Я довго вагався, чи писати про це. Але певен, що правильний діагноз – запорука ефективного лікування. Я проти того, щоби важкохворого пацієнта розвіювати байками, що "попиєш пігулок – і все минеться". Україна справді хвора. На бюрократизм, корупцію, неефективність, неадекватність та скотство. Дякувати Богові, в Росії ці хвороби прогресували набагато більше – і саме тому на їхньому тлі ми нібито здаємось ефективними, розумними, стратегічними тощо... На жаль, це не так.
Читайте також: Нащадки "Привида Києва": Україна може стати міжнародною базою навчання пілотів бойової авіації
Попри всі успіхи та героїзм ЗСУ, досі, за словами великого друга України Глена Гранта, "маленька радянська армія воює проти великої радянської армії". Я б уточнив: маленька, але добре мотивована радянська армія воює проти великої радянської, але вкрай демотивованої армії. Звичайно, картинка набагато строкатіша. В українській армії є командири, у яких можуть вчитися натівські офіцери, але мейнстрим, на жаль, досі радянський: чинопочитання, сервілізм, "я начальник – ти дурак, ти начальник – я дурак", і критичний брак елементарного здорового глузду.
Лише кілька замальовок з передової, не називаючи імен.
Біля лікарні в прифронтовому місті Донбасу Світлана Друзенко дає інтервʼю іспанським журналістам. Лікарня приймає не тільки поранених військових, але й цивільне населення. Отже, наявність в лікарні великої кількості війскових лікарів та десятків поранених щодня – секрет Полішинеля. Аби ворог знав кількість поранених та номери евакуаційних автівок, не потрібно супутників чи дронів – достатньо місцевих очей, які сидять на лавочці поруч і рахують. Те, що в містах і містечках сходу деякі місцеві мешканці досі мріють про путінських визволителів, знову ж таки не секрет.
Так от. Світлана дає інтервʼю іспанцям. Тут бадьорим кроком підходить полковник медичної служби і починає орати на іспанців та їхнього українського перекладача: "Це режимний обʼєкт! На яких підставах ви тут знаходитесь!? Я вас зараз посдаю до ВСП!!!"
Журналісти намагаються предʼявити йому посвідчення, пояснити, що вони знімають ПДМШ, а не військових, показують акредитацію ЗСУ тощо. Не працює: полковник відчув запах крові і намагається "поставити на місце" медійників. Причому всі його аргументи зводяться до логіки: я тут головний – як посміли бути на моїй території без мого дозволу. Інтервʼю переривається, іспанці ретируються куди подалі...
Залишимо, що з точки зору безпеки іспанські журналісти, які знімають цивільну лікарню (корпус, в якому немає військових) – не проблема. Бо: або ти робиш обʼєкт справді режимним, маскуєш евакуаційний транспорт (який у великій кількості стоїть на вʼїзді до лікарні) і закриваєш його від усіх, хто не має допуску, або навіщо ці понти? Як ми після цього ірраціонального солдафонства виглядатимемо в очах того самого вільного світу, без підтримки якого ми ніколи не переможемо в цій війні? Навіщо всі ці акредитації, якщо для полковника це "папірці, які ви можете засунути собі в дупу"?
Я б на місці іспанців поставиви би полковнику тільки одне запитання: "Ви дійсно полковник української армії чи перевдягнутий представник окупаційних військ"? Бо манера спількування і розуміння своєї ролі на війні геть у стилі маршала Жукова...
Друга замальовка. Коли ми тільки зайшли у Бахмут, наші лікарі не вилазили з операційної, а наші швидкі їздили нонстоп. Для поранених бійців, які пережили пекло під Попасною, Сіверськом чи Сєвєродонецьком, це було як боже благословіння. Бо справді чудові та мотивовані фахівці (деякі з них залишили свою практику в Німеччині, Канаді чи США чи власні приватні кліники в Україні) билися до останнього за кожного бійця, буквально воскрешаючи їх з того світу. Бувало таке, що наші операційні сестри заходили в операційну о 12-й дня і виходили з неї о 4-й ранку наступного. Терапевт ПДМШ приймав по 60 пацієнтів на день, бо війна – це не тільки поранення...
Зараз військові медики намагаються посунути нас від надання спеціалізованої медичної допомоги бійцям. В полях це не дуже виходить, бо в низовій ланці командири здебільшого піклуються про своїх 300-х і безмежно вдячні за професійну допомогу, яку надають наші евакуаційні бригади, які – повторюсь – нерідко дістають поранених бійців з того світу, повертаючи їх до життя, коли ті припиняють дихати. А от до операційної намагаються не пускати. Бо іноді від непрофесійного (скажімо мʼяко) ставлення до наших поранених захисників волосся стає дибки навіть на лисій голові Мартіна. Не раз я чув: його ж можна було врятувати, а вони...
Ну і як в пориві відвертості признався один з "капітанів" військової медицини на Сході: ну ви ж знаєте, які непрості взаємини між нашим і вашим керівництвом. Так, вони справді непрості. Бо ми воюємо проти спільного ворога, але за кардинально іншу Україну. Але ж поранені бійці не мають бути заручниками наших непростих відносин!
І саме ставлення до бійця є нашим світоглядним вододілом. Я воюю за Україну, епіцентром якої буде людина. Яка з усіма своїми інституціями обертатиметься навколо людини, як планети обертаються навколо сонця. За державу, яка цій людині служитиме. Яка їй допомагатиме. І яку абсолютна більшість українців відчуватиме ResPublica – спільною справою мільйоні співгромадян.
І це безмежно далеко від України, яку я нерідко бачу на фронті. Де солдати – часто-густо розходний матеріал для командирів з кучею зірок на погонах. Де хірург тричі перериває операцію пораненого бійця, аби доповісти начальству, яке наярює йому на мобільний.
Ці дві України наразі обʼєднує спільний ворог. В боротьбі проти путінської орди ми тримаємо й надалі триматимемо стрій. Але ми воюємо за принципове інше майбутнє для цієї землі, на яке ми заслужили своїми потом і кровʼю. За яке платимо щодня страшну ціну.
І тому в горнилі цієї війни з "маленької, але мотивованої радянської армії" ЗСУ мають перетворитись на справжнє українське військо. Яке воює не так за землю, як за людину. Для якого мета не героїчно загинути, а вижити і перемогти. І паростки якого я бачу скрізь. Головне їх не затоптати кирзовим чоботом радянського пошиву...
Читайте також: Україні потрібен День перемоги над брехнею "болотної цивілізації" московитів