Російський режим на четвертому році війни — це вже не “фортеця”, а дорого утримуваний колос на глиняних ногах, який тримають лише терор, брехня і ціна нафти. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Російський режим і далі намагається продавати світові й власному населенню образ непорушної конструкції. «Мудрий президент» контролює еліти, армія повільно, але нібито невідворотно тисне на фронті, економіка адаптувалася, суспільство все «схвалює». Всі задоволені, міцні і непорушні. Але наскільки все це відповідає дійсності?
В реальності ця картинка дедалі більше нагадує колоса на глиняних ногах. Зрозуміло, що це не означає, що путінський режим впаде завтра або післязавтра. Питання в іншому. Скільки ресурсів Кремль уже змушений спалювати, аби приховати, що його “стабільність” стала дорогою і дедалі менш природною, а скільки ще буде спалювати завтра?
Коли соціологія говорить більше, ніж хоче сказати
Найперше варто відділити видимість підтримки від реальної політичної міцності. Соціологія у Росії залишається дуже специфічною штукою. Зрозуміло, що не можна спиратися на соціологічні дослідження у країні, де за будь-які неправильні з точки зору режиму дані тебе просто можуть посадити до в’язниці. Але російська соціологія може бути цікавою для дослідника стабільності місцевого режиму.
За даними “Левада-центру”, у квітні 2025 року 75% респондентів декларували підтримку дій російської армії, але водночас 61% уже виступали за мирні переговори, а не за продовження бойових дій. Восени 2025 року частка тих, хто підтримував перехід до переговорів, трималася вище 60%, а 80% були готові підтримати рішення Путіна завершити війну “цього тижня”, якщо не йшлося про повернення окупованих територій. У лютому 2026 року уже 67% виступали за переговори, лише 24% — за продовження війни.
Це означає просту річ. Війна ще має «пасивну підтримку», але більше не викликає мобілізаційного ентузіазму. Суспільство готове і далі «тягнути» цю ношу, але вона явно не викликає ні захоплення, ні легітимаційного консенсусу для влади. На кшталт сумно відомого «Кримського консенсусу», коли анексія частини України дозволила рейтингам підтримки Путіна стрибнути до найвищих показників.
Тепер все не так як у 2014 році. Замість «блискучих спецоперацій», які виглядали як шоу по телебаченню, росіяни отримали довгу, криваву війну без явних перспектив перемоги. А до цього всього додалися ще і обмеження в мережі Інтернет та інші проблеми.
Саме тому міф про “монолітну підтримку Путіна” потребує уточнення. Особисте схвалення російського правителя в останніх доступних публікаціях “Левади” ще залишалося високим. 87% у квітні 2025 року і 86% у червні 2025-го. Але навіть у цих даних помітні певні проблеми. Частка тих, хто вважає, що країна рухається правильним шляхом, знижувалася. Така от пасивна форма «протесту». Скажу, що підтримую особисто вождя, але все одно скажу, що шлях, яким рухається країна, неправильний. Можливо, це традиційний для Росії поділ влади на «доброго царя» і «поганих бояр». Але у будь-якому випадку, це стосується сприйняття влади і режиму росіянами.
Тим більше, що режим вдається до все більш незрозумілих рішень. Кампанія з обмежень у російському Інтернеті — це не поведінка впевненої у собі влади, а щось більше схоже на паніку та істерику. У березні 2026 року Кремль відкрито пояснював вимкнення мобільного Інтернету в Москві та інших великих містах “необхідністю безпеки”. Далі і про це уже особливо говорити припинили. Просто періодично посилюють обмеження, блокують доступ до певних ресурсів, воюють з будь-якими спробами росіян відвідувати ті інформаційні ресурси, які вони бажають відвідувати.
Інтернет стає дзеркалом паніки
Держава вже не просто цензурує думку, вона ламає повсякденне життя мільйонів, аби не допустити неконтрольованої інформації про війну та українські удари. При цьому, мова йде про повсякденне життя ще вчора «аполітичних» мільйонів, які і не думали проти чогось протестувати. А просто хотіли жити звичним життям. І це викликає обурення різного ступеня інтенсивності.
Коли авторитарна система мусить вибирати між контролем і функціональністю, вона дедалі частіше вибирає контроль. Але кожен такий вибір зменшує ефективність та надійність системи. Поки війна була «десь далеко», режим міг не турбуватися про лояльність більшості громадян. Інша справа, коли війна все більше і більше проникає у повсякденне життя.
Особливо симптоматично, що обурення лунає не лише з боку ліберальних критиків, а й із середовища, яке довгі роки було опорою воєнної пропаганди. Варто згадати заяви голови Російського союзу промисловців і підприємців Олександра Шохіна про те, що відключення мобільного інтернету “ускладнили життя і бізнесу, і громадянам”. Водночас, керівники великих мобільних операторів просили шукати менш руйнівні методи контролю.
