Кремль перетворює економічний терор на інструмент примусового витіснення українців за кордон. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Останні російські атаки знову ставлять перед українцями цілком очевидне питання. Що саме зараз відбувається, чого Росія намагається досягти і чого нам чекати далі? Особливо це питання виникає після ударів не лише по енергетиці чи транспортній інфраструктурі, а й по торговельних центрах, складах, підприємствах, виробничих потужностях, лікарнях, державних та наукових установах.
Почати варто з найпростішого. Те, що Росія робить з українськими містами, має цілком очевидну терористичну складову, адже суть терору полягає не просто у фізичному знищенні певного об’єкта, а у спробі через страх змінити поведінку людей. Людина повинна постійно розуміти, що наступна ракета або дрон можуть прилетіти будь-куди. Сьогодні це житловий будинок, завтра лікарня, післязавтра торговельний центр, державна установа чи науковий інститут.
Саме непередбачуваність створює потрібний терористу психологічний ефект і перетворює нормальне міське життя на постійне очікування небезпеки. Росія фактично перетворює життя українських міст на своєрідну рулетку, де ніхто не може знати, хто стане наступною жертвою і який об’єкт буде зруйновано.
Але останнім часом ми бачимо ще одну тенденцію. Росія дедалі частіше і дедалі системніше б’є по підприємствах, складах, торговельних мережах, виробництвах, логістичних об’єктах, тобто безпосередньо по економічній інфраструктурі України. Показовим у цьому сенсі став удар 28 вересня. Reuters повідомляв не лише про ураження будівлі Національної академії наук у Києві, а й про удар по бізнес-центру в Дніпрі, фармацевтичній компанії, АЗС, медичному закладу та іншим цивільним і економічним об’єктам. Журналісти Reuters окремо звертали увагу, що останнім часом російські атаки на економічні цілі розширилися за межі складів, портової та енергетичної інфраструктури.
І тут виникає логічне питання. Чому саме зараз? Не тому, що раніше Росія нібито соромилася бити по цивільних об’єктах, адже ми пам’ятаємо «Охматдит», систематичні атаки на українську енергетику, знищення ТЕЦ, удари по університетах, лікарнях та житлових кварталах. Отже, нинішня концентрація на підприємствах та бізнесі потребує іншого пояснення.
Від привласнення до знищення: чому змінилася тактика РФ
Російська імперська модель завжди була доволі прагматичною у питаннях майна. Те, що можна захопити і використовувати, необов’язково знищувати. Ми чудово бачили це після окупації Криму, частини Донецької та Луганської областей, коли підприємства просто забирали, бізнес переходив під контроль окупаційних структур, нерухомість змінювала власників, а активи передавали пов’язаним із Москвою людям або групам. А що змінилося зараз?
Очевидно, змінився сам розрахунок. Якщо Росія вже не розраховує найближчим часом захопити ці підприємства, використати їх або просто відібрати, тоді з її точки зору виникає інша логіка. Якщо ми не можемо це отримати, можна це знищити. І саме це ми зараз дедалі частіше бачимо. У такий спосіб Росія переходить від логіки потенційного привласнення до логіки системного руйнування. Причому наслідки таких ударів виходять далеко за межі вартості фізично знищеного обладнання.
Це дозволяє Кремлю вирішувати одночасно кілька завдань. Перше — це власне терор, адже коли людина втрачає не лише житло, а й роботу, підприємство або власний бізнес, її становище стає значно складнішим. Руйнування заводу — це не просто втрата будівлі чи обладнання, а десятки, сотні або тисячі людей, які втрачають джерело доходів, можливість утримувати сім’ю та планувати майбутнє. Відповідно, економічна атака автоматично стає і соціальною атакою. Вона збільшує залежність людей від допомоги і зменшує їхню здатність залишатися на своїй території.
Друге завдання — це створення картинки успіху для російського суспільства. Проблема Кремля полягає в тому, що після років війни йому дедалі важче показувати переконливі військові перемоги. Війна триває, ресурси витрачаються, втрати накопичуються, а очевидного результату немає. Якщо немає очевидної перемоги на фронті, її потрібно чимось замінити. І тут зруйнований український завод, палаючий склад або розбитий торговельний центр стають дуже зручним сурогатом перемоги. Є ефектне відео, величезна пожежа, кадри руйнувань. І все це можна показувати власній аудиторії як свідчення того, що війна нібито йде успішно.
Окрема історія — це удари по західному бізнесу, зокрема американському. Останнім часом Росія дістається практично до всього, що пов’язане із західними компаніями в Україні (складів, підприємств, виробничих об’єктів).
