Європа виділяє 30 мільярдів євро на «фабрики штучного інтелекту», але ризикує застрягти у власних мережевих чергах. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Європейські дата-центри вперлися не в брак електроенергії, а в неможливість до неї підʼєднатися: черга на приєднання у Франкфурті, Амстердамі та Дубліні сягає десяти років, а світом у чергах стоїть понад 2 500 гігаватів проєктів. Брюссель тим часом оголошує конкурс на сім «фабрик штучного інтелекту» вартістю понад 30 мільярдів євро, не пояснюючи, з якої розетки вони живитимуться.
Відповідь на це питання лежить у місці, куди європейські енергетики дивляться в останню чергу, – у країні, де три роки ударів по мережі знищили 41% промислового попиту й залишили 7,7 гігавата атомної потужності. Україна не пропонує дешеву електрику: вона дорожча за європейську. Вона пропонує те, чого в Європі не можна купити за жодні гроші, – час.
Чому дефіцит електрики для ШІ – це дефіцит проводів, а не електронів
Міжнародне енергетичне агентство сформулювало проблему з рідкісною для галузевих звітів прямотою. У коментарі про європейські дата-центри агентство фіксує: обмежувачем зростання є доступність мережевого приєднання, а не генерувальна потужність. Електрика в Європі є. Дістатися до неї в конкретній точці, де стоїть будівля з серверами, – не завжди можливо.
Цифри пояснюють, чому це стало проблемою саме зараз. Частка Європи у світових потужностях дата-центрів впала з 25% у 2015 році до 15% у 2024-му. ЄС планує потроїти ці потужності за пʼять-сім років. Якщо заявлений пайплайн реалізується, дата-центри займуть 5–10% пікового попиту в Німеччині та Франції і близько 10% – в Іспанії та Нідерландах. На сам приріст споживання в ЄС до 2030 року вони дадуть приблизно десяту частину.
Мережа до такого не готувалася. У звіті «Electricity 2026» МЕА оцінює, що інвестиції в мережі мають зрости приблизно на половину до 2030 року з нинішніх 400 мільярдів доларів на рік, – і окремо зазначає, що ціни на ключове мережеве обладнання подвоїлися за пʼять років. Трансформатор сьогодні – дефіцитний товар із чергою на виробництво.
Скільки років триває черга на приєднання в Європі
Оператори систем передачі описують ситуацію без евфемізмів. У профільному звіті ENTSO-E, опублікованому в травні 2026 року, 80% операторів дата-центрів назвали доступ до електроенергії головною перешкодою для розвитку, а терміни приєднання коливаються «від кількох років до понад десятиліття в обмежених регіонах». Сукупна ІТ-потужність європейських дата-центрів нині – близько 12,7 гігавата, з них 9,9 в ЄС; до 2030 року вона має зрости більш ніж наполовину.
Як це виглядає з боку покупця, описала Amazon. Компанія повідомила, що лист очікування на приєднання в Європі сягає семи років, а у великих хабах – до десяти; у США середній термін становить один-три роки. Представниця AWS з енергетичних ринків регіону сформулювала суть претензії не до тривалості, а до передбачуваності: дата підключення постійно зсувається.
Черга перестала бути технічною деталлю й стала економічним чинником. За підрахунками CBRE, у другому кварталі 2026 року 63% нових європейських потужностей дата-центрів пішли повз традиційну «велику пʼятірку» – Франкфурт, Лондон, Амстердам, Париж, Дублін. Амстердам чекає близько десяти років, у Франкфурті суттєва модернізація мережі відкладена до 2030-х, у Лондоні роботи на західній підстанції навряд чи почнуться раніше початку наступного десятиліття. Капітал іде туди, де можна підʼєднатися: Іспанія, Португалія, Італія, Північ. Британія з чергою на 10–15 років утримує європейський антирекорд.
Що зробила Ірландія, коли мережа сказала «ні»
Ірландський кейс показує, куди веде логіка дефіциту приєднання. Дублін першим уперся в стелю: дата-центри дають 22% національного споживання електроенергії проти 5% у 2015 році, і за десятиліття частка може перевищити 30%. EirGrid фактично заморозив нові заявки у столичному регіоні.
Вихід, який знайшов регулятор, варто прочитати уважно. Рішенням від 16 грудня 2025 року ірландська Комісія з регулювання комунальних послуг зобовʼязала нові дата-центри мати власну диспетчеровану генерацію або накопичувачі в обсязі, що дорівнює їхній потужності споживання, і покривати 80% річного попиту з відновлюваних джерел. Іншими словами, держава перестала обіцяти приєднання й переклала будівництво генерації на замовника.
