Ігнорування дефіциту гуманітарного фінансування в Україні загрожує системним колапсом стійкості тилу та новою хвилею біженців. Про це пише Данило Єршов, політолог, молодший експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Цифра стоїть у плані ООН, оприлюдненому 13 січня 2026 року, і не змінюється в оперативних зведеннях до осені: 10,8 мільйона людей в Україні потребують гуманітарної допомоги. Гуманітарні організації планують дістатись лише до 4,12 мільйона найуразливіших. Це не тому, що решта «вже впоралися», а тому що грошей, доступу й кадрів не вистачає на всіх. Саме цю різницю між потребою і планом Захід дедалі частіше читає як сигнал, що криза стихає.
Чому скорочення плану ООН не означає, що людям стало легше
Почнімо з того, що саме ухвалили в Києві 13 січня. Гуманітарна спільнота запустила план на 2026 рік (Humanitarian Needs and Response Plan, HNRP) із запитом на 2,31 мільярда доларів, щоб охопити 4,12 мільйона людей із найтяжчими умовами — при 10,8 мільйона тих, хто потребує допомоги загалом.
План побудовано навколо чотирьох стратегічних пріоритетів: люди, що лишаються біля лінії фронту; новопереміщені та евакуйовані; постраждалі від ударів; і переміщені та вкрай вразливі люди, яких ризикують не помітити.
Ключова фраза сховалася в самому документі. Автори плану пишуть прямо: у міру тривання війни гуманітарні потреби в Україні поглибилися, а не зменшилися. Скорочення цільової аудиторії — не наслідок поліпшення, а управлінське рішення в умовах дефіциту й частина глобального процесу, який в ООН називають Humanitarian Reset: перегляду того, кого система здатна обслуговувати за наявних ресурсів. Простими словами, «перепріоритизація» означає, що координатори чесно визнали: на всіх не вистачить, тож допомога піде тим, хто не виживе без неї.
Динаміка попередніх років показує, як швидко звужується лійка. У 2024 році під HNRP понад 660 гуманітарних організацій охопили 8,4 мільйона людей, а сам план було профінансовано на 73 відсотки. У 2025-му за січень–листопад партнери дістали 4,7 мільйона — це лише 61 відсоток уже перепріоритизованої цілі, при 47 відсотках фінансування. Тобто за два роки кількість охоплених людей упала майже вдвічі, і сталося це не тому, що потреба зникла.
Скільки грошей насправді надійшло у 2026 році
У першому кварталі 2026 року до плану надійшло 354 мільйони доларів — близько 15 відсотків від потрібних 2,3 мільярда. За ці гроші партнери охопили понад 2,2 мільйона людей, тобто приблизно 54 відсотки запланованого охоплення. Найбільший обсяг припав на прифронтові райони та постраждалих від ударів — 1,2 мільйона й 1,1 мільйона людей відповідно. Розриви лишилися насамперед у захисті — найдорожчій і найменш «фотогенічній» складовій.
Порівняння з попередніми роками показує траєкторію, а не разовий збій: 73 відсотки фінансування у 2024-му, 47 у 2025-му, 15 за перший квартал 2026-го. Навіть якщо припустити звичну для донорів сезонність, коли основні внески приходять у другій половині року, вийти на рівень 2024-го вже неможливо. Саме тому будь-яке твердження на кшталт «план профінансовано на 70 відсотків» варто перевіряти за первинними зведеннями: на 2026 рік підтверджених даних такого рівня немає, а вся офіційна звітність фіксує протилежний тренд.
Важливіше за загальний відсоток — структура. Донори охочіше платять за видимі речі: відбудовану лікарню, вантажівку з гуманітарним написом, генератор із логотипом. Найшвидший інструмент допомоги — багатоцільова грошова виплата, коли людина сама вирішує, що їй потрібніше: ліки, вугілля чи квиток, — фінансується найгірше. Для порівняння, у першому півріччі 2025 року шелтер і непродовольчі товари отримали майже 460 тисяч людей, а грошову допомогу — лише 217 тисяч. Це не про те, що готівка гірша. Це про те, що вона гірше «продається» платникові податків у країні-донорі.