Депопуляція замість капітуляції: як змінилась головна мета Кремля
У нас досі дуже поширена теза, що Росія здійснює масовані атаки для того, щоб змусити Україну капітулювати. Мовляв, якщо достатньо довго бомбити міста, руйнувати енергетику і створювати нестерпні умови життя, українці зрештою почнуть вимагати від влади погодитися на російські умови.
Насправді систематичне вбивство цивільних створює протилежний ефект. Воно лише посилює ненависть до Росії. Тому завдання може бути іншим. Не примусити українців захотіти капітуляції, а зробити так, щоб якомога більше українців просто виїхало з України. І ось тут російська логіка стає значно зрозумілішою. Якщо люди фізично залишають країну, то зменшується і потенціал спротиву, і економічний ресурс, і демографічна база держави.
Стратегічна мета Росії у цій війні не зводиться до конкретного району Донбасу або певної лінії на карті. Російська імперська ідеологія в принципі заперечує самостійність української нації та української державності, а українців у цій конструкції трактують як нібито штучно відокремлену частину «єдиного народу», яку потрібно повернути назад.
Тому стратегічна мета тут значно масштабніша. Це поглинання українського «демографічного потенціалу», ліквідація самостійного українського політичного і національного простору та його подальша асиміляція. Саме в цю логіку вкладається і політика щодо викрадених українських дітей, яких намагаються виховувати вже як російських. Саме в неї вкладаються заяви російських політиків про те, що української нації нібито взагалі не існує.
Причому тема дітей уже давно вийшла за межі українських заяв. Associated Press повідомляло про санкції ЄС проти посадовців та організацій, яких Брюссель пов’язує із депортацією, примусовим переміщенням, індоктринацією та примусовою асиміляцією українських дітей, включно з наданням російських паспортів і передачею на усиновлення. За наведеними AP даними, приблизно 20,5 тисячі дітей були незаконно депортовані або примусово переміщені до Росії чи на окуповані території. Це важливо саме тому, що демонструє, що боротьба йде не лише за територію, а й за ідентичність наступного покоління.
Якщо виходити з цієї картини світу, то жодна конкретна територіальна поступка фундаментально нічого не вирішує. Можна віддати Кремлю один район, потім він вимагатиме наступний, можна провести якусь нову лінію розмежування, але поки існує незалежна Україна і окрема українська політична нація, головна проблема російського імперського проекту нікуди не зникає. І саме тому нинішній терор можна розглядати передусім як інструмент депопуляції. Його мета — це створити такі умови життя, щоб люди самі були змушені виїжджати. Зруйнувати підприємство, і люди залишаться без роботи, зруйнувати житло, і людям не буде де жити, знищити енергетику, і нормальне життя стане складнішим.
Причому кожен із цих чинників окремо може не змусити людину виїхати, але коли вони діють одночасно, виникає накопичувальний ефект. Немає роботи, немає стабільного електропостачання, діти постійно навчаються між тривогами, вночі прилітають ракети, підприємство, на якому ти працював, знищене. У такій ситуації рішення про виїзд для багатьох стає не політичним, а просто життєвим. А для Росії це дуже вигідний результат.
Подвійний удар від Путіна: виснаження України та тиск на Європу
Але тут є ще один рівень. Масовий виїзд українців створює політичні проблеми вже безпосередньо для Європи, адже чим більше біженців прибуває до європейських країн, тим сильнішим стає навантаження на соціальні системи, житло, освіту та медицину. Разом із цим можуть зростати антимігрантські настрої та посилюватися політичні сили, які виступають за скорочення підтримки України і за нормалізацію відносин із Росією.
Тобто одна й та сама кампанія потенційно дає Кремлю відразу два результати. Україна втрачає населення й економічний потенціал, а Європа отримує додатковий внутрішньополітичний конфлікт навколо українських біженців. Саме тому демографічний вимір війни не можна відокремлювати від її міжнародно-політичного виміру.
У цьому контексті знищення української економіки перестає виглядати як просто бажання щось розбомбити.
Тоді залишається інший варіант — максимально послабити українське суспільство демографічно, витіснити значну його частину за межі країни, а вже з тими, хто залишиться на окупованій території, проводити довгострокову асиміляційну політику.
Електрика, вода, їжа, житло, робота — все це може бути перетворено на зброю. Саме тому сучасні російські атаки варто оцінювати не лише через кількість ракет або конкретний перелік зруйнованих об’єктів. Стратегічно важливіше, що Росія намагається зробити з українським суспільством у довгостроковій перспективі. Спочатку була ставка на швидкий військовий колапс України, вона провалилася. Потім розраховували на поступове виснаження фронту, і це теж не дало швидкого результату.
Тепер дедалі більшого значення набувають економічний терор, удари по бізнесу, руйнування базових умов життя і демографічний тиск.