне домінування Америка починає все частіше діяти на самоті – спокушена ілюзією контролю, але дедалі частіше стикається з опором навіть з боку партнерів. Чи зможе вона виграти цю війну без союзників – і чи не втратить більше, ніж намагається зберегти?
Стримування технологічного розвитку Китаю – це не про торгівлю, це про владу
У XXI столітті перемога в технологіях означає контроль над економікою, армією, кіберпростором, і навіть свідомістю. Країна, яка домінує у штучному інтелекті, мікроелектроніці та біотехнологіях, задає правила гри для всього світу – від структури глобальних ринків до архітектури безпеки. Саме тому США намагаються обмежити доступ КНР до передових чіпів і ключових інновацій. Усе це – не лише про конкуренцію. Це – про те, хто визначатиме майбутнє.
Коли Вашингтон розгорнув масштабну кампанію експортного контролю, він розраховував на єдність демократичного табору. Але швидко з’ясувалося: технологічна війна не така чорно-біла. Партнери вагаються, союзники шукають винятки, а Китай знаходить лазівки.
Чи зможуть США самотужки втримати Пекін – і чи не втратять при цьому контроль над світом, який самі ж збудували?
У жовтні 2022 року адміністрація США здійснила крок, що визначив нову фазу у глобальному техно-протистоянні. Йшлося не про чергову заяву чи символічне обмеження. Американський уряд запровадив масштабні обмеження на експорт передових чіпів і обладнання для їх виробництва – стратегічне рішення, спрямоване на стримування технологічного прориву Китаю. Його головна мета була зрозумілою: відрізати Пекін від найсучасніших процесорів, які є критичним ресурсом для розвитку штучного інтелекту, автономних бойових систем, кіберзброї та інструментів масового збору розвідданих.
Це рішення стало продовженням політики ще першої адміністрації Трампа. Проте тепер Вашингтон діяв масштабніше, комплексніше – і значно амбітніше.
Усередині США чудово розуміли: жодні обмеження не спрацюють, якщо їх не підтримають інші. Адже напівпровідникова індустрія – це не американська монополія, а глобальний ланцюг, у якому критичні компоненти, матеріали й обладнання виробляються в Нідерландах, Японії, Південній Кореї, Тайвані.
Американські санкції супроводжувались заборонами на експорт технологій (NVIDIA, ASML, TSMC), обмеженнями інвестицій у китайські галузі AI, квантових обчислень, біотехнологій. Паралельно створювався «чіповий альянс» (Chip 4) – США, Японія, Південна Корея, Тайвань. Метою було – створити контрольовану екосистему напівпровідників, де Китай не матиме критичного доступу до ключових технологій. Але почали проявлятися обмеження: союзники не завжди грали за одними правилами.
Лазівки Пекіну: як союзники руйнують ефективність обмежень
Саме на цьому етапі Америка зіткнулась із викликами, що поставили під сумнів ефективність її стратегії. Скажімо, компанія ASML з Нідерландів – єдиний у світі виробник машин екстремальної ультрафіолетової літографії, без яких неможливо створити чіпи останнього покоління. Якщо Нідерланди не погоджуються на жорсткі обмеження, Китай отримує лазівку. Подібна ситуація й у Японії – компанія Tokyo Electron продовжує співпрацювати з китайськими виробниками, якщо немає жорсткого спільного регулювання.
Особливим вузлом ризику стала Південна Корея. Компанія Samsung має великі виробничі потужності в Китаї, а сам Сеул часто вагається між безпековими союзницькими зобов’язаннями й економічними інтересами. Такий дисбаланс перетворює санкційну політику на сито: наче механізм працює, але вода витікає.
Європа також стала неоднозначним партнером. Попри тиск США, не всі країни згодні на повну ізоляцію Huawei чи інших китайських гравців. Причина – не лише бізнес. У Брюсселі побоюються геоекономічного шантажу з боку Пекіна, який уже вмів використовувати залежність ЄС від китайських рідкоземельних металів. Ще складніше з країнами Глобального Півдня – Індією, Бразилією, ПАР, Туреччиною – які не поділяють західну логіку «технологічної блокади» й часто розглядають Китай як баланс проти США. Без єдиного фронту санкції стають частково символічними.
Контратака Китаю: автономія, експорт і стратегічне розширення
Пекін своєю чергою не став пасивною жертвою. Замість того щоб адаптуватись, він пішов у наступ. Програма «Made in China 2025» отримала нове дихання. Китай швидко намагається замістити критичні імпортні технології. Інвестиції в національну напівпровідникову індустрію зросли в рази. На додачу, через ініціативу Digital Silk Road Китай активно розширює експорт своїх технологій у країни, менш залежні від США. Таким чином формується альтернативна глобальна техно-сфера, де Захід втрачає монополію на стандарти й інновації.
Поки США координували експортні обмеження з союзниками, Китай зміг накопичити рекордні запаси обладнання. У 2024 році імпорт чипового обладнання до КНР сягнув $26 млрд. Це було вигідно для ASML, Tokyo Electron і навіть американської Applied Materials – але підривало ефективність самої політики стримування. Ще більше тривожить, що в багатьох випадках союзники погоджуються лише на обмежений перелік експортних заборон. У той час як американські компанії змушені повністю виходити з китайського ринку, японські й голландські фірми продовжують поставки запасних частин, модернізаційні роботи й навіть техобслуговування китайських фабрик.
