Російський ядерний шантаж спрямований на дискредитацію системи колективної безпеки НАТО та підрив подальшої допомоги Україні. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Останні заяви Росії щодо Калінінградської області змушують по-новому подивитися на питання можливого розповзання російської агресії за межі України. Особливо показовою стала заява російського посольства в Ірландії про готовність Москви використати весь наявний арсенал, включно з ядерною зброєю, якщо країни НАТО нібито спробують ізолювати Калінінград від решти Росії.
Схожий сигнал, як згодом з’ясувалося, був переданий і безпосередньо НАТО дипломатичними каналами. Reuters підтвердив, що Москва справді направила Альянсу відповідне попередження, в якому говорилося не лише про можливе застосування ядерної зброї, а й про ризик ударів по центрах ухвалення рішень у країнах НАТО. Згодом інформацію про звернення з боку росіян підтвердив і генеральний секретар НАТО Марко Рютте.
Штучна «блокада» може стати приводом для ескалації
Саме формулювання про «блокаду Калінінграда» виглядає тут принципово важливим. Ніякої реальної блокади Калінінградської області зараз немає, а НАТО публічно заперечує, що планує подібні дії, однак російська сторона вже вводить саму цю конструкцію в політичний та інформаційний обіг. Це створює дуже зручну рамку, оскільки під «блокадою» потенційно можна трактувати досить широкий спектр подій. Від обмеження певних вантажів до військової кризи навколо Балтійського моря. А головне так можна подати власну ескалацію. Не як агресію проти НАТО, а як вимушену операцію із «захисту» або «деблокади» російської території. Саме ця підміна агресора і жертви багато разів використовувалася російською політикою раніше.
Географія робить цю тему особливо небезпечною. Калінінградська область відділена від основної території Росії і розташована між Польщею та Литвою, а поруч знаходиться Сувальський коридор, вузька ділянка, що з’єднує Польщу з країнами Балтії. Водночас сам Калінінград є одним із найбільш мілітаризованих російських регіонів, де розміщені значні ракетні, протиповітряні та морські сили. Reuters прямо називає Калінінград потенційною точкою зіткнення Росії і НАТО саме через поєднання його стратегічного значення та географічної вразливості.
На цьому тлі можна уявити сценарій, за якого Росія спробувала б не масштабну війну з усім НАТО, а значно обмеженішу операцію. Її метою могло б бути швидке створення локальної кризи, захоплення невеликої території або інший силовий інцидент, після якого Москва оголосила б свої дії «деблокадою Калінінграда» і негайно підняла рівень ядерного шантажу. Розрахунок у такому випадку будувався б не на військовій перевазі Росії над НАТО (її просто немає), а на різниці у швидкості ухвалення політичних рішень.
Росія могла б спробувати створити доконаний факт за години або дні, тоді як країнам Альянсу довелося б узгоджувати спільну реакцію, оцінювати ризики ескалації та вирішувати, наскільки далеко вони готові зайти. Це лише гіпотетична модель, а не підтверджений план Кремля, але саме така логіка випливає з поєднання російської риторики про Калінінград, ядерних погроз і традиційної ставки на швидку зміну ситуації.
Найважливішим елементом такого сценарію був би саме ядерний шантаж. Якщо після локального силового кроку Росія заявляє, що будь-яка спроба НАТО відновити статус-кво буде розцінюватися як напад на російську територію і може спричинити застосування ядерної зброї, Альянс опиняється перед надзвичайно складним політичним вибором. Військовий потенціал НАТО незрівнянно більший, особливо в авіації, але питання полягатиме вже не в наявності літаків, ракет або військових частин, а в готовності реально використати цю перевагу під загрозою ядерної ескалації.
Російський розрахунок може полягати саме в тому, щоб перевести проблему з військової площини у психологічну: чи готові європейські та американські політики ризикувати значно більшою війною заради повернення невеликої ділянки території? Саме тому ядерна риторика тут є не додатком до військової операції, а потенційно її центральним політичним інструментом.
Цікаво, що вже наступного дня після російських погроз цю логіку фактично посилив сам Путін у своєму виступі на «Валдаї». Він з одного боку знову заявив, що Росія нібито не планує нападати на європейські держави. Водночас, він прямо сказав, що у випадку атаки на Калінінград питання використання «всієї зброї», якою володіє Росія, негайно опиниться на порядку денному. Крім того, він назвав НАТО противником, який удвічі перевищує Росію за масштабом, і заявив, що Москва в такому протистоянні повинна використовувати свої «конкурентні переваги», окремо наголосивши на російських видах озброєнь.