Це не ірландська екзотика, а європейський тренд: якщо мережа недоступна, оператори будують обхідні шляхи – газопоршневі установки за лічильником, співрозміщення з власними вітровими й сонячними станціями, батарейні парки, які торгують послугами балансування. Кожен такий обхід дорожчий і повільніший за просте приєднання до наявної мережі, але він є, а приєднання – ні.
Навіщо ЄС сім гігафабрик і звідки їхня електрика
На цьому тлі Єврокомісія 30 липня 2026 року оголосила конкурс на створення до семи «фабрик штучного інтелекту» із загальним фінансуванням понад 30 мільярдів євро – 10 мільярдів публічних коштів і 20 мільярдів приватних інвестицій. Ідея зрозуміла: європейський обчислювальний ресурс має бути європейським – фізично, юридично й політично.
Документ описує процесори, програмні стеки, звʼязність і «енергоефективні дата-центри». Чого в ньому немає – це енергетичних критеріїв майданчика. Тобто головне обмеження, яке МЕА й ENTSO-E називають визначальним, у конкурсній рамці присутнє як побажання, а не як умова. Суверенність обчислень формулюється як питання чипів і хмарного стеку, тоді як насправді вона впирається в географію енергії: сім обʼєктів такого класу – це кілька гігаватів нової підʼєднаної потужності в системі, де черга вимірюється роками.
Чому 5 мегаватів у Києві важливіші, ніж здається
Наприкінці червня 2026 року «Київстар» заявив про плани побудувати в Україні дата-центр для штучного інтелекту – і назвав потужність: три-пʼять мегаватів. На тлі 310-мегаватного обʼєкта Nebius у Фінляндії чи 230 мегаватів норвезького Stargate це виглядає як помилка в одиницях вимірювання. Ця новина цікава не масштабом, а тим, що вона взагалі зʼявилася – і тим, що стоїть за нею.
За рік до того Мінцифри підписало меморандум із Nvidia про розбудову суверенної інфраструктури штучного інтелекту, а Михайло Федоров описав завдання мовою, звичною радше для міністерства оборони, ніж для міністерства цифровізації: суверенний ШІ як питання національної безпеки й захисту даних у воєнних умовах. У травні 2026-го Лана Зеркаль у матеріалі Atlantic Council сформулювала другу половину арифметики: українська система здатна додати 5–10% обсягів до спільного європейського ринку – і зробила це у прямому порівнянні з європейськими чергами на приєднання, які подекуди сягають тринадцяти років.
Як зруйнований промисловий попит виглядає як вільна потужність
Українська пропозиція виростає не з достатку, а з руйнування. У 2025 році країна спожила 80,2 мільярда кіловат-годин електроенергії проти 125,7 мільярда у 2021-му – падіння на 36%. Непобутові споживачі, тобто промисловість і бізнес, скоротили споживання на 41,5%. Металургійні й хімічні вузли, під які проєктувалися підстанції та лінії 330 кіловольт, значною мірою зупинилися або опинилися на окупованій території.
Водночас базова генерація вціліла частково, але вціліла в найважливішій своїй частині. За оцінкою МЕА, три діючі атомні станції дають 7,7 гігавата – близько половини всієї потужності генерації країни. Запорізька АЕС із шістьма блоками на 5 700 мегаватів перебуває під окупацією і в холодному зупині з вересня 2022 року, тобто цей ресурс із рівняння вилучено.
Результат – конфігурація, якої немає більше ніде в європейській системі: мережева інфраструктура, збудована під 300 мільярдів кіловат-годин радянського промислового споживання, підстанції з вільною пропускною спроможністю у вузлах, де попит зник, і атомний парк, що працює в базі. Синхронізація з ENTSO-E, здійснена за три тижні після повномасштабного вторгнення, зробила цю систему технічно частиною європейської.
Де насправді проходить вузьке місце: 2,45 гігавата проти 900 мегаватів
Далі починається незручна частина, яку рідко проговорюють прихильники «українського енергетичного мосту». Наявність потужності всередині країни нічого не означає без транскордонної спроможності її передати. Із січня 2026 року максимальна спроможність імпорту до України й Молдови становить 2,45 гігавата, тоді як ліміт експорту в зворотному напрямку дорівнює 900 мегаватам і переглядається щомісяця. Асиметрія майже втричі – і вона не випадкова: перетини будувалися й розширювалися під завдання підтримати українську систему, а не забирати з неї.
Звідси випливає висновок, протилежний очікуваному. Експорт електроенергії з України до ЄС уперся в стелю задовго до того, як упреться в генерацію: у серпні 2026 року країна експортувала 380,9 тисячі мегават-годин – найбільший місячний обсяг із вересня 2025 року, – і це все одно на 15% менше, ніж роком раніше. Продавати електрони на захід через кілька перетинів – стратегія з низькою стелею.
