Україна вже пʼятий рік на власному досвіді випробовує прототип нової коаліційної системи виживання. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Майже сто років тому світ провалився у Велику депресію не через брак грошей, а через те, що жодна держава не взяла на себе відповідальність за систему. Цієї осені аналітики Chatham House описали ту саму пастку, лише перевернуту: держава-стабілізатор є, але більше не хоче ним бути.
Наступна фінансова криза може стати першою, в якій капітал тікатиме зі США, а не до них. Питання, хто тоді гаситиме пожежу, звучить як теоретичне. Проте одна країна вже пʼятий рік живе у світі без пожежника – і встигла побачити, як виглядає його заміна.
Перевертає пастку Кіндлбергера: чому Вашингтон не хоче, а Пекін не може
У 1973 році економіст Чарльз Кіндлбергер пояснив Велику депресію відсутністю стабілізатора. Британія вже не могла тримати відкритим свій ринок, кредитувати інших у кризу й бути кредитором останньої інстанції, а США ще не хотіли брати на себе цю роль. У 2017 році Джозеф Най переніс цю схему на відносини США і Китаю: небезпекою, на його думку, міг стати Китай, який наростив силу, але не забезпечує глобальних суспільних благ.
У вересні 2026 року Девід Лубін із Chatham House перевернув цю конструкцію. Ризик, пише він, походить не з небажання Пекіна стабілізувати систему, а з небажання Вашингтона. Китай дедалі охочіше пропонує власне бачення міжнародного порядку, але юань лишається «відносно незначною валютою» світової монетарної системи. Хто хоче – не може; хто може – не хоче.
Масштаб ризику Лубін показує через цифри. За пʼятнадцять років вартість американських цінних паперів в іноземній власності зросла з $12 трлн до $37 трлн. У 2008 році ці гроші поводилися передбачувано: іноземці купили майже $1 трлн казначейських облігацій, долар зміцнився, а ФРС через своп-лінії влила в систему сукупно близько $10 трлн доларової ліквідності до літа 2010 року. Сьогодні долар, з поправкою на інфляцію, майже такий дорогий, як будь-коли за останні тридцять років. Тож у наступній кризі капітал, найімовірніше, рушить у зворотному напрямку.
Відрізняє відмову від слабкості: що змінилося з 1930-х
Британія міжвоєнної доби не рятувала систему, бо не мала на це ресурсу. Слабкість – структурна обставина: її можна передбачити й урахувати. Відмова – політичне рішення, і воно працює інакше. Держава, яка має інструменти, але вирішує, кому їх давати, перестає бути стабілізатором і стає патроном.
Лубін наводить приклад, який важко назвати теоретичним. У жовтні 2025 року Мінфін США відкрив Аргентині своп-лінію на $20 млрд – вибірково, під конкретного політичного союзника, а не за системними критеріями. Ліквідність, яка у 2008 році була загальним благом, перетворюється на інструмент лояльності. Ринок не може заздалегідь оцінити, хто отримає допомогу наступного разу, тому кожен учасник починає страхуватися сам.
Саме це фіксує осінній номер Foreign Policy, який редакція назвала «путівником з виживання у світі без правил»; Гел Брендс у тому ж номері міркує, як діяти, коли правила більше не гарантує ніхто. Паралельно Carnegie розбирає торговельну війну США з Канадою: Вашингтон запровадив 50-відсоткове мито на канадські товари вартістю $20 млрд, хоча Канада відправляє до США майже три чверті свого експорту. Барбара Вайзел робить висновок, що в Азії цю історію читають як попередження і прискорюють диверсифікацію через CPTPP та RCEP. Система не руйнується одномоментно – вона розпадається на приватні страхові поліси.
Шукає заміну гегемону там, де її вже випробували
Наприкінці серпня до Києва прибула місія МВФ на чолі з Гевіном Греєм. Її завдання звучить буденно: оцінити проєкт бюджету на 2027 рік і під час другого перегляду програми визначити розрив фінансування на наступний рік. Проте в цій технічній процедурі захована відповідь на питання Лубіна. Україна – єдина держава, яка вже пʼятий рік фінансує війну й економіку без гарантованого стабілізатора. І на відміну від аналітиків, вона не гадає, як виглядатиме світ без пожежника, – вона в ньому живе.
Відтоді як у 2025 році американська допомога різко скоротилася, картина лишається двоїстою: обвалу не сталося, але й повноцінної заміни теж немає. Європа, за даними Kiel Institute, не змогла повністю компенсувати скорочення американської допомоги: до жовтня вона виділила €32,5 млрд проти середніх €41,6 млрд на рік у 2022–2024 роках. Водночас держава не опинилася в дефолті, а бюджет не зупинився. Це стало можливим завдяки конструкції, в якій функції гегемона розібрані на частини.
Збирає стабілізатор з частин: хто що робить у коаліції
Якір конструкції – МВФ. У лютому 2026 року Рада директорів фонду затвердила нову програму розширеного фінансування на $8,1 млрд на 48 місяців. Для потреб країни у війні це небагато, але роль фонду не в сумі. МВФ задає макроекономічні умови й вимагає від партнерів гарантій фінансування: програма діє лише тоді, коли решту розриву закривають інші.
Бюджетний хребет – Європейський Союз. Механізм Ukraine Facility передбачає до €50 млрд на 2024–2027 роки, і станом на кінець червня 2026 року мобілізовано вже €42 млрд. Поверх нього у квітні Рада ЄС остаточно ухвалила кредит на €90 млрд на 2026–2027 роки: €30 млрд на макрофінансову підтримку і €60 млрд на оборонні закупівлі.
