Візит Стіва Віткоффа до Москви у статусі неофіційного представника Дональда Трампа є важливою демонстрацією зміни підходів у зовнішній політиці США. Такий крок ілюструє використання "backchannel diplomacy" (неформальна дипломатія) інструменту, що дозволяє лідерам вести конфіденційні переговори поза рамками офіційної дипломатичної структури. Однак цей конкретний випадок вимагає глибшого аналізу і вдосконалення викладу, з урахуванням політичного контексту і ризиків.
Насамперед, роль Віткоффа варто конкретизувати. Він не є кар'єрним дипломатом, а відомий насамперед як девелопер та політичний донор Трампа. Така характеристика вказує на політичну природу його місії - неофіційної, але політично вагомої стратегії "Track II diplomacy" (другий дипломатичний трек), яка прямо суперечить діючій лінії Державного департаменту США. Зустріч з Путіним у Кремлі напередодні можливого ультиматуму з боку Трампа щодо війни в Україні надає цьому візиту характеру прямого інструменту тиску, що має на меті підготовку ґрунту для угоди між Вашингтоном і Москвою.
Відомий приклад каналу Генрі Кіссінджера до КНР у 1971 році продемонстрував ефективність неформального діалогу, однак його тодішня мета - прорив у двосторонніх відносинах на тлі стабільного міжнародного порядку. У випадку з Віткоффом ситуація є радикально іншою: вона розгортається у момент, коли трансатлантична єдність піддається ризику, а сама система колективної безпеки Заходу перебуває під тиском ревізіоністських держав. Це свідчить не про зміцнення дипломатичних механізмів, а про ерозію довіри до Сполучених Штатів як лідера демократичного світу.
Формування індивідуалізованих каналів зв'язку з автократичними лідерами, характерне для зовнішньої політики Трампа, поступово трансформує традиційну роль США у світі. Поступаючись інституційним підходам, Вашингтон дедалі частіше діє через персональні домовленості, що підриває спільні позиції НАТО, розмиває ефективність таких форумів як G7 і відкриває простір для активізації Китаю та Росії. У відповідь Кремль буде трактувати такі сигнали не як прояв дипломатичної гнучкості, а як підтвердження слабкості та фрагментації Заходу, що створюватиме вікно для стратегічного маневру Москви.
Геополітична стратегія Трампа передбачає ревізію міжнародного порядку та відхід від багатосторонності на користь двосторонніх угод з автократіями. Така логіка вписується в рамки його доктрини "America First" (Америка понад усе) - ідеології, що ґрунтується на пріоритеті короткострокових вигод і транзакційних домовленостей. Тому отримуємо, канал Віткоффа це симптоматичний прояв зміщення стратегічного мислення США, який супроводжується ризиками для західної солідарності, ефективності санкційного тиску на агресорів і майбутньої архітектури безпеки в Європі.
Ультиматум і загроза вторинних санкцій – точка впливу на автократичну вісь
Вторинні санкції стають елементом протистояння США та Китаю за вплив у Глобальному Півдні. Для країн, які досі зберігають двозначну позицію - таких як Індонезія, Бразилія, ПАР це буде попередженням: участь у схемах із автократіями несе ризики перетворення на об’єкт санкційної токсичності. Це частина довгострокової американської стратегії стримування, яка передбачає дискредитацію моделей співпраці з ним як несумісних із глобальним розвитком.
Ультиматум Дональда Трампа щодо запровадження вторинних санкцій, зокрема в енергетичному секторі, є спробою змінити глобальний ринок шляхом цільового впливу на архітектуру підтримки автократичної осі. У ситуації, коли безпосередні санкції проти РФ не досягли бажаного руйнівного ефекту - через переорієнтацію торгівлі на Китай, Індію, Туреччину та інші хаби - США вдаються до стратегічного посилення тиску на посередників. Формується модель "каскадної ізоляції", у межах якої будь-який ланцюг, дотичний до російських ресурсів, стає санкційно токсичним. Тому формується новий тип економічного впливу - механізм "торгової лояльності", який створює системний ризик для держав, що підтримують або толерують торгівлю з РФ та її союзниками. Це сигналізує, що питання глобального вибору більше не може залишатися нейтральним.
Ключову роль у підтримці економічної стійкості автократій відіграють транснаціональні інституційні механізми, зокрема CLFS (система локальних кроскордонних розрахунків), створена для обходу SWIFT та санкційних обмежень. Розгортання вторинних санкцій Трампа має розглядатися як етап демонтажу цієї паралельної фінансової інфраструктури, яка обслуговує стратегічну автономію РФ і КНР.
Окрему увагу слід приділити країнам-посередникам - Туреччині, ОАЕ, Казахстану, Сінгапуру - які функціонують як нейтральні хаби у глобальному “сірому” імпортно-експортному контурі Росії. На відміну від Індії чи Китаю, які мають стратегічні ваги, саме ці держави є найвразливішими до тиску, оскільки залежать від західних фінансових ринків і технологій. Перекриття їхньої участі у схемах обходу санкцій спричинить ефект блокування критичних артерій російської економіки.
Очікуване зменшення обсягів експорту СПГ і урану з боку РФ, як потенційна відповідь на тиск США, розглядається у Вашингтоні як сигнал до випереджувального посилення контролю над цими каналами.
