12-денна війна між Іраном та Ізраїлем у червні 2025 року стала кульмінацією десятиліття напруження на Близькому Сході. Чи вийде локалізувати гостру фазу багаторічного протистояння? Про це пише Петро Олещук, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Все почалося зі спецоперації Ізраїлю на території Ірану, яка призвела до масштабних але точкових ударів, які мали за мету призупинити ядерну програму Ірану. Це були точкові вбивства як іранських військових керівників, так і фізиків-ядерників, які були задіяні у виробництві ядерної зброї. Знищувалися важливі для ядерної програми виробництва, склади, завдавалися удари по військовим виробництвам Ірану, що відповідали за виготовлення балістичних ракет. Зрештою, США включилися у війну на останньому етапі, завдавши удару стратегічною авіацією по ключовому для іранської ядерної програми об’єкті у Фордо.
Оговтавшись від першого шоку, Іран спробував завдати ударів у відповідь. За лічені години сотні дронів-камікадзе Shahed, а також балістичні ракети були спрямовані на територію Ізраїлю. Втім, переважна більшість загроз була успішно знищена багаторівневою системою ППО Ізраїлю (Iron Dome, David’s Sling, Arrow 3) за підтримки авіації США та Великої Британії. Реальних руйнувань було небагато, так само як і жертв.
Загалом, військові дії Ізраїлю були хірургічно точними. Політично Іран намагався показати себе лідером «опору Заходу», але фактично виявив свою вразливість: ізольований, без дієвої підтримки з боку союзників, неспроможний забезпечити навіть власний повітряний захист. Ізраїль продемонстрував свою технологічну перевагу.
Зрештою, Президент США оголосив про згоду сторін щодо припинення вогню. Цей режим згодом порушувався, але загалом обидві сторони визнали, що він діє. Зрештою, і Іран, і США та Ізраїль оголосили себе переможцями.
Іран стверджує, що метою Ізраїлю була зміна іранського режиму, а оскільки цього не відбулося, то перемогли саме вони. Ізраїль, у свою чергу, наголошує, що зміна режиму в Ірані не було ціллю спецоперації «Народ як лев», а головна мета полягала у позбавленні іранської влади засобів створення ядерної зброї у найкоротші терміни.
Як стверджують офіційні кола Ізраїлю та США, ці цілі були досягнуті. Водночас, ніхто особливо не ставить під сумнів той факт, що Іран не зупиниться на цьому, і буде продовжувати розробляти ядерну зброю, відштовхуючись від того стану, у якому вони опинилися зараз. Тому дана війна, швидше за все, повториться у якійсь досить досяжній перспективі, яка буде вимріюватися роками, а не десятиліттями.
Війна показала, що Росія — слабкий та ненадійний союзник
Важливою обставиною конфлікту стала роль, яку не зіграла Росія. Попри постійні заяви про стратегічне партнерство з Іраном, Москва не зробила нічого, щоб підтримати свого союзника у найгостріший момент. Більше того, Кремль обмежився обтічними дипломатичними фразами і фактично дистанціювався від конфлікту. Це стало тріщиною в уявному «антизахідному альянсі» авторитарних режимів.
Показово, що ще на початку цього року Москва та Тегеран підписали «Договір про всеосяжне стратегічне партнерство». Його навіть встигли ратифікувати у парламентах, але цей документ не став для Путіна підставою для допомоги партнеру. Навіть «всеосяжному та стратегічному».
У момент війни Ізраїлю та Ірану «вісь зла» виявилася бутафорією. Китай залишився осторонь, обмежившись загальними заявами, а Росія, хоча і встигла зробити чимало заяв, з практичної точки зору лише спостерігала. Для всього світу – це сигнал виняткової важливості. Росія — ненадійний союзник. Вона не здатна забезпечити підтримку навіть такому стратегічному партнеру, як Іран. Раніше Росія так само вчинила по відношенню до іншого партнера – режима Асада у Сирії. Теж багато слів, але мало справ. Очевидно, навіть найближчі для Путіна диктатори не можуть уже почувати себе занадто впевнено.
Це також підтвердження того, що Росія ослаблена як у військовому, так і в політичному плані. Витративши величезні ресурси на війну проти України, Москва втратила здатність проєктувати силу поза межами свого безпосереднього геополітичного простору. А союзники, які ще залишились у РФ, змушені констатувати: у критичний момент вони залишаться сам-на-сам із противником.
Таким чином, Ізраїльська операція стала іспитом не лише для Ірану, а й для Кремля. І цей іспит Росія провалила. Це створює нові можливості для дипломатичної ізоляції Москви і дискредитації її претензій на роль альтернативного полюсу впливу в світі.
Як став можливим "мир через силу"
Один із головних уроків 12-денної війни полягає в тому, що концепція «миру через силу» — не риторика холодної війни, а робочий інструмент у XXI столітті. Ізраїль показав, що проактивна оборона, доповнена точковими ударами у відповідь, дозволяє зупинити агресію, не втягуючись у затяжну війну.
Урок для партнерів України, при цьому, прямий: агресора можна і потрібно зупиняти не лише обороною, а й наступальними інструментами, які дозволяють піднімати ціну за його дії. Ізраїль зміг завдати точкових і водночас глибоких ударів по Ірану, уникаючи масових втрат і не втрачаючи легітимності на міжнародній арені. Це прецедент, який легалізує асиметричні дії у відповідь.
США і союзники підтримали Ізраїль не лише словами — вони надали критично важливу військову й розвідувальну допомогу в реальному часі. Західна коаліція фактично реалізувала концепт колективного стримування. Виникає логічне питання: якщо така підтримка можлива для Ізраїлю, чому б не реалізувати її у ще ширшому форматі для України?
Україна сьогодні перебуває в аналогічному становищі: під тиском авторитарного режиму, який намагається нав’язати свою волю силою. Лише рішуча, стратегічно вивірена відповідь, підкріплена західною підтримкою, може примусити Росію до деескалації. Ізраїльський досвід показує: агресор відступає тоді, коли його б’ють боляче, точно і несподівано. Цей принцип працює для будь-якої автократії.
Якщо Захід прагне миру в Європі, він має вийти за межі логіки обмеженої допомоги. Поставки далекобійної зброї, зміцнення авіаційного компонента, розширення санкційного тиску та кібероперацій — усе це складові «миру через силу», які можуть бути адаптовані до українського контексту.
Які висновки мають з цієї короткої фази конфлікту мають зробити світ та Україна?
12-денна війна Ізраїлю та Ірану, попри всі ризики, виявилася не катастрофою для глобальної стабільності, а уроком геополітичного реалізму. Вона продемонструвала, що навіть найгостріші конфлікти можуть бути локалізовані за умови чіткої стратегії, технологічної переваги та союзницької взаємодії.
Для України ця війна має щонайменше три ключові висновки:
- Авторитарні режими вразливі, і їх можна стримувати — не лише дипломатією, а й силою.
- Росія не має справжніх союзників, і її ізоляція — це не риторика, а стратегічний факт.
- Мир через силу — це реальність, яку потрібно прийняти як частину оборонної доктрини сучасної України.
Україні залишилося лише переконати Захід, що для перемоги над Москвою потрібен аналогічний підхід — рішучий, скоординований і технологічно переважаючий.