Хто саме ховається за круглим числом 10,8 мільйона
Абстракція розсипається на дуже конкретні групи. Близько 3,7 мільйона людей лишаються внутрішньо переміщеними, і, за даними плану, 73 відсотки з них перебувають у переміщенні понад два роки. Це вже не «тимчасові гості» — це люди, які другу тисячу днів живуть у чужому місті без власного житла. Близько 2,5 мільйона переміщених родин не мають доступу до належного житла взагалі.
Окремий контур — окуповані території. На них, за оцінкою OCHA, майже мільйон людей мають гострі потреби через небезпеку, порушення прав людини та ризики, включно з сексуальним насильством, пов’язаним із конфліктом. Міжнародна допомога туди майже не доходить, тож ця частина 10,8 мільйона є статистично врахованою й практично недосяжною одночасно.
Ще один шар — бідність. Міжнародна організація з міграції фіксує, що тривала небезпека й переміщення спричинили масштабну втрату роботи та засобів до існування й зіштовхнули в бідність понад 8 мільйонів українців. Той самий документ додає деталь, яка пояснює, чому це не лише соціальна проблема: Мінекономіки прогнозує потребу залучити додатково 5 мільйонів працівників для відбудови. Тобто країна одночасно втрачає працівників у бідність і планує їх шукати.
Рух людей не односторонній, і це теж варто називати чесно. IOM нарахувала близько 4,41 мільйона повернень, зокрема 1,1 мільйона з-за кордону. Це добра новина, але вона має зворотний бік: людина, яка повернулася в громаду без житла, роботи й послуг, дуже швидко може переміститися вдруге. Саме тому гуманітарники говорять не про «завершення кризи», а про ризик повторного переміщення.
Як виглядає ця допомога на місці, а не у зведенні
Абстрактні мільйони найкраще перевіряти конкретними точками на карті. Одна з них — Лозова на півдні Харківщини, приблизно за 150 кілометрів від обласного центру. Це вузол залізниць і доріг, через який проходять люди, що тікають із прифронтових міст і сіл: там вони отримують першу допомогу, інформацію та підтримку для подальшої евакуації. Такі транзитні центри — не метафора, а фізична інфраструктура виїзду, яка тримається на фінансуванні, що скорочується.
Друга точка — місцева організація «Ангели порятунку», яку підтримує Український гуманітарний фонд і яка допомагає евакуйованим із прифронтових міст Донеччини. Це ілюстрація тренду, який в ООН називають локалізацією: дедалі більшу частину роботи виконують українські організації, бо вони швидші, дешевші й мають доступ туди, куди міжнародний персонал не заходить.
Третя точка — мережа Карітасу, яка об’єднує близько 46 організацій і понад 450 парафіяльних осередків і від початку повномасштабної війни надала понад 5 мільйонів послуг більш ніж 3,2 мільйона людей. Її програмний директор Григорій Селещук формулює ситуацію без пафосу: безпечного місця в Україні більше не лишилося, бо важкі удари дістають і Київ, і Львів на заході країни.
Чому зима 2026–2027 років коштує дорожче за попередню
Зимовий пакет — окремий документ і окремий рахунок. У липні 2026 року гуманітарна спільнота запустила план на зиму 2026–2027 років із запитом на 358,4 мільйона доларів для понад 2,1 мільйона людей. Для порівняння: попередній зимовий план коштував 277,7 мільйона і охоплював 1,7 мільйона. Тобто за рік потреба зросла і в людях, і в грошах — попри всі розмови про згасання кризи.
