Події в Ірані перетворюють український ОПК з об’єкта допомоги на постачальника рішень для захисту критичної інфраструктури Близького Сходу. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Війна в Ірані відкрила для України рідкісне геополітичне вікно, в якому бойовий досвід починає конвертуватися не лише у військову стійкість, а й у зовнішньополітичний та промисловий капітал. Близький Схід зіткнувся саме з тим типом загрози, проти якого Україна воює роками. Йдеться не про абстрактну потребу в озброєнні, а про конкретний попит на те, що вже пройшло перевірку в умовах великої війни: перехоплення ударних дронів, захист енергетики, швидке розгортання ешелонованої оборони критичної інфраструктури, боротьбу з дешевими масовими цілями без спалювання наддорогих ракетних запасів.
Саме тому український ОПК тепер починає сприйматися не тільки як частина оборони самої України, а як потенційний експортний актив і як елемент нової регіональної безпекової системи. Це вже не теоретичний сценарій. Президент Володимир Зеленський 10 та 18 березня прямо заявив, що Україна має найбільший у світі досвід протидії “Шахедам” і готова допомагати партнерам у регіоні, а 20 березня Reuters і AP повідомили, що Україна вже направила 228 фахівців до п’яти країн Близького Сходу, зокрема до ОАЕ, Саудівської Аравії, Катару, Кувейту та Йорданії, для допомоги з перехопленням дронів і захистом критичної інфраструктури.
Це і є головна відправна точка. Україна увійшла в новий етап, де її військова компетенція починає продаватися не у вигляді політичних прохань про допомогу, а у вигляді корисної послуги, технології і моделі захисту. Для країн Перської затоки питання більше не виглядає академічним. Іранські удари вже показали, що дешеві масовані дрони можуть завдавати не лише військової, а й економічної шкоди, зриваючи роботу портів, енергетичних об’єктів і транспортних вузлів.
Reuters, CSIS та інші джерела описують нинішню кампанію Ірану як приклад того, як дешеві безпілотники примушують багаті держави витрачати непропорційно дорогі ресурси на оборону. Reuters окремо зазначав, що ОАЕ доводилося використовувати Patriot проти “Шахедів”, тоді як вартість самого перехоплення кратно перевищує ціну цілі. Для держав, чия економіка тримається на безперебійному експорті енергоносіїв і роботі критичної інфраструктури, це не просто військова проблема. Це проблема рентабельності самої системи безпеки.
Війна в Ірані перетворює український бойовий досвід на товар стратегічного значення
Саме в цьому полягає нова цінність українського ОПК. Раніше Україна сприймалася переважно як реципієнт зброї. Тепер вона дедалі більше сприймається як джерело рішень. Українська перевага не в тому, що вона має найбільші оборонні заводи або найбільші бюджети. Її перевага в іншому: вона за короткий час створила індустрію, яка вчиться не в лабораторії, а під ударами.
Міністерство оборони України у лютому 2026 року заявило, що виробничі спроможності української оборонної промисловості зросли у 50 разів за час великої війни і досягли 50 млрд доларів, а вітчизняні виробники вже забезпечують понад 50% потреб Сил оборони. Це ключова цифра, бо вона означає, що Україна вже не є лише полігоном для іноземних систем. Вона стала середовищем власної розробки, масштабування і серійного виробництва. Наприкінці 2025 року Міноборони також повідомляло про рекордні обсяги постачання безпілотних систем, зокрема про майже тисячу систем дронів-перехоплювачів щодня для бойових підрозділів.
На цьому тлі попит Близького Сходу на українські рішення виглядає логічним, а не кон’юнктурним. Reuters 7 і 18 березня писав, що США та їхні союзники на Близькому Сході звернулися до України по допомогу із дронами-перехоплювачами і технологіями боротьби з іранськими ударними БПЛА.
Ідеться не лише про окремі вироби, а про весь комплекс знань: як вибудовувати дешеву ешелоновану оборону, як поєднувати дрони-перехоплювачі, РЕБ, сенсори, мобільні групи та командні алгоритми, як захищати електростанції, термінали, міську забудову, як витримувати серійні хвилі атак і як робити це без повного вичерпання дорогих ракетних запасів. Це та компетенція, яку не купиш на виставці озброєнь. Її можна отримати лише там, де такий тип війни вже давно йде.
