Без спільних дій України та її західних сусідів екологічні злочини Росії можуть залишитися непокараними. Про це пише Володимир Кузнецов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна» у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Чорне море часто описують як театр воєнних дій. Рідше згадують, що це ще й спільна екосистема, береги якої належать державам НАТО (Болгарії, Румунії, Туреччині), кандидатам на вступ до ЄС (Україні та Грузії, хоча процес вступу останньої фактично заморожено) і Росії. Дельфіни не знають морських кордонів, так само як нафтові плями й дрейфові міни. Тому екологічні втрати цієї війни неможливо ні повністю задокументувати, ні розділити, ні компенсувати в межах однієї держави.
Сто тисяч: цифра, яку треба пояснювати
У липні 2026 року Іван Русєв, керівник науково-дослідного відділу національного природного парку «Тузлівські лимани», оцінив, що лише за першу половину року загинуло близько 20 000 дельфінів, а загалом від початку повномасштабного вторгнення — понад 100 000. За словами його та колег, весна 2026-го, особливо травень, стала найгіршим періодом для китоподібних після 2022 року за кількістю поранених, контужених і мертвих тварин.
Ця цифра є моделлю, а не підрахунком. Русєв виходить з того, що близько 95% туш тоне, а з решти 5% знаходять лише малу частину. Кожна знахідка, таким чином, означає багато незафіксованих смертей, а сам множник лишається припущенням. Звідси й розкид оцінок: у серпні 2022 року йшла мова про 5 000 загиблих тварин, наприкінці того ж року — щонайменше про 50 000.
Для масштабу варто знати базову лінію. Найповніше авіаобстеження 2019 року, проведене в межах ініціативи ACCOBAMS у водах п'яти причорноморських держав (без Росії), що охоплюють близько половини площі моря, оцінило чисельність приблизно в 108 000 звичайних дельфінів, 94 000 морських свиней і 23 000 афалін. Навіть з урахуванням необстежених вод 100 000 загиблих означали б втрату дуже значної частини популяції, і саме тому частина фахівців радить бути більш обережними в оцінках. Зоолог Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена Павло Гольдін, наприклад, вважає передчасними остаточні висновки, доки після війни не вдасться повторити авіаобліки в усіх українських водах, зокрема довкола Криму.
Чому так важко встановити причину смерті
Суперечка про масштаб — лише частина проблеми. Друга, не менш складна, стосується механізму загибелі. Міжнародна група дослідників зафіксувала 913 випадків викидання китоподібних на берег у січні–жовтні 2022 року в Болгарії, Румунії, Туреччині, Грузії та Україні — щонайменше вдвічі більше, ніж у середньому за 2019–2021 роки. Проте в турецькій і болгарській вибірках близько 90% загиблих становили новонароджені, а майже всі туші перебували на пізній стадії розкладу, що унеможливило встановлення причини.
Оскільки гинули переважно малюки, а не дорослі тварини, автори вважали малоймовірними для цього епізоду низку факторів, зокрема акустичну травму, хімічне забруднення та інфекційні хвороби. Натомість російські науковці пояснювали зростання смертності морбілівірусом, поширеною летальною хворобою серед дельфінів. Русєв і його команда відповіли тим, що надіслали зразки тканин до лабораторій Німеччини та Італії.
Можлива синтезна позиція звучить так: війна не обов'язково вбиває напряму, а послаблює тварин. Дельфіни, які втратили здатність полювати через пошкоджену ехолокацію, спалюють власні жирові запаси, вивільняючи накопичені в них токсини, і стають вразливими до вірусних інфекцій, які за нормальних умов не були б смертельними.
Методологія, здатна розв'язати цю суперечку, існує. Німецькі дослідники, наприклад, задокументували вибухові травми в морських свиней Балтійського моря після підриву боєприпасів Другої світової війни. Це стало можливим завдяки систематичним обстеженням, аналізу слухового апарату й токсикології. У Чорному морі такі протоколи поки що не застосовуються в єдиному форматі. Отже, суперечка точиться про масштаб і механізм, а не про сам факт аномальної смертності.
Три джерела отрути: Каховка, міни, нафта
Підрив Каховської ГЕС у червні 2023 року викинув близько 14,4 млрд кубометрів води, що вплинуло на понад половину площі північно-західної частини Чорного моря. Концентрація хлорофілу-а та завислих речовин там перевищила фонову в понад 50 разів. Коли аномально низька солоність біля берега трималася понад місяць нижче, почалася масова загибель мідій, природних фільтрів моря. Журнал Science зазначав, що катастрофа додала ще одну невідому до загадки загибелі дельфінів.
Другий фактор — міни. У жовтні 2023 року танкер під ліберійським прапором підірвався на міні поблизу Сулінського каналу в румунських водах. Це був уже третій зареєстрований інцидент там менш ніж за місяць, хоча один із них турецька та українська влада заперечувала. Туреччина, Румунія та Болгарія відповіли домовленістю про створення спільної протимінної групи, яку офіційно оформили в січні 2024 року. Екологічний вимір цієї загрози менш помітний, але реальний: навіть нерухомі міни виділяють у воду хімічні сполуки та важкі метали, а кожне знешкодження є ще одним підводним вибухом, а заміновані акваторії залишаються недоступними для науковців.