Структура нового плану пояснює чому. Він передбачає 17 напрямів роботи з жовтня 2026-го до березня 2027-го для приблизно 430 тисяч переміщених і 1,7 мільйона непереміщених людей. Тобто більшість отримувачів зимової допомоги — це не класичні ВПО, а місцеві мешканці, чиє житло, тепло чи вода постраждали від ударів по енергетиці.
Гуманітарний координатор ООН в Україні Маттіас Шмале сформулював логіку просто: готуватися до зими не можна починати з першим снігом, бо минула зима показала, що атаки на енергетику залишають родини без тепла, світла й води на дні, а іноді на тижні.
Український гуманітарний фонд уже виділив 50 мільйонів доларів, щоб закрити найгостріші розриви до надходження двосторонніх внесків. Це технічний хід, який означає одне: система знає, що гроші прийдуть пізно, і намагається купити час.
Чому «втома від України» описує Берлін краще, ніж Суми
«Ukraine fatigue» — зручний політичний ярлик. Він описує настрої виборця в Берліні чи Вашингтоні краще, ніж стан справ у Сумській області. Потреби не втомилися. Змінився жанр війни: менше символічних проривів, більше щоденних ударів по енергетиці, складах, заправках і житлу в тилу. Кожен такий удар народжує нову хвилю післяударного реагування — скло, генератор, вода, тимчасовий дах. Це не той сюжет, який тримає прайм-тайм чотири роки поспіль, але саме він з’їдає бюджети громад і нерви людей, які формально «не на фронті».
Масштаб цього «нефотогенічного» шару видно з першого місяця 2026 року. У січні удари по енергетиці в поєднанні з екстремальною погодою поставили найуразливіших під прямий ризик: збої в базових послугах вдарили по доступу до освіти й медицини, через що школярі втратили в середньому 16,5 навчального дня, а щонайменше 30 тисяч людей мусили втікати через бойові дії та зміщення лінії фронту. Гуманітарні організації того місяця охопили понад 950 тисяч людей. Жодна з цих цифр не стала міжнародним заголовком.
Є ще одна оптична ілюзія. Україна водночас просить зброю, макрофінансову підтримку й гуманітарні долари, а в столицях ЄС це часто звалюють в одну купу «допомоги Україні». На місці це різні гроші й різні люди. Ракета не замінює інсулін. Кредит МВФ не лагодить котельню в гуртожитку для переселенців. Коли уряд країни-донора урізає гуманітарний рядок, бо «на оборону вже дали багато», він не оптимізує пакет — він висмикує ту частину, без якої цивільна стійкість сиплеться першою.
Вибірковість у війні завжди означає, що хтось лишиться за межею списку: людина з інвалідністю, яка не може спуститися в укриття; родина, яка вже тричі переїжджала; підліток без школи й без психолога. Небезпечно продавати виборцю скорочення цілі як доказ, що стало легше. Стало не легше — стало вибірковіше.
Як глобальна криза фінансування б’є по Україні через треті країни
Україна більше не єдиний «пріоритет сезону», і це видно з цифр самої системи. 28 вересня 2026 року УВКБ ООН оприлюднило доповідь із промовистою назвою «Protection Eroded» — про людську ціну недофінансування. Агентство попереджає, що майже 8,3 мільйона біженців, переміщених і осіб без громадянства ризикують втратити доступ до життєво важливої допомоги. Доступне фінансування впало з 5,2 мільярда доларів у 2024 році до 3,9 мільярда у 2025-му, а станом на кінець липня 2026-го агентство отримало лише 32 відсотки від потрібних 8,5 мільярда.
Одна деталь із цієї доповіді пояснює українську ситуацію краще за інші. Частка коштів, прив’язаних до конкретних проєктів, зросла з 19 відсотків у 2022 році до 51 у 2026-му. Що це означає практично: донор дедалі частіше каже, на що саме можна витратити гроші, і дедалі рідше дає гнучкі кошти, які можна швидко перекинути туди, де щойно стався удар.