Третій шар – G7 і кредити ERA на близько $50 млрд, які погашаються доходами від знерухомлених російських суверенних активів. Показово, що навіть американська частина цієї схеми – $20 млрд, які Мінфін США переказав до фонду Світового банку у грудні 2024 року, – обслуговується не коштом американських платників податків, а російськими грошима. Координацію між донорами бере на себе Українська донорська платформа, створена за ініціативи G7.
Кіндлбергер описував стабілізатора як державу, що одночасно тримає відкритий ринок, кредитує в кризу, забезпечує ліквідність і координує політику інших. В українському випадку жоден учасник не виконує всіх цих функцій, але кожну виконує хтось. Це не благодійність і не тимчасова латка. Те, що модель почали вбудовувати в інституції, видно з пропозиції Єврокомісії щодо бюджету ЄС на 2028–2034 роки: там передбачено український резерв на €100 млрд поза стелями звичайних видатків.
Платить за повільність: де коаліція програє гегемону
Прототип працює, але показує й ціну. Перша її складова – швидкість. ФРС може відкрити своп-лінію за вихідні. Коаліції на те саме потрібні місяці. Спершу ЄС планував «репараційний кредит» під заморожені російські активи, але у грудні 2025 року премʼєр Бельгії Барт де Вевер заблокував цей варіант, побоюючись правових ризиків для депозитарію Euroclear, де зберігається €193 млрд російських активів.
Замість цього погодили спільне запозичення, а Угорщина, Словаччина та Чехія від участі відмовилися. Остаточне рішення довелося ухвалювати через процедуру посиленої співпраці 24 держав. Київська школа економіки у другому кварталі попереджала, що затримка перших виплат понад початок червня збільшить розрив до $10 млрд уже до кінця місяця, і «порівнянної заміни в найближчій перспективі немає».
Друга складова – залежність від внутрішньої політики кожного учасника. Той самий звіт Kiel Institute показує, що у 2025 році Іспанія не виділила жодної нової військової допомоги, а Італія скоротила її на 15%. Гегемон має одного виборця, від якого залежить рішення; коаліція – двадцять сім і більше, і кожен голосує за власним календарем.
Третя складова – відсутність кредитора останньої інстанції. ЄС позичає на ринках під гарантію резерву власного бюджету, але не може надрукувати валюту, у якій номінований світовий борг. ODI звертає увагу, що обсяг облігацій ЄС в обігу з 2019 року зріс упʼятнадцятеро, до €739 млрд на кінець 2025 року, і модель гарантування через бюджетний резерв має межі. Звідси й хронічна невизначеність: МВФ оцінював бюджетний розрив України на 2026–2027 роки приблизно у $63 млрд, і закрити його мав кредит ЄС, дві третини якого, однак, призначені на оборону. Остаточну оцінку розриву на 2027 рік місія МВФ визначає лише зараз. Коаліційний стабілізатор не дає ліквідності без умов: цього літа Україна пропустила кілька реформаторських дедлайнів, і кожен такий пропуск відкладає наступний транш.
Показує Європі дзеркало: чому український кейс – це репетиція
Якщо Лубін має рацію, у наступній кризі Європа опиниться в тому самому становищі, у якому Україна перебуває з 2025 року. У 2008 році найбільшим користувачем доларових своп-ліній ФРС був Європейський центральний банк, а за даними Chatham House, понад половину іпотечних цінних паперів, які купувала ФРС, продавали іноземні фінансові установи. Тоді американська ліквідність рятувала європейську фінансову систему автоматично. Тепер цієї автоматичності немає.
Власні інструменти автономії Європа будує за тим самим шаблоном, який випробувала на Україні. Програма SAFE на €150 млрд оборонних кредитів, ухвалена у травні 2025 року, – це ще одне разове рішення під конкретну потребу, погоджене окремими переговорами. Фінансування України стало найбільшою перевіркою того, чи здатна Європа бути стабілізатором для третьої сторони без американської підстраховки. Результат перевірки двоїстий: здатна, але повільно, дорого й щоразу з ризиком вето.
Перетворює домовленість на механізм: що Європа має винести з українського досвіду
Головний урок українського кейсу – не політичне гасло, а інституційний дизайн. Коаліція довела, що функції гегемона можна розподілити. Слабке місце – не розподіл, а те, що кожен цикл підтримки доводиться збирати наново: новий саміт, нова юридична конструкція, новий ризик блокування.
Звідси випливають чотири вимоги до постійного механізму. Перша – заздалегідь погоджена здатність до запозичень, яка вмикається кваліфікованою більшістю, а не одностайністю; те, що кредит на €90 млрд довелося проводити через посилену співпрацю, показує, що обхідний шлях уже шукали. Друга – автоматичні тригери, привʼязані до оцінки МВФ, а не до графіка самітів. Третя – визначене джерело забезпечення: питання €193 млрд російських активів у Euroclear досі лишається відкритим. Четверта – бюджетний резерв, як-от запропоновані €100 млрд у бюджеті на 2028–2034 роки, має стати правилом, а не предметом торгу щосемиріччя.
Кіндлбергер писав, що коли кожна країна захищала власний приватний інтерес, світовий суспільний інтерес пішов на дно, а разом із ним і приватні інтереси всіх. Коаліційний стабілізатор – це відповідь світу, у якому ніхто не хоче платити за все, але кілька гравців готові платити кожен за свою частину. Україна довела, що така конструкція здатна втримати країну у війні пʼятий рік поспіль. Вона ж показала, що конструкція тримається рівно до наступного вето. Європа може сприйняти цей досвід як епізод солідарності – або як чернетку інституції, яка знадобиться їй самій, коли пожежа дійде до її дому.