Продавати обчислення – стратегія без цієї стелі. Дата-центр, побудований біля української підстанції, не займає жодного мегавата транскордонної спроможності: на захід ідуть пакети, а не потужність. Це і є справжній зміст тези про «суверенний європейський обчислювальний ресурс» – якщо читати її як енергетичну, а не як промислову політику.
Чому продуктом є компетенція, а не обладнання
Тут потрібна чесність щодо того, що Україна встигла збудувати, а що ні. Уявлення про країну, яка за три роки війни перейшла до децентралізованої енергетики, не витримує перевірки цифрами. Колишній голова «Укренерго» Володимир Кудрицький оцінює програму розподіленої генерації як провалену: потрібно було близько 7 000 мегаватів малих установок, збудовано приблизно 700 – десята частина, при тому що лише 3 000 мегаватів коштують 2,1–2,3 мільярда доларів. У січні 2026 року голова «Укренерго» Віталій Зайченко визнав, що дефіцит потужності неможливо покрити ні власною генерацією, ні імпортом.
Отже, ідея «Україна вже має те, що Європа тільки планує» у частині обладнання хибна. Але в іншій частині вона точна. За три роки ударів країна набула набору вмінь, якими європейські оператори не володіють і набути їх у мирному режимі не можуть: приєднання генерації за місяці, а не за роки; робота з островами навантаження; керування попитом як щоденна норма, а не як послуга з тарифом; відновлення підстанції під повторними ударами. Це організаційний капітал, і саме він визначає швидкість, з якою майданчик перетворюється на працюючий обʼєкт.
Що знімає два очевидні заперечення – і що не знімає
Перше заперечення – ціна. Українська електроенергія не дешева: у листопаді 2025 року середня ціна на ринку «на добу наперед» становила близько 140 євро за мегават-годину проти 82 євро в середньому по ЄС, 105 у Польщі та 117 в Угорщині. Аргумент «приходьте по дешевий струм» не працює й не повинен використовуватися. Працює інший: різниця між 140 і 82 євро за мегават-годину стає другорядною, коли альтернатива – сім років очікування на приєднання. У проєктному розрахунку вартість втраченого часу для обчислювальної потужності, що амортизується за три-чотири роки, перевищує різницю в тарифі.
Друге заперечення – безпека, і воно серйозніше. Восени 2025 року МЕА нарахувала понад 3 100 порушень роботи енергосектору за пів року й фіксувала 6 900 ударних дронів лише у вересні. Жоден оператор не розмістить кластер на 300 мегаватів під регулярними ударами, і жодна страхова компанія його не покриє. Розмова може йти про західні області, про етапність і про інференс, а не про тренування фронтир-моделей, – тобто про навантаження, яке переживає втрату майданчика без втрати послуги. Це вужча пропозиція, ніж «Україна як енергетичний хаб Європи», але вона принаймні реальна.
Чого ця логіка не знімає – так це потреби в рішенні на рівні ЄС. Конкурс на гігафабрики не містить енергетичних критеріїв майданчика; інтеграція українського спотового ринку з європейським, закладена законодавчим пакетом квітня 2026 року, потребує двох-трьох років; ліміти перетинів переглядаються щомісяця в логіці допомоги, а не спільного ринку. Жодна з цих речей не змінюється сама.
Висновок: географія енергії вирішує раніше, ніж промислова політика
Європейська дискусія про обчислювальний суверенітет ведеться мовою чипів, хмарних стеків і мільярдів євро, тоді як обмежувач лежить у площині, де гроші працюють повільно. Мережеве приєднання не купується: 2 500 гігаватів у світових чергах і 4,3 мільярда євро витрат на перевантаження мережі в ЄС за 2024 рік – це не питання фінансування, а питання часу, дозволів і трансформаторів.
Україна в цій арифметиці – не прохач і не «резервна потужність Європи». Вона – єдина система всередині ENTSO-E, де три обставини збіглися одночасно: атомна генерація в базі, мережа, спроєктована під удвічі більший попит, і адміністративна готовність приєднувати швидко, бо інакше не виходить воювати. Ціна цього збігу – війна, і романтизувати його не варто.
Практичний висновок простий і незручний для обох сторін. Києву доведеться припинити продавати Європі електроенергію, якої не вистачає самій Україні, і почати продавати обчислення, для якого транскордонна стеля не має значення. Брюсселю доведеться вписати енергетичну географію в конкурсні критерії – інакше сім гігафабрик стануть у ті самі черги, що й усі інші. Хто зробить це першим, отримає перевагу, яку не створюють тридцятьма мільярдами євро, бо вона вимірюється не в грошах, а в роках.