Третій фактор — нафта. 15 грудня 2024 року в Керченській протоці зазнали аварії два старі російські танкери, Volgoneft-212 і Volgoneft-239. Оцінки обсягу розливу досі різняться: ранні повідомлення російських державних медіа називали 3 700 тонн мазуту, CEOBS згадує про близько 4 000 тонн і називали аварію однією з найсерйозніших в історії Чорного моря, а пізніші офіційні дані РФ і реконструкція на основі звіту ІМО дають 2 400–3 100 тонн. Наприкінці січня 2025 року мазут дістався узбережжя Одещини.
Уже за вісім місяців, у серпні 2025-го, біля терміналу в Новоросійську стався новий розлив. Лунали оцінки щонайменше в 10 тонн нафтопродуктів на площі близько 350 км², хоча Greenpeace Україна за супутниковими знімками змогла підтвердити лише 50–80 км². Сама ця розбіжність ілюструє проблему: дані з російської частини моря або закриті, або неперевірні. Окрім окремих аварій, системний ризик становить «тіньовий флот», застарілі танкери якого, як зауважує New Eastern Europe, діють у просторі, де міжнародні норми фактично не виконуються.
Спільне море без спільних даних
Конвенція Монтре 1936 року регулює прохід суден через протоки, але нічого не каже про екологічні стандарти чи безпеку морського середовища. Мілітаризація, за оцінкою New Eastern Europe, перетворила Чорне море зі спільного простору на поле бою. Це класична «трагедія спільного ресурсу», в якій кожен бачить лише свою ділянку.
А ділянки сусідів свідчать про ту саму тенденцію. Румунські природоохоронці повідомляли, що у 2021 році на їхньому узбережжі знайшли менше ніж 100 мертвих китоподібних, а у 2022-му — 194. У болгарських водах навесні 2022 року морських свиней було вп'ятеро більше, ніж рік тому, що дослідники пов'язують зі зміщенням тварин на південь, подалі від шуму війни. Побічним ефектом стало десятикратне зростання кількості тварин, що заплутуються в болгарських рибальських сітках.
Співпраця є, але вона ситуативна. Після Керченської аварії міністри довкілля Болгарії, Румунії та України домовилися обмінюватися даними наукових установ і спільно відстежувати загрози для узбережжя. За місяць міністри визнали, що бракує верифікованих даних про наслідки аварії, а колеги наголосили: співпраця є не послугою Україні, а спільною відповідальністю.
Інституційна рамка додає парадоксів. У Бухарестській конвенції та Чорноморській комісії Росія є повноправною учасницею. Водночас Рамкова директива ЄС про морську стратегію зобов'язує Румунію та Болгарію досягти «доброго екологічного стану» моря. Навіть обстеження ACCOBAMS 2019 року фінансували саме для виконання цієї директиви. Проте досягти цієї мети в розпал чужої війни держави фізично не можуть. Звідси політичний висновок для Брюсселя: якщо ЄС колись вимагатиме компенсації за шкоду своїм водам, йому знадобляться власні, незалежно зібрані дані, а не лише українські.
Хто рахуватиме збитки
В Україні кожна знахідка вже стає доказом. Науковці документують загиблих тварин для майбутніх міжнародних проваджень і розслідування екоциду за статтею 441 Кримінального кодексу. Без системно зібраних достовірних доказів екологічні наслідки війни згодом можуть оскаржити.
На міжнародному рівні ключовим майданчиком є Реєстр збитків, заснований у межах Ради Європи. Станом на 3 вересня 2026 року до нього надійшло майже 190 000 заяв у понад 30 категоріях, а до кінця вересня мають відкритися всі заплановані категорії, зокрема щодо шкоди довкіллю та природним ресурсам. Конвенцію про Міжнародну комісію з розгляду претензій, яка визначатиме розмір компенсацій, підписали 39 держав і Європейський Союз. Екологічні претензії передбачені в категорії, призначеній для самої держави Україна.
Тут і виникають прогалини, які варто назвати прямо. По-перше, для низки показників бракує довоєнної базової лінії. По-друге, російська частина моря та окупований Крим закриті для незалежного спостереження. По-третє, як показує дискусія про дельфінів, причинно-наслідковий зв'язок у морській екології довести значно складніше, ніж зруйнований міст. По-четверте, відкритим лишається питання, чи можуть Румунія та Болгарія претендувати на компенсацію за шкоду у своїх водах, якщо механізм побудовано навколо України.
Водночас Україна має те, чого бракує сусідам: найбільший у світі досвід документування воєнної шкоди довкіллю в реальному часі. Екологічні інспектори, наприклад, попередньо оцінили збитки від Керченської аварії в понад 14 млрд доларів (цю оцінку ще доведеться підкріпити польовими даними), а громадяни можуть фіксувати інциденти через застосунок «ЕкоЗагроза». Ця практика могла б стати моделлю для всього регіону.
Поки триває війна, Чорне море не може зцілитися. Але й після її завершення воно не зцілиться саме собою. Для цього потрібні щонайменше три речі: спільна система моніторингу держав ЄС, НАТО та України; стандартизовані судово-наукові протоколи, які дадуть змогу відрізнити акустичну травму від вірусу; і окрема «морська» лінія в механізмі компенсацій, відкрита не лише для Києва. Інакше найтихіші жертви цієї війни так і залишаться на дні — поза статистикою і поза правосуддям.