Саме тому український продукт для регіону не зводиться до формули “продати дрон”. Реальний продукт України значно ширший. Це архітектура захисту від ірано-російської моделі війни. Для держав Затоки цінність мають не лише перехоплювачі, а й системи короткого радіуса дії, рішення проти роїв дешевих БПЛА, мобільні групи захисту інфраструктури, засоби РЕБ, інтегровані центри спостереження, алгоритми пріоритезації цілей і підготовка операторів.
Фактично Україна може продавати не тільки “залізо”, а цілу доктрину оборони від дронової кампанії виснаження. У цьому сенсі війна в Ірані стала для українського ОПК не просто ринком збуту, а тестом на перетворення у постачальника комплексної безпеки.
Але саме тут важливо не впасти у пропагандистську ілюзію. Це вікно не означає автоматичного приходу грошей. Попит ще не дорівнює контракту, а політичний інтерес ще не дорівнює інституційному союзу. Навіть гучні сигнали з регіону потребують холодного читання.
Наприклад, Reuters 12 березня повідомляв, що Saudi Aramco офіційно спростувала інформацію про переговори з українськими компаніями щодо купівлі дронів. Тобто ринок уже рухається, інтерес очевидний, але навколо нього циркулює багато інформаційного шуму. Це означає, що Києву потрібно продавати не чутки про мегаугоди, а верифікований портфель партнерств, сервісів і спільних проєктів. Лише така модель дає довгу промислову перспективу.
Для країн Затоки Україні важливо не лише продати систему, а вбудуватися у контур захисту енергетики, неба і моря
Нинішня війна показала, що безпека Близького Сходу дедалі менше зводиться до класичної моделі “армія проти армії”. Центр ваги зміщується до захисту морських маршрутів, LNG- і нафтової інфраструктури, портів, електростанцій, систем водопостачання, міст і логістичних вузлів.
Reuters у березні неодноразово фіксував, що через Ормузьку протоку проходить близько п’ятої частини світових поставок нафти і LNG, а удари та загрози Ірану вже вдарили по судноплавству, страховим ставкам і роботі об’єктів у Катарі, Саудівській Аравії, ОАЕ та Кувейті. Іншими словами, нова безпекова архітектура регіону формується навколо трьох осей: небо, енергетика і море. І саме тут українська роль може виявитися ширшою, ніж просто експорт озброєнь.
Для частини держав регіону Україна вже є не периферійним європейським конфліктом, а країною, яка накопичила унікальний приклад боротьби з тією самою технологічною логікою війни, яку зараз використовує Іран. Зеленський 13 березня заявив, що більше десяти країн уже звернулися до України по підтримку в захисті від “Шахедів”. Це важливий маркер. Він показує, що попит формується не лише в рамках двосторонніх контактів із країнами Затоки, а й у ширшому колі партнерів, які починають сприймати Україну як джерело рішень для нової війни дешевих високотехнологічних загроз. Звідси і політична логіка інтеграції. Україна може заходити в регіон не як черговий продавець заліза, а як країна, здатна допомогти вибудувати реальну систему стримування Ірану на практичному рівні.
Така інтеграція може будуватися на кількох поверхах одночасно. Перший поверх це навчання і консалтинг. Україна вже фактично робить саме це, надсилаючи команди фахівців і допомагаючи з моделями захисту інфраструктури. Другий поверх це сервісні хаби, технічне обслуговування, спільні центри підготовки операторів, інтеграція українських програмних та інженерних рішень у системи місцевої ППО. Третій поверх це спільне виробництво і локалізація, де країни Затоки надають фінансовий ресурс, виробничі майданчики або замовлення, а Україна дає технологію, бойові алгоритми і швидкий цикл адаптації. Четвертий поверх це вже політичний. Якщо Україна стає частиною захисту регіональної енергетики і судноплавства, вона автоматично входить у нове коло стратегічних відносин поза суто євроатлантичною рамкою.
Це не фантазія. Велика Британія і Україна 17 березня підписали декларацію про поглиблення співробітництва в оборонній промисловості та безпеці, яка прямо задає логіку спільної розробки майбутніх оборонних спроможностей, а британський уряд оголосив про підтримку нового AI Centre of Excellence в структурі Міноборони України. У повідомленні уряду Британії також прямо зазначалося, що співпраця з Україною посилює глобальну оборонну спроможність проти дешевих високотехнологічних загроз, зокрема дронів. Це важливо не лише саме по собі. Це модель, яку можна масштабувати на треті країни. Якщо Лондон уже бачить користь від українського бойового досвіду для власної системи безпеки, то держави Затоки тим більше бачать у ньому прикладне значення для захисту своїх портів, енергетики і міст.
