Експорт української зброї відкрито – і це рішення розкололо аудиторію рівно по лінії, яку неможливо звести до «патріоти проти прагматиків». 1 липня 2026 року уряд затвердив механізм контрольованого експорту у форматі Drone Deal: дозвіл видається протягом 30 днів, мінімальний поріг контракту – 15 млн грн, частина виручки відраховується до бюджету, а в периметрі угод перебуває близько двадцяти країн. Аргумент проти звучить просто і бʼє боляче: на фронті бракує дронів, а держава торгує ними назовні. Аргумент за не менш вагомий: потужності українського ОПК завантажені на 30–40%, і без експортної виручки вони так і залишаться недозавантаженими. Обидві позиції сильні. І саме тому цей спір вартий того, щоб його розібрати чесно – включно з тим, чого не каже жодна зі сторін.
Що таке Drone Deal і як влаштований експорт української зброї
Механізм, затверджений урядом 1 липня, – це перша формалізована процедура експорту озброєнь за весь час великої війни. До цього діяла фактична заборона: продукція ОПК йшла виключно на внутрішні потреби.
Конструкція така. Міністерство закордонних справ формує перелік країн-партнерів, з якими укладені міжурядові угоди. Міністерство оборони визначає список критичних товарів, недопустимих до передачі. Заявки розглядає Міжвідомча комісія з військово-технічного співробітництва – і робить це протягом 30 днів замість попередніх 90.
Поріг входу – контракт від 15 млн грн. Це відсікає дрібні угоди і залишає механізм для гравців, здатних тримати серійне виробництво. Географія Drone Deal охоплює близько двадцяти держав: Близький Схід і країни Перської затоки, Південний Кавказ, низку європейських країн.
Перший дозвіл отримала компанія F-Drones, яка вже у липні поставила до США 2000 тактичних FPV-дронів моделі F10. Тобто механізм не залишився на папері – він запрацював у перший же місяць.
Чому аргумент «це аморально» не варто відкидати
Позиція противників експорту зазвичай подається як емоційна. Насправді вона має раціональне ядро, і його треба назвати прямо.
Перше. Дрон, проданий за кордон, – це дрон, який фізично не потрапив на позиції. Виробнича лінія має обмежену пропускну здатність, і кожна одиниця, що йде на експорт, конкурує з потребою підрозділу тут і зараз. Жодна економічна модель не скасовує цієї арифметики в конкретному місяці.
Друге. Пріоритет «спочатку фронт» легко декларувати і важко верифікувати. Хто саме і за якими критеріями визначає, що певної номенклатури «достатньо»? Формально це прерогатива Міноборони, але публічного механізму контролю за цим рішенням немає.
Третє – репутаційне. Країна, яка щомісяця просить у партнерів системи ППО і боєприпаси, одночасно виступає продавцем на тому ж ринку. Це створює вразливість, якою користуватимуться і російська пропаганда, і скептики в європейських парламентах: мовляв, якщо українці можуть продавати – можливо, їм не так уже й потрібна допомога.
Четверте, найменш обговорюване. Технології, що йдуть на експорт, у якийсь момент можуть повернутися до України у складі систем противника. Керівник ГУР Кирило Буданов ще у квітні застерігав, що продавати варто готові продукти, а не технології – інакше Україна ризикує втратити свою унікальність.
Чому заборона експорту зброї коштувала дорожче, ніж здається
Тепер зворотний бік. І тут цифри говорять голосніше за риторику.
Виробничі спроможності українського ОПК Міноборони оцінювало у $35 млрд станом на січень 2026 року, РНБО у лютому підвищила оцінку до $55 млрд. Для порівняння: на початку великої війни цей показник становив близько $1 млрд. Але реальне завантаження потужностей – 30–40%. Голова Федерації роботодавців Ukraine Defense Ігор Фоменко наводить конкретніші дані: 37% у 2024 році, 40% у 2025.
Це означає, що приблизно дві третини вже побудованих цехів, оснащених ліній і найнятих інженерів простоюють. Не тому, що немає замовлень від армії, а тому, що держбюджет не може профінансувати більше. Недовикористаний експортний потенціал лише за 2024 рік оцінювався майже у $2 млрд.
Логіка прихильників експорту будується на трьох ланках. Виручка з-за кордону дозволяє виробнику не зупиняти лінію в періоди, коли держзамовлення просідає. Стабільна лінія утримує інженерів, які інакше йдуть у цивільний сектор або емігрують. Обидва чинники разом дають можливість масштабувати виробництво до обсягів, які держбюджет самотужки не витягне ніколи.
Ще один аргумент – інвестиційний. У галузі працює близько 800 підприємств, з них приблизно 100 державних, і понад 450 виробників дронів. Для приватного капіталу компанія без права експорту – це актив із стелею, обмеженою одним замовником. За даними Української ради зброярів, 95% опитаних виробників зацікавлені в експортній діяльності.
Скільки коштує дозвіл: цифри, які злять індустрію
Тут починається частина, яку в офіційних релізах не підсвічують.
Механізм передбачає утримання 20% від вартості готової продукції, що експортується, і, за даними індустрії, 30% – на компоненти. Причому це не фіксований адміністративний збір, а частка від суми контракту, яку треба сплатити наперед – і яка не повертається, якщо заявку відхилять.
Претензії виробників зводяться до двох пунктів. Перший: за такої ставки артилерія і бронетехніка стають неконкурентними на зовнішніх ринках – маржа просто не витримує. Другий: 30% на компоненти фактично заборонні. Український постачальник комплектуючих не може конкурувати з китайським на європейському ринку, маючи таке навантаження.