Директорка із зовнішніх зв’язків УВКБ ООН Домінік Гайд попереджає, що тривалі скорочення підштовхують систему захисту до системного колапсу: коли припиняється реєстрація, зачиняються безпечні прихистки чи зникають послуги захисту дітей, ризики, від яких люди тікали, повертаються вже в переміщенні.
Агентство називає це однією з найгірших фінансових криз у своїй історії, спричиненою скороченням допомоги з боку США та інших країн. Для України наслідок непрямий, але відчутний: коли глобальний бюджет стискається, кожна операція конкурує з кожною, а українські потреби більше не виграють цю конкуренцію автоматично. УВКБ ООН у 2026 році планує допомогти 2 мільйонам людей усередині країни — але з прямим застереженням: за умови достатнього фінансування.
Чому це не жалість, а стратегічна короткозорість
Жалість погано масштабується. Вона спалахує на фото й гасне на бюджетному комітеті. Стратегічний аргумент тримається довше. 10,8 мільйона людей у потребі — це не моральна статистика, а індикатор того, чи здатна Україна утримувати тил, повертати працівників, не виштовхувати нові хвилі біженців до ЄС і не віддавати прифронтові громади соціальному запустінню, яке потім дорожче відновлювати, ніж утримувати зараз.
Найсильніший аргумент проти економії на цивільній стійкості дали самі європейці. Аналіз УВКБ ООН і Deloitte показав, що чистий внесок українських біженців в економіку Польщі у 2024 році становив 2,7 відсотка ВВП країни. Це перевертає звичну логіку дебатів: біженці виявилися не витратою, а вкладом. Але саме тому нова хвиля виїзду — погана новина для обох сторін. Україна втрачає платників податків і робочі руки, а приймаючі країни отримують не «безкоштовний ресурс», а людей, яких треба знову інтегрувати з нуля, з піковими витратами в перші роки.
Короткозорість виглядає конкретно. Донор фінансує далекобійні системи й одночасно підрізає грошову допомогу родині, без якої батько везе дітей за кордон «на зиму» і не повертається. Донор говорить про «відбудову», але не закриває зимовий пакет на 358 мільйонів, і громада зустрічає січень чергами до пункту обігріву. Донор вимагає реформ соцзахисту, не помічаючи, що 3,7 мільйона переміщених досі сидять між гуманітарною пайкою і неіснуючим ринком оренди, а три чверті з них перебувають у переміщенні понад два роки. Кожна така розвилка збільшує рахунок не цього кварталу, а наступного політичного циклу.
Є й безпековий шар, який Захід любить розглядати окремо від гуманітарного. Стабільний тил — це не лише ППО над Києвом. Це вода в Краматорську, тепло в Харкові, дах для евакуйованих із Покровського напрямку, готівка, щоб не продавати останнє майно. Коли система стискається до 4,12 мільйона з 10,8, держава мусить тягнути решту сама — під ударами, з дефіцитним бюджетом і браком кадрів, яких не вистачає й лікарням, і соцслужбам. Це не «соціалка замість зброї», а умова, за якої зброя має для кого працювати. Показово, що станом на лютий 2026 року у світі зареєстровано 5,9 мільйона біженців з України, з них 5,3 мільйона в Європі, і близько мільйона приймає сама лише Польща: кожна нова хвиля лягає передусім на сусідів.
Тому 10,8 мільйона — цифра, яку варто повернути в західний порядок денний без слізливої інтонації. Вона каже, що війна не стала камернішою лише тому, що камери пішли на інший сюжет. Вона каже, що пріоритизація плану ООН — тривожний сигнал системи, а не зелене світло для скорочення. І вона каже головне для столиць, які вже дивляться вбік: ігнорувати цивільну стійкість України дешевше лише в цьому бюджетному році. У наступному це коштуватиме дорожче — новими біженцями, слабшим союзником і відбудовою того, що можна було не дати розвалитися.