Тут і виникає поняття нової регіональної оборонної архітектури. Вона складається не тільки з формальних союзів, а з мережі технологічних, індустріальних і сервісних зв’язків. Україна має шанс зайти в цю архітектуру саме тому, що її компетенція лежить на стику фронту, інженерії та адаптації.
Російсько-іранська модель війни, проти якої Україна навчилася боротися, тепер виходить за межі українського театру і б’є по Близькому Сходу. Це робить українську військово-технічну школу не екзотикою воєнного часу, а практичним елементом нової безпекової екосистеми регіону.
Гроші прийдуть лише туди, де Київ запропонує партнерам не разові поставки, а довгу оборонну екосистему
Найслабше місце української дискусії про ОПК полягає в тому, що вона часто мислить категоріями разового продажу. Це надто дрібна оптика. Реальні гроші в оборонному секторі приходять не від окремого контракту на одну систему, а від довгого контуру співпраці: інвестицій у виробництво, спільних R&D, сервісу, ліцензування, оновлення програмної частини, навчання персоналу, модернізації і масштабування під нові загрози. Саме така логіка зараз стає актуальною на Близькому Сході.
Reuters 17 березня окремо наголошував, що держави Затоки мають величезні ресурси суверенних фондів і можуть спрямувати частину цього капіталу в оборонні технології, в тому числі в стартапи та виробників у Європі й Україні. Тобто фінансова база для великих партнерств у регіоні є. Питання лише в тому, хто зможе запропонувати не красиву презентацію, а робочу модель довгої безпеки.
Для України це особливо важливо через власну структурну проблему. Навіть швидке зростання виробництва не означає автоматичного завантаження заводів грошима. Міноборони на початку 2026 року прямо зазначало, що для повного використання українських виробничих спроможностей необхідно залучати зовнішнє фінансування через програми ЄС та окремі ініціативи партнерів.
Уже в березні Reuters повідомив про першу інвестицію спільного українсько-американського фонду у компанію Sine Engineering. Це ще не системний перелом, але хороший індикатор того, що модель переходу від допомоги до інвестування в український dual-use і defense tech починає запускатися. Якщо такий формат працює зі США, він потенційно може бути адаптований і для держав Затоки. Для Києва це означає дуже просту річ: експортний потенціал ОПК треба будувати не лише як експорт продукції, а як експорт платформи для вкладення капіталу.
Двостороння вигода тут очевидна, але вона не симетрична. Для партнерів з регіону Україна дає перевірені війною технології, швидкий цикл оновлення продукту і людей, які знають, як поводиться масований дешевий повітряний терор на практиці. Для України партнери можуть дати те, чого їй критично бракує для стрибка в наступний масштаб: довгі гроші, замовлення, виробниче розширення, доступ до нових ринків і додаткові політичні опори.
Саме політичний вимір часто недооцінюють. Якщо Україна входить у захист критичної інфраструктури Затоки, вона перестає бути для цих держав лише об’єктом співчуття чи дипломатичної підтримки. Вона стає корисним гравцем у їхній власній системі виживання. А корисних партнерів на Близькому Сході зазвичай слухають уважніше, ніж морально правих, але практично другорядних.
Саме тому інтеграція України в нову безпеку Близького Сходу має будуватися на жорстко прагматичній логіці. По-перше, Україна має продавати не абстрактну солідарність, а конкретну ефективність проти іранських дронів і інфраструктурного шантажу. По-друге, вона має не розпорошуватися на випадкові угоди, а формувати опорні партнерства з тими державами, які мають і гроші, і довгу стратегічну мотивацію. По-третє, Києву потрібно політично легалізувати саму ідею того, що український ОПК є частиною зовнішньої політики, а не лише внутрішньої оборони. По-четверте, всі такі угоди мають вибудовуватися так, щоб не зменшувати спроможності самої України на власному фронті.
Зеленський окремо підкреслював цю умову 3 березня: будь-яка співпраця для захисту партнерів можлива лише без зниження українських оборонних можливостей. Це принципове обмеження, і без нього будь-який експортний прорив швидко перетвориться на стратегічну помилку.