Це важливе уточнення, тому що воно не дозволяє говорити, ніби Кремль просто випадково запустив інформаційну кампанію силами окремих дипломатів. Тема Калінінграда і можливого застосування ядерної зброї тепер прозвучала на рівні самого Путіна, а отже стала частиною офіційної політичної комунікації Кремля.
Як може виглядати політичний удар по Статті 5
І тут ми підходимо до головної можливої російської мети. Росії зовсім не обов’язково захоплювати значні території Польщі, Литви або інших держав НАТО, щоб отримати величезний політичний результат. Достатньо створити ситуацію, в якій Росія порушує кордон Альянсу, отримує хоча б локальний територіальний результат, а НАТО після тривалих дискусій не повертає ситуацію назад військовим шляхом.
Для Кремля це було б можливістю заявити, що п’ята стаття, колективна оборона і всі попередні обіцянки виявилися недостатніми перед реальною загрозою ескалації. А після цього вже сама віра у спроможність НАТО захищати своїх членів могла б опинитися під ударом.
Саме тому головною метою такого сценарію могла б бути не територія як така, а політична демонстрація слабкості Альянсу. Російській пропаганді потрібна була б проста картинка. Мовляв, Росія зробила крок, НАТО погрожувало відповіддю, але зрештою почало переговори. Усередині Росії це можна було б продати як історичну перемогу Путіна над усім Заходом. У Європі це могло б посилити політичні сили, які вже зараз говорять, що конфронтація з Росією надто небезпечна і що з Москвою краще домовлятися. А наступним логічним аргументом стало б питання. Якщо НАТО не готове ризикувати через власну територію, навіщо Європі взагалі продовжувати ризикувати заради України?
Війна в «сірій зоні»: як страх перетворюється на ресурс
Проблема полягає в тому, що великого класичного вторгнення може взагалі не бути на першому етапі. Росія вже має значний досвід роботи у так званій «сірій зоні», коли окремо взята дія не виглядає достатньою підставою для великої військової відповіді, але сукупність таких дій поступово змінює ситуацію. Йдеться про дрони, кібератаки, диверсії, інформаційні операції, втручання у внутрішню політику, провокації на кордонах та атаки на критичну інфраструктуру. Сам Рютте наприкінці вересня наголошував, що такі «гібридні» дії насправді є тактикою сірої зони, а відповіді НАТО можуть бути несиметричними і не завжди публічними.
Тобто потенційна війна Росії проти НАТО може виявитися зовсім не схожою на традиційні уявлення про війну між великими військовими блоками. Її основною зброєю на початковому етапі можуть бути не танки та масовані авіаційні удари, а інформація, страх, невизначеність і постійне підвищення ставок. Кремлю важливо створити у західних суспільствах переконання, що будь-яка відповідь веде до ядерної війни, а будь-яка поступка, навпаки, дозволить повернутися до спокійного життя. Якщо ця психологічна конструкція спрацює, Росії навіть не обов’язково застосовувати ті засоби, якими вона погрожує. Достатньо домогтися того, щоб західні політики самі обмежували власні рішення через страх перед можливою реакцією Москви.
Саме тут і буде проходити ключова лінія протистояння. Росія навряд чи зацікавлена у повномасштабній ядерній війні, яка загрожувала б фізичним знищенням самої російської політичної еліти. Але Кремль очевидно бачить величезний страх перед такою війною на Заході і намагається перетворити цей страх на політичний ресурс. Якщо західні країни переконані, що Путін готовий піти значно далі, ніж вони, тоді навіть обмежена російська ескалація може давати непропорційно великий результат. Саме тому головним питанням стає не лише співвідношення військових потенціалів Росії і НАТО, а переконливість готовності Альянсу реально виконувати власні гарантії.
Отже, калінінградська риторика не доводить, що Росія вже ухвалила рішення напасти на НАТО. Але вона показує, якою може бути політична і психологічна конструкція подібної ескалації: спочатку створюється вигадана або перебільшена загроза Росії, потім власні силові дії подаються як «захист», далі будь-яка відповідь Заходу блокується ядерним шантажем, а кінцевою метою стає не стільки захоплення великої території, скільки демонстрація неспроможності НАТО швидко й рішуче діяти.
Якщо така демонстрація буде успішною, її наслідки можуть виявитися значно більшими за площу будь-якої захопленої території. Посилення розколів усередині Європи, падіння довіри до колективної оборони і зростання тиску на західні уряди з вимогою припинити підтримку України. Саме тому цей сценарій варто аналізувати не як пророцтво, а як одну з моделей, до якої Захід має бути політично й військово не готовий.