В діях керівництва розчаровуються навіть його фанатичні прибічники
Те саме видно і в середовищі так званих “воєнкорів” та провоєнних блогерів. У березні прокремлівський блогер Ілля Ремесло опублікував маніфест “П’ять причин, чому я перестав підтримувати Володимира Путіна”, після чого він опинився у психіатричному закладі.
Такі голоси не є антивоєнною опозицією в класичному сенсі. Це голоси людей, які підтримували агресію, але дедалі менше вірять у компетентність держави, що її веде. А для Кремля це навіть небезпечніше. Коли розчарування починається не у таборі ворогів режиму, а у таборі його фанатичних прихильників, це означає, що офіційна картина “все йде за планом” перестає працювати навіть серед найбільш мобілізованої частини публіки.
Не менш промовисті і зустрічі Путіна з великим бізнесом. Наприкінці березня Reuters повідомив про закриту зустріч із провідними російськими бізнесменами. Кремль заперечував повідомлення, що Путін просив олігархів дати гроші для стабілізації державних фінансів. Однак вони визнали, що один з учасників запропонував державі “дуже велику суму”. А логіка цієї “добровільності” була сформульована максимально відверто. Мовляв, багато хто розбагатів у 1990-х завдяки державі, отже тепер має “віддячити”. Повідомлялося і про можливу обіцянку Сулеймана Керімова пожертвувати 100 млрд рублів.
Очевидно, ця інформація повинна продемонструвати єдність бізнес-еліт та режиму. Однак кому і навіщо знадобилося демонструвати все це тут і зараз? Та й наскільки добровільною є ця єдність, особливо якщо «пожертви» можуть перетворитися на регулярну практику?
Нафта лишається головним фінансовим амортизатором режиму. І саме тому будь-яка розмова про стабільність Росії має починатися не з пропагандистських рейтингів, а з ціни бареля. На початку березня російський уряд готував можливе 10-відсоткове скорочення всіх “несенситивних” видатків через падіння енергетичних доходів. Але вже наприкінці березня й на початку квітня, після стрибка світових цін через війну США проти Ірану, та сама російська система отримала перепочинок і посилення. Основний податок на видобуток нафти в квітні 2026 року мав майже подвоїтися.
Нафта ще рятує — але це вже не фундамент безпеки
Іншими словами, стійкість російського режиму знову рятує не якась особлива ефективність путінської моделі, а зовнішні фактори. Росія сьогодні не стільки виграє завдяки власній силі, скільки виживає завдяки сприятливим для неї коливанням світового ринку.
Але навіть тут є фундаментальна вразливість. Нафтова рента вже не є захищеною. Українські удари перетворили російський нафтовий експорт на щось не дуже стабільне. Reuters у березні повідомляв, що після українських атак і пов’язаних з ними збоїв було зупинено щонайменше 40% експортних потужностей Росії. Це було найбільше порушення постачання у сучасній історії країни.
Паралельно удари по НПЗ і логістиці руйнують і внутрішній міф про безпеку війни для російського тилу. Такі удари мають не лише військово-економічний, але і психологічний ефект. Росіянин, який ще вчора міг щиро вважати, що війна — це щось далеке і телевізійне, сьогодні бачить відключений Інтернет, проблеми з логістикою, дискусії про захист аеродромів, НПЗ і портів, і дедалі частіше спостерігає українські дрони над власним містом.
Для російського авторитарного режиму це небезпечно тим, що руйнує головний суспільний контракт путінізму. Мовляв, “не втручайтеся в політику, і держава гарантує вам передбачуваність майбутнього”. Передбачуваність закінчується на наших очах.
Чи означає все це, що режим Путіна вже ось-ось завалиться?
Було б помилкою недооцінювати його запас жорстокості, інерції та репресивного контролю. У режиму досі є силовий апарат, контроль над федеральним телебаченням, величезний простір для примусу і відсутність легальної політичної альтернативи.
Але так само було б помилкою повторювати мантру про його “непохитну стабільність”. Стабільність режиму сьогодні — це стабільність не здорового організму, а перевантаженої системи, яка ще працює, проте постійно потребує нових вливань.
Дорожчої нафти, нових обмежень інформаційного поля, нових виплат для мобілізованих, нових жертв, нових кампаній із залякування та репресій. І що більше таких «милиць», то менше в цій системі справжньої міцності. То швидше все зможе завалитися від якихось непередбачуваних факторів.
Тож відповідь на запитання “чи настільки стабільний режим?” має бути наступною. Так, він ще стабільний у короткій перспективі, але вже нестабільний у своїй основі.
Його проблема у накопиченні внутрішньої втоми. Падіння підтримки війни в Росії поки не схоже на революційний обвал. Це радше повільне витікання ентузіазму. Падіння довіри до влади ще не руйнує вертикаль, але воно змушує її все частіше вдаватися до силових і надзвичайних методів. І саме в цьому головна слабкість путінізму у 2026 році. Він ще може тримати країну в стані війни, але вже не може робити це так, щоб війна не руйнувала саму основу режиму.
А значить, кожен новий місяць без переконливої перемоги робить режим не сильнішим, а слабкішим.