Дії Тегерану запустили розбудову альтернативних маршрутів Перської затоки, знецінивши головний геополітичний важіль тиску Ірану. Про це пише Іван Ус, кандидат економічних наук, асоційований експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Наприкінці лютого 2026 року Іран у відповідь на американсько-ізраїльські удари фактично перекрив Ормузьку протоку, через яку у 2025-му проходила приблизно чверть світової морської торгівлі нафтою і близько 19% зрідженого газу. Прогнози тоді звучали апокаліптично: рецесія, паралізовані ланцюги постачання, нафта по 150 дол США. Проте осінь 2026-го показує інше: світ не зупинився, а почав перебудовуватися. І саме ця перебудова, а не сама блокада, визначатиме енергетичну карту до 2028 року.
Чому блокада Ормузької протоки стала новою нормою для нафтового ринку
До війни протокою щодня виходило близько 15 млн барелів нафти й нафтопродуктів. У найгостріший період, з квітня до середини червня, експорт через протоку, за даними Kpler, становив у середньому лише 2,3 млн барелів на добу. Влітку аналітики Волл-стріт оцінювали потік приблизно в 4 млн барелів на добу, тобто близько чверті звичного рівня. У вересні показник піднявся до 6,5 млн барелів, але це досі менше половини довоєнного. Різниця в оцінках пояснюється тим, що частина танкерів вимикає транспондери, а американські й іранські посадовці наводять суперечливі цифри.
Утім, ключове інше: Тегеран так і не зміг закрити протоку повністю. Центральне командування США повідомило, що перевезення нафти й СПГ сягнули шестимісячного максимуму. Саудівська Аравія у вересні відновила експорт до понад 4 млн барелів на добу, зокрема через перевантаження з судна на судно біля берегів Оману. Ринок звик: трейдери, як пише OilPrice, навчилися жити з новими обсягами експорту, і будь-яка новина про зростання поставок знижує ціни, хоча дефіцит зберігається. Brent тримається в районі 100 дол. США за барель — дорого, але далеко від березневих сценаріїв. Короткий шок можна перечекати, а семимісячну аномалію доводиться вбудовувати в контракти, бізнес-моделі й бюджети. Саме тривалість кризи, а не її гострота, запускає незворотні зміни.
Як країни Перської затоки будують трубопроводи в обхід Ормузу
Донедавна обхідні маршрути вважали надто дорогою страховкою. Як пояснив CNBC експерт Кафафі, витрати від ризиків Ормузу не досягали порогу, за якого такі інвестиції окупалися б, аж поки блокада не зруйнувала ці припущення.
Тепер аварійні плани стали базовим сценарієм. ОАЕ прискорили будівництво нового трубопроводу West-East, який має подвоїти експорт через Фуджейру і запрацювати у 2027 році. Ірак у травні почав прокладати нафтопровід Басра — Хадіта, перший етап маршруту до йорданської Акаби з перспективою з’єднання з Туреччиною через Сирію. Саудівські залізниці оголосили п’ять нових вантажних коридорів до портів Червоного моря. Порт Хор-Факкан, що до війни обробляв 2 тис. контейнерів на тиждень, тепер приймає близько 50 тис. Аналітики Gulf International Forum прогнозують, що підсумком стане транспортна система стійкіша, але складніша й дорожча.
Чому Катар, Кувейт і Бахрейн досі залежать від Ормузької протоки
Перебудова йде нерівномірно. Для Катару, Іраку, Бахрейну й Кувейту Ормуз був єдиним експортним шляхом, тож ідеться про заміну логістики для кількох держав одночасно. Кувейт, який експортував близько 2 млн барелів на добу, не має трубопровідної альтернативи і оголосив форс-мажор. Катарському СПГ обхід швидко не збудуєш: потрібні домовленості з Ер-Ріядом і Абу-Дабі про транзит. Ірак має частковий вихід через нафтопровід Кіркук — Джейхан, проте його обсяги не компенсують втрат південних терміналів у Басрі.
Уразливі й наявні обходи: саудівський нафтопровід Схід — Захід після атак хуситів простояв одинадцять днів. Загалом обхідна інфраструктура дає лише 3,5–5,5 млн барелів на добу. Тож до 2028 року йдеться не про заміну Ормузу, а про розмивання його монополії.
Як американська блокада вдарила по Ірану сильніше, ніж Іран — по світу
Зворотний бік адаптації — знецінення головного козиря Тегерана. У вересневому аналітичному матеріалі Reuters авторства Самії Накхул зазначено, що розрахунок Вашингтона простий: Іран зазнає більших економічних втрат, ніж завдає іншим. Іранський аналітик Араш Азізі пояснює це тим, що протоку не вдалося закрити повністю, а інші країни пристосувалися.
Цифри це підтверджують. За даними Kpler, експорт іранської нафти впав із майже 2 млн барелів на добу до менш ніж 300 тис. у травні. Наземні маршрути рятують мало: за оцінкою голови Ірано-китайської торговельної палати Маджидрези Харірі, контейнер суходолом коштує 12 тис дол. США замість 3 тис дол. США морем, що означає близько 18 млрд дол. США додаткових витрат щороку. На кордоні з Туреччиною, за даними Fortune, застрягали тисячі вантажівок. Виходить парадокс: чим довше Іран тримає протоку напівзакритою, тим менше вона важить як інструмент тиску. Кожен новий трубопровід в обхід Ормузу — це мінус у дипломатичному арсеналі Тегерана на десятиліття вперед.
Що зміниться на світовому енергетичному ринку до 2028 року
Якщо проєкти завершать вчасно, до 2028 року регіон матиме новий еміратський трубопровід, перший іракський коридор на захід і розширену саудівську залізничну мережу. Ормуз залишиться найважливішим енергетичним вузлом планети, але вже не буде «вентилем», який можна перекрити однією рукою.
Ціна такої стійкості — дорожча логістика: фрахт супертанкерів до Китаю вже сягає близько 30 дол. США за барель. Світ, імовірно, вийде з кризи із системою складнішою і дорожчою, але менш залежною від волі однієї столиці. Для Ірану ж це може стати найдорожчим уроком: важіль, яким користуються надто довго, перестає діяти.