Загалом, запровадження вторинних санкцій потрібно інтерпретувати як реакцію на формування альтернативної глобальної ринкової системи BRICS++ - яка функціонує на базі юаня, рупії, цифрових валют і національних платіжних платформ. Економічна інтеграція РФ, КНР, Ірану, а також низки країн Глобального Півдня поза західними регуляторними рамками потребує системної відповіді. США мають продемонструвати здатність створити ефективну контркоаліцію, яка буде технічно-економічними у своїх підходах протистояння фінансовій інфраструктурі автократій.
Росія намагається виграти час
Заяви Кремля про можливе часткове перемир’я, зокрема у повітряному просторі, необхідно трактувати не як дипломатичну поступку, а як прагматичний маневр у межах російської доктрини гнучкої оборони. Після серії ударів безпілотників ЗСУ по нафтопереробних заводах і енергетичній інфраструктурі, Москва зіткнулась із дефіцитом ефективних засобів протиповітряної оборони в глибокому тилу. За таких умов, пропозиція про часткове перемир’я є спробою призупинити зовнішній тиск на вразливі об'єкти для відновлення логістичних каналів, переозброєння і перегрупування сил.
Одночасно ця ініціатива є частиною багаторівневої інформаційної операції, спрямованої на створення ілюзії дипломатичної гнучкості Росії у відповідь на вимоги нової адміністрації США. Кремль прагне вплинути на західну публічну думку, апелюючи до "миротворчої" риторики, розколоти трансатлантичну єдність і мобілізувати нейтральні країни Глобального Півдня, подаючи себе як сторону, відкриту до компромісу.
У реальності, часткове перемир’я має всі ознаки імітації деескалації, що прикриває підготовку до подальшої ескалації. Тимчасове зменшення бойової активності у повітрі дозволяє Росії перенаправити ресурси на сухопутні напрямки, провести приховану мобілізацію в тилових регіонах, а також підготувати нові етапи ескалації в інших зонах - зокрема, в акваторії Чорного моря чи на кордоні з країнами НАТО через Білорусь.
Пропозиція перемир’я також є інструментом геополітичного торгу: Москва сигналізує Заходу, що готова до часткової деескалації в обмін на припинення або обмеження військової допомоги Україні, особливо щодо високоточної зброї. У такий спосіб Росія тестує межі поступливості Вашингтона і Брюсселя, пропонуючи короткотермінову стабільність замість довгострокової підтримки України.
Аналогічні тактичні "перемир’я" Кремль застосовував під час війни у Грузії у 2008 році та у Сирії в 2016-му. У кожному з випадків такі ініціативи використовувалися для зміни темпу кампанії, перегрупування військ та накопичення ударного потенціалу, що згодом призводило до нової хвилі ескалації з вигідних для Москви позицій.
Загроза фрагментації єдності Заходу
Заяви Франції та Великої Британії щодо підтримки обмежених форм перемир’я у повітряному просторі чи в зоні морських операцій, засвідчують поступову зміну парадигми у сприйнятті війни Росії проти України. Йдеться про зміщення акценту - від трактування конфлікту як фундаментальної загрози архітектурі європейської безпеки до сприйняття його як кризи, що може бути локалізована або обмежена тактичними заходами без стратегічного втручання.
Такий розвиток подій підриває принцип, що був основою західної підтримки України - "нічого про Україну без України". Ігнорування цього підходу ризикує знизити довіру до Заходу як до спільноти, що керується нормами права й солідарності. Це відкриває простір для маніпуляцій із боку Москви та Пекіна, які прагнуть представити демократичний світ як нестійку, суперечливу структуру.
Однак внутрішня різноманітність у підходах західних столиць не обов’язково означає слабкість. Це радше відображення політичного плюралізму, притаманного відкритим суспільствам. Держави, що входять до трансатлантичного кола, формують свої рішення, спираючись на власні пріоритети. Для Франції ключовим є забезпечення енергетичної безпеки, Велика Британія зосереджена на питаннях внутрішньої стабільності, а США шукають способу зменшити стратегічне навантаження в Європі задля перефокусування на Індо-Тихоокеанський регіон.
Україна в цьому контексті - чинник політичної напруги. Для частини урядів вона стала змінною, участь якої в переговорах буде поставлена під сумнів, якщо це дозволить знизити внутрішньополітичні ризики.
Модель часткового перемир’я без залучення України може розглядатися як інструмент "заморожування" війни у зручному для великих держав форматі. Мета такої схеми - не врегулювання конфлікту, а зменшення витрат, стабілізація енергетичних ринків та зниження тиску на глобальну економіку. У цьому виявляється стратегія контрольованого розходження позицій, коли зовнішня риторика єдності супроводжується диверсифікацією реальної політики.
У підсумку, у нових умовах постглобального порядку принцип "нічого про Україну без України" дедалі частіше витісняється реальністю, у якій пріоритет мають інтереси глобальних акторів. Це не є відмовою від цінностей, а відображенням факту, що у конфліктах високої інтенсивності логіка виживання та стратегічного балансу нерідко переважає над формальними зобов’язаннями. Для України це означає необхідність проактивної дипломатії - як на рівні офіційних урядів, так і в межах неформальних коаліцій - задля збереження власної суб’єктності.
Олександр Колесніченко