Окремо – питання інтелектуальної власності. Інвестор не може самостійно модифікувати технологію і не зберігає права на власні вдосконалення. Для спільних підприємств із іноземним капіталом це майже блокуюча умова.
І адміністративна деталь, яка може обнулити всю конструкцію: Держслужба експортного контролю, за оцінками самих посадовців, не має кадрового ресурсу, щоб опрацьовувати сотні заявок у 30-денний строк. Якщо ресурс не підсилять, «дозвіл за 30 днів» перетвориться на «дозвіл коли вийде» – і механізм помре від черги, а не від критики.
Чи є реальний запобіжник від «продали те, чого бракує»
Формально – так. РНБО зафіксувала принцип безумовного пріоритету потреб Сил оборони: якщо певна номенклатура терміново потрібна військам, експортний дозвіл може бути призупинений.
Експорт дозволено лише для продукції, виробничі обсяги якої перевищують потреби сектору безпеки, або для попередніх версій систем, які фронт уже переріс. Передбачено подвійний контроль – процедурний і безпековий, з обовʼязковою перевіркою кінцевого користувача та забороною реекспорту без погодження України.
На папері це виглядає розумно. Проблема в іншому: усі ці запобіжники працюють у закритому режимі. Немає публічної статистики, скільки заявок відхилено і з яких підстав, немає парламентського контролю за рішеннями міжвідомчої комісії, немає механізму, через який волонтер чи командир підрозділу може оскаржити видачу дозволу на модель, якої йому бракує.
Саме тут – а не в самому факті експорту – лежить справжня вразливість механізму. Довіра до «спочатку фронт» тримається виключно на слові тих, хто ухвалює рішення. У країні, де питання забезпечення армії є найчутливішою темою публічної дискусії, це слабка конструкція.
Зброя як зовнішня політика: аргумент, якого бракує в суперечці
І тут ми виходимо за межі бухгалтерії. Бо найсильніший аргумент на користь експорту – не економічний.
Зброя ніколи не була просто товаром. Це інструмент зовнішньої політики, і країни, які це розуміли, будували на цьому десятиліття впливу. США тримають союзників не лише договорами, а логістичними ланцюгами, запчастинами і сервісними контрактами. Ізраїль конвертував технологічну перевагу в дипломатичні прориви там, де традиційна дипломатія не спрацювала. Туреччина за одне десятиліття перетворила Bayraktar з продукту на елемент зовнішньополітичної субʼєктності – і тепер розмовляє з партнерами інакше.
Україна має актив, якого не має ніхто: бойовий досвід застосування безпілотних систем у високоінтенсивній війні проти регулярної армії з ППО і РЕБ. Цей досвід неможливо купити, змоделювати чи наздогнати симуляціями. Він зʼявляється тільки там, де техніка щодня працює під вогнем.
Різниця у переговорній позиції принципова. Країна-прохач просить допомоги і приймає умови, які їй пропонують. Країна, яку неможливо обійти в постачаннях певного класу систем, торгується. Її голос у коаліціях важить більше, а рішення про допомогу їй ухвалюють швидше – бо в них зʼявляється власний інтерес партнера, а не лише солідарність.
Це не робить моральне заперечення менш обґрунтованим. Але це змінює рамку: питання не в тому, чи має воююча країна право продавати зброю, а в тому, чи може вона дозволити собі не робити цього – і залишитися субʼєктом, а не обʼєктом чужих рішень.
Що це означає для України: три сценарії
Сценарій перший – механізм працює. Якщо ставку 30% на компоненти переглянуть, а Держекспортконтроль підсилять кадрово, до кінця 2027 року галузь може вийти на реальне завантаження 60–70%. Це не гіпотетичні мільярди, а конкретні лінії, які виробляють і на експорт, і для фронту з однієї виробничої бази.
Сценарій другий – механізм задихається. Ставки залишаються, черга на дозволи розтягується, великі гравці домовляються в обхід процедури, малі не проходять поріг у 15 млн грн. Формально експорт відкритий, фактично ним користуються кілька компаній із доступом до кабінетів. Це найгірший варіант – бо він дискредитує саму ідею.
Сценарій третій – гібридний і найімовірніший. Дрони і морські безпілотні системи йдуть на експорт активно, важке озброєння залишається закритим, механізм донастроюють у ручному режимі протягом року-двох. Прогноз ґрунтується на тому, що саме безпілотні системи мають найкоротший цикл виробництва, найбільший надлишок потужностей і найвищий попит на зовнішніх ринках.
Для української аудиторії ключове питання не «продавати чи ні», а «хто і як контролює». Механізм без публічної підзвітності неминуче обростає підозрами – і в умовах війни ці підозри коштують дорожче за будь-яку експортну виручку.
Питання, на яке ще немає відповіді
Найчесніше, що можна сказати про Drone Deal: це рішення ухвалене в умовах, де немає безпомилкового варіанту. Заборона експорту консервувала галузь на рівні одного замовника з обмеженим бюджетом. Відкриття експорту створює ризик, що ресурс піде повз фронт.
Реальна перевірка механізму станеться не в липні і не в серпні. Вона станеться в перший місяць, коли на фронті виникне гострий дефіцит конкретної моделі, а в комісії лежатиме прибутковий контракт на неї ж. Те, як держава вчинить у цій ситуації – і чи дізнається про це суспільство – і буде справжньою відповіддю на питання, чи має воююча країна право продавати зброю.
Ігор Петренко – доктор політичних наук, професор кафедри політичних наук Київського національного університету імені Тараса Шевченка, засновник аналітичного центру «Обʼєднана Україна».
