Білорусь сьогодні опинилася в точці, де її внутрішня логіка виживання штовхає її очільника Олександра Лукашенка до парадоксальних маневрів. Про це пише Антон Кучухідзе, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Формально Мінськ — найближчий політичний і військовий союзник РФ, країна-співучасник агресії проти України і повністю інтегрована в російський безпековий простір. Але реальна поведінка Лукашенка останні два роки демонструє іншу траєкторію: поступове дистанціювання від Москви, зростаючу залежність від Китаю та постійні сигнали Вашингтону про готовність до часткового перезавантаження стосунків.
Форма цього маневру добре знайома для режимів, які опинилися в повній залежності від однієї імперії й намагаються компенсувати це маневром між іншими центрами сили. Лукашенко грає ту саму гру, яку він уже грав у 2000-х: балансування між Кремлем, Пекіном і Заходом. Але контекст радикально змінився. Після 2020 року внутрішня легітимність режиму зруйнована, економіка тримається на ін’єкціях РФ та на китайських кредитах, а білоруський суверенітет у сфері безпеки існує радше номінально. Тому нинішнє «загравання» із Заходом — не повернення до політики багатовекторності, а спроба знизити рівень тиску Росії та отримати додаткові канали маневру у момент, коли сама Москва ослаблена війною в Україні.
Пекін став головним донором білоруської стійкості, але одночасно і головним контролером її високотехнологічного ВПК
Ключ до розуміння нинішніх процесів — китайська присутність. За останні п’ять років Білорусь стала однією з найбільш залежних від КНР економік у Євразії. Китайські кредити, індустріальний парк «Великий камінь», інвестиції у збірку вантажівок, електроніки, компонентів для легкої та важкої промисловості, а також у військово-промисловий комплекс створили нову архітектуру білоруської залежності, яка тепер не менш значуща, ніж російська.
Водночас саме військово-технічне партнерство з КНР стало тим елементом, який докорінно змінив баланс сил між Мінськом і Москвою. Білоруський ВПК разом з китайськими корпораціями за останні роки виробив низку високотехнологічних систем — від ракетних комплексів до безпілотників далекої дії, систем РЕБ і мобільних радарів. Але принциповий момент у тому, що ці системи не передаються Російській Федерації, і навіть не продаються їй.
Мінськ не лише уникає передачі технологій, а й не може цього зробити без дозволу Пекіна. Китай жорстко контролює експортну політику щодо продукції, створеної у кооперації з китайськими компаніями. Високоточні ракети «Полонез» — модифікація на основі китайського A200; більшість нових білоруських БПЛА — спільні розробки з китайськими виробниками; сучасні системи радіолокації та РЕБ містять китайську оптику, мікроелектроніку та програмні модулі.
Таким чином формується структурний бар’єр: Мінськ може співпрацювати з РФ у політичних заявах, може надавати логістику та територію, але він стає неспроможним виконувати роль технологічного донора російської армії. КНР не зацікавлена у передачі своїх технологій Москві — не лише через страх перед санкціями, а й тому, що Пекін не хоче допомагати Росії ставати сильнішою. Китайська формула давно зрозуміла: КНР дає Росії рівно стільки, щоб вона могла воювати, але не стільки, щоб перемагати. Сильна, автономна, самодостатня РФ Китаю не потрібна. Потрібна виснажена і залежна від китайського експорту держава, яка цементує власну залежність від Пекіна щороку.
Білорусь у цьому контексті стає частиною китайської стратегії: Пекін дає Лукашенку технології, інвестиції та певний політичний захист, але строго контролює, щоб жодна з цих переваг не була передана Кремлю.
Загравання із США — не спроба «змінити табір», а сигнал про відсутність довіри до Москви
У 2024–2025 роках білоруська дипломатія поступово активізувала контакти зі США, використовуючи кілька тактичних посилів. Мінськ прямо натякає Вашингтону: Лукашенко не хоче перетворюватися на повністю поглинутий російський протекторат. Білоруський режим демонструє відсутність наміру брати участь у глибшій фазі війни проти України. Лукашенко публічно повторює тезу, що білоруська армія не воюватиме проти українців, хоча надає Кремлю логістику і повітряні бази. Це не добрий жест, а прагматичний сигнал — він не хоче прямої втягнутості.
Паралельно Мінськ використовує стару гру: показати Вашингтону, що Білорусь може бути менш токсичним елементом у російській орбіті, якщо їй дати хоч якусь перспективу для маневру. Лукашенко намагається переконати США, що він лишається суб’єктним гравцем і здатен стримувати частину найбільш агресивних російських ініціатив на білоруській території. При цьому він дуже розраховує, що Вашингтон визнає: послаблення Кремля у Східній Європі можливе не лише через фронт в Україні, а й через поступове відсікання Білорусі від глибокої російської інтеграції — насамперед у безпековому та військово-технічному секторах.
Ця логіка не нова. У 2009–2014 роках Лукашенко активно використовував конфлікт між РФ і Заходом, щоб отримувати дивіденди і від Брюсселя, і від Вашингтона. Але сьогодні ставки інші: режим повністю залежить від Росії економічно та військово, а репресивна машина після протестів 2020 року знищила всі внутрішні можливості для легітимності. Тому загравання із США — це не спроба стати «нейтральною» країною. Це спроба підготувати запасний сценарій у випадку, якщо РФ послабне настільки, що перестане бути гарантом виживання режиму.
Лукашенко намагається знизити залежність від Росії, але не здатен зламати її фундаментальні механізми
Сьогодні Мінськ намагається обмежити російський вплив трьома шляхами: по-перше, через китайський дах, який дозволяє балансувати російський економічний контроль; по-друге, через дипломатичні сигнали Заходу, зокрема США; по-третє, через небажання виконувати роль технологічного донора для російського ВПК.
При цьому він не розриває ключової залежності — військової. На території Білорусі розміщені російські інструктори, підрозділи ППО, авіаційні контингенти, спецслужби і системи управління. Лукашенко не контролює стратегічну інфраструктуру: Москва за останні три роки створила на території Білорусі гібридну модель спільного командування, де білоруська армія формально зберігає суверенітет, але реальна влада в критичних питаннях належить російським структурам.
Тому його «загравання» не можуть мати стратегічного характеру. Це тактика виживання, а не курс на геополітичне переорієнтування.
Однак навіть у тактичному вимірі є важливий наслідок: Лукашенко перестав бути безумовним виконавцем російських рішень. Він не допомагає РФ зміцнювати її ВПК високотехнологічними системами, він демонструє готовність до нішового діалогу із США, і він все активніше тримається за китайську опору, яка обмежує можливості Кремля перетворити Білорусь у повністю поглинуту територію.
Режим Лукашенка виживає не завдяки Росії, а завдяки тому, що він навчився розігрувати залежності одна проти одної. Китай дає економічний кисень і технологічний контроль. Росія забезпечує військову «кришу». США використовуються як сигнал Москві: Лукашенко ще не остаточно зник як суб’єкт. Але фундаментальний баланс простий — Москва для Лукашенка є загрозою не меншою, ніж для Заходу. І що глибшою стає російська поразка в Україні, то активніше Мінськ намагається шукати клапани для втечі від повної абсорбції.