Американська відповідь: від дипломатії до одностороннього тиску
З огляду на це, дедалі більше голосів у США закликають до жорсткішої гри. У грудні 2024 року міністерство торгівлі США розширило застосування foreign direct product rule – правила, яке дозволяє накладати обмеження на будь-який товар, вироблений з використанням американських технологій. Тепер під це правило підпадають практично всі сучасні чіпи та обладнання. США отримали інструмент, щоб самостійно – без дипломатії – блокувати китайський доступ до світових ринків.
Це дає змогу обійти союзників. Але водночас – підриває довіру до Вашингтона. Багато країн вважають такі дії втручанням у суверенітет. У Європі й Азії зростає невдоволення – як на державному, так і на корпоративному рівні.
В цьому криється головна пастка. Екстериторіальний контроль виглядає могутнім, але в реальності – це дипломатичний кошмар. Далеко не всі країни готові визнавати право США регулювати їхній експорт. Більше того, надмірний тиск із Вашингтона може викликати контрреакцію – зниження співпраці, відкликання вже запроваджених обмежень, або навіть відхід від спільних ініціатив у сфері безпеки, торгівлі чи клімату. І чим жорсткіше адміністрація Трампа діятиме щодо тарифів і союзників у Європі, тим менше у неї залишатиметься важелів переконання.
Чи може Америка виграти технологічну війну сама?
Парадокс ситуації в тому, що навіть найсучасніші інструменти контролю втратять ефективність, якщо американські технології будуть витіснені з глобальних ланцюгів постачання. Якщо японські, корейські, європейські чи навіть індійські виробники знайдуть способи зменшити залежність від американських компонентів, тоді foreign direct product rule перетвориться на декларацію без сили.
І хоча екстериторіальні обмеження можуть дати тимчасовий ефект, вони не здатні гарантувати довгострокову перевагу. Пекін лише пришвидшує розробку альтернатив, а союзники дедалі більше ставлять під сумнів американське лідерство як союзника, а не як гегемона.
Під тиском геополітичної невизначеності США опиняються перед трьома реалістичними траєкторіями. Кожна з них має свою логіку, ціну – і наслідки не лише для Америки, а й для всього світу.
У першому сценарії США діють без союзників. Це дозволяє оперативно оновлювати правила контролю, без нескінченних консультацій і дипломатичних компромісів. Але в реальності ефект виявляється обмеженим. Китай адаптується, створює обхідні шляхи, накопичує запаси чипів і продовжує послідовно будувати власну технологічну автономію.
У другому випадку США діють із частковою підтримкою партнерів. Саме ця модель реалізується зараз: Токіо й Амстердам погоджуються на певні експортні обмеження, але зберігають можливості для обслуговування китайських фабрик і поставок непідсанкційних компонентів. Це дає кращий результат, ніж повна самотність, але не гарантує стратегічного успіху. Головна проблема – це час. Координація займає місяці, а за цей час Пекін встигає адаптуватися.
Найоптимістичніший – але й найскладніший – сценарій передбачає створення глобальної коаліції демократій, яка синхронно блокує технологічний доступ КНР. Це могло б зупинити Китай на критичних напрямках розвитку ШІ та мікроелектроніки. Але досягти такої єдності надзвичайно складно. Країни мають різні економічні інтереси, рівень готовності до конфлікту з Пекіном, і політичну чутливість до тиску Вашингтона. У багатьох випадках страх втратити китайський ринок переважує готовність грати на стороні стратегічної переваги США.
Отже, США справді опинилися на роздоріжжі. Йти на самоті – означає пришвидшити фрагментацію глобального технологічного простору. Грати в команді – важко, довго, часом принизливо. Але це єдиний шлях до стратегічної переваги. Без союзників Америка зможе лише уповільнити Китай. З ними – має шанс його обігнати.
Американська перевага – не тільки в технологіях, а й у здатності згуртовувати союзників. Без багатосторонньої дипломатії США ризикують залишитися з важелями, які більше не працюють: rule-based control втрачає сенс, якщо інші не дотримуються правил.
У довгостроковій перспективі технологічна перевага – це не лише питання економіки, а й питання безпеки. Війна в Україні вже показала, наскільки критично важливою є технологічна перевага Заходу у сфері розвідки, супутникових даних, безпілотників і засобів РЕБ. Китай уважно спостерігає за цим конфліктом, тестуючи, наскільки ефективно можуть працювати інструменти асиметричного впливу – і водночас вивчаючи слабкі місця Заходу.
Якщо США втратять здатність координувати технологічну політику із союзниками, наступною точкою тиску можуть стати не лише Тайвань чи Південнокитайське море, а й розширення фронтів через проксі-конфлікти. Україна в цьому сенсі – не виняток, а попередження.
Вибір між односторонніми діями та дипломатією – це не лише дилема щодо Китаю. Це питання довіри до американського лідерства у всіх регіонах – від Азії до Європи. І саме в Європі США нині також ведуть критичну гру: війна Росії проти України триває, і союзники чекають, чи залишиться Вашингтон надійним стратегічним партнером. Якщо США тиснуть на союзників у Азії, а у той самий час демонструють втому в підтримці України – це створює небезпечний сигнал про непослідовність американської політики.
У новій архітектурі технологічного світу навіть країни, які традиційно не асоціюються з виробництвом чіпів, можуть стати критично важливими. Україна, наприклад, є провідним виробником неону – газу, необхідного для лазерного гравіювання в чиповому виробництві. Після повномасштабного вторгнення Росії ринки побачили, наскільки вразливими є окремі ділянки глобального ланцюга постачання. Це ще один аргумент на користь багатосторонньої співпраці, а не техно-націоналізму.
