Лучшие стихи покойного Ивана Драча, которые стоит прочесть еще раз
Персона

Лучшие стихи покойного Ивана Драча, которые стоит прочесть еще раз

19 июня 2018 | 13:55

Сегодня, 19 июня, после тяжелой болезни умер украинский поэт Иван Драч. Он скончался в возрасте 81 года. Realist вспоминает биографию поэта и публикует известные стихи Ивана Драча, которые стоит прочесть еще раз.

Иван Драч родился 17 октября 1936 года в селе Телиженцы Киевской области. В 1958 году Драч поступил в Киевский национальный университет им. Тараса Шевченко, откуда он был исключен за политические и творческие взгляды. Ивану все же удалось восстановиться на заочную форму обучения, но учебу он оставил, став работать в газете «Літературна Україна». Также он работал в редакции «Батьківщина» и на киевской киностудии им. А. П. Довженко.

В жизни Ивана Драча был период, когда из-за советской власти ему пришлось разорвать всю связь с диссидентами, с которыми он был дружен. Однако после начала перестройки Иван Драч вновь стал вхож в диссидентские круги.

Вместе с Вячеславом Черноволом и Михаилом Горынем Иван Драч в 1989 году создал Народный рух Украины (НРУ) — первую официальную украинскую антисоветскую организацию.

Весной 1990 года Иван Драч был избран депутатом Верховного Совета УССР. В 1998-м и 2002 году был второй и третий раз избран депутатом в Верховную Раду.

Стихотворения Ивана Драча изучали в школьной программе, поэтому подрастающее поколение знало его не как политика, а как поэта.

Стихи Ивана Драча

«Тихий етюд»

Що несеш мені в тихому імені,

В зливі кіс, перевитій, важкій?

Що нашепчуть вуста твої стримані

Несповитій тривозі моїй?

Чи над каннами над пломенистими,

Де я пісню твою перестрів,

Знов розсиплешся аметистами

З-під холодних і зламанних брів?

Що з твоїми словами невмілими,

Хто їх трунком гірким напоїв?..

І біжать між березами білими

Білі руки в тривоги мої…


«Я п’ять років займався політикою…»

Я п’ять років займався політикою

І став дурнішим у п’ять разів —

Проспиртований злободенною пліткою,

Я іще й досі не протверезів.

А в такій неймовірній спиртовості,

Хоч тебе вже вітають світи,

Дуже легко слизатись на совісті,

Дуже тяжко по правді іти.


«Чому ти серце, все болиш частіш?..»

Чому ти серце, все болиш частіш?

Пора б тобі вже бути бронзовіш,

А ти кипиш, од муки розпанахане,

Вогонь горить буйніш — не тихне і не тахне.

Я чую, як в мені у золотім вогні

Жар-птиця фенікс зводиться на дні,

Як бавить пір'я, як поводить оком

І в кожні пологи разить електрошоком.

До краю розшматовує істоту,

Буденну і тверду мою достоту,

Дощенту вимордовує, розкраює,

Жахає пеклом, де там к бісу раєм!

Злітає, мов з гнізда, ламає жахно ребра,

Душі бездушно полишає жебра,

Із лютістю нещадною мене

Лиш попелом на сторони війне

І геть злітає горда — неймовір'я, —

Мені перо лишивши, мале пір'я,

Яким пишу про клекіт сонця спомин,

Весь знищений і чорний — в сажі комин!

Я довго гою свої дивні рани,

Все кутаю в канупери й катрани,

Закаююсь горіти в тому грищі,

Ледь зводжуся на власнім попелищі!

Аж чую — знов! Знов золоте пташатко

Мене жахає вогняним початком,

В'є фенікс знову золоте гніздів'я,

Меча загнавши в душу по руків'я!..


«Таємниця буття»

Десь там, у найвищих глибинах,

Десь там, у найглибших висотах,

Таємниця вродилося, як пелюстина,

Як бджола в золотистих сотах.

Уся — з найтемнішого світла,

Уся — з найсвітлішого змроку

Борсалась Таємниця, то тьмава, то світла,

Долаючи купіль жорстоку.

Ген там з найгіркішого солоду,

Ген там з найсолодшого болю

Зростала вона аж блакитна від голоду

І рвалася тужно на волю.

Десь там, в найпалкішому холоді,

Ген там, в холоднючій спекоті,

Таємниця життя вибухала,

Золотиста і зірна насподі.

І жахала вона бездонністю,

І манила вона мерехтливістю.

У закони лягла беззаконністю —

Таємничою справедливістю.

Таємнице буття — моя болісна рано,

Прадавній мій зболений кореню, де ти?

Сонця вибухають ранісінько-рано

Й народжують бджіл, і людей, і планети.

Отам, у найвищих глибинах,

Отам, у найглибших висотах,

Таємниця, наша вічна жар-птиця,

Наше серце бездонням висотує…


«Вердикт»

Кожен українець - це троїсті музики:

Одне - думає, друге - каже, третє - робить.

Від того у нас результат великий,

Що перший - спородить, то третій

точно угробить.

В такому консенсусі доживаємо досі,

Шкодуєм в душі собі доброго слова:

В сусідів давно уже визріла осінь,

А в нас ще весна дурноголова.

Бо ми молоді ще. Вмираємо молодими.

Ніяк не здамо державного екзамену.

Романтичні замки будуємо з диму.

І димом розвіємось. Розстріляні сльозами.

Читайте также: 10 новых книг украинских издательств, которые должны появиться в домашней библиотеке