Йдучи вулицями столиці України, можна зустріти будь-кого на своєму шляху. Тут тобі і багатії, і люди середнього класу, і нижче середнього. Але сьогодні мова йтиме про тих, хто опинився, так би мовити, майже на самісінькому дні. Цим людям часто ніде жити, в них немає роботи. Або житло є та нема за що купувати їжу. І тоді «живіт» бере гору і йдуть одні старцювати, інші, хто має хист до музики, збирає по гривні співом чи грою на музичних інструментах. І ще, є ті, хто просто нишпорить по смітниках у пошуках їжі, одягу та предметів, які можна продати: паперу, пляшок, металу, пластику.
На вулицях Києва Realist.online вдалося поспілкуватися лише з кількома жебраками. Адже далеко не всі хочуть вести розмову. Хтось соромиться, хтось просто лайкою відповідає, мовляв, яке тобі діло?
Розговорити, чи бодай отримати відповіді на кілька питань, навіть суто людських, не завжди вдається. Мабуть, не звикли жебраки до такого ставлення. Не всі вірять, що люди безкорисно просто хочуть поспілкуватися, почути їхню історію. Здебільшого вони звикли до зневаги та жорстокості. Вони впевнені, що нікому не потрібні і завжди заважають.
Просити милостиню теж не легко. Але що може бути гіршим від того, що тобі не подадуть, або не вдасться знайти щось вартісне на смітнику?
Із розмов стає зрозуміло, що безхатьки змирилися зі зневагою на свою адресу, адже їм потрібно за щось жити. Доводиться просити, адже зважитися на злочин може далеко не кожен.
Просте непросте спілкування
Микола, так назвався один з жебраків, до якого ми підійшли, не співає, не грає, а стоїть із простягнутою рукою на одній із людних вулиць Києва. Іноді в підземних переходах. Жебраком і безхатьком став у силу життєвих обставин. Розповідати, як саме це сталося, відмовився. Повідав, що старцює вже кілька років, а ночує де може: в підвалах, на горищах, у покинутих будинках.
- Одні милосердно дістають гроші, інші зневажливо відвертаються, – розповідає Realist.online співрозмовник Микола, коли ми спитали про те, як люди реагують на його прохання.
– За день багато вдається назбирати? – цікавимося в нього.
– Коли як. Усе залежить від місця, від погоди, та дня тижня. В будні менше, на вихідні більше. Буває 100 чи 200 гривень назбираєш і радієш, а буває і цього не надають.
– Вас проганяють чи де станете, там і стоїте?
– По всякому. Переважно поліція підходить і каже, щоб ішов звідси. Іноді охоронці.
– Колеги-жебраки теж?
– Як вам сказати? І так, і ні. Я ж на чужу територію не лізу. Стою так, щоб нікому не заважати.
Видно було, що він іще хотів би щось сказати, однак передумав. Далі розмова не йшла… Микола нервував, було помітно, що спілкуватися він не дуже хоче. То ж ми пішли шукати інших.
У переході на Майдані Незалежності на підлозі, на розстелених листах картону сидів ще один безхатько. Як з’ясувалося, чоловік переселенець. Імені свого не назвав. Людина, котра колись мала житло, досі має родину. Документи він втратив, відновити не зміг, так і став безхатьком. Час від часу знаходить тимчасову роботу, а буває, що й жебракує. Здебільшого - під магазинами. На цигарки та хліб і воду назбирати вдається.
– Не пробували звернутися в центр обліку безпритульних, щоб відновити документи?
– А який сенс? Я там був, але мені ніхто нічим не допоміг. Я навіть кілька разів намагався повернутися додому, але мене весь час зсаджували з потягів. Тепер живу тут. Хочу назбирати гроші і знову поїхати.
Розговорити ще кількох безхатьків нам не вдалося. Люди відверталися, або ж тікали зі своїх місць жебракування. Тому ми вирішили пошукати там, де жебраки шукають корисні речі – біля великих міських смітників.
Прибуток із непотрібу
Володимира, так назвався Realist.online ще один жебрак, ми зустріли поблизу центрального вокзалу. Той саме упаковував у пакет картон, який ретельно згинав, щоб усе вмістилося. На нашу присутність він не звертав уваги, а працював затято, поспішаючи забрати знайдений «скарб».
На наш оклик озирнувся, спитав, чого ми хочемо. А коли дізнався, що просто спілкуємося зі знедоленими, аби потім розповісти суспільству, зголосився відповісти на кілька питань.
Він не приховував, що безпритульний. Хоча таким не був ще донедавна. У Володимира є дім, де зараз живуть його діти. Розповів, що свого часу приїхав до столиці працювати, тут і залишився. Оскільки постійної роботи не знайшов, перебивається тимчасовими. А коли роботи немає, збирає та здає папір, пляшки, метал. Якщо хтось дає десятку, не відмовляється. Але просити милостиню ще не наважується. Хоча не виключає, що й до цього може довести доля.
– Багато грошей, вдається заробити? – питаємо у Володимира, вказуючи на смітники.
– По різному. Але день довшає, тому роботи вистачає.
– Скільки за папір зараз дають?
– 2.70 за кілограм, – відповів закурюючи.
– Скільки ж це вам треба його назбирати, щоб на ті самі цигарки назбирати?
– Я курю не дорогі, по 29 гривень за пачку. Отже виходить, що більше десяти кілограмів треба здати. Але ж трапляється і метал, і пляшки, тому разом виходить нормально. Буває, що люди викинуть щось цінне, тоді звісно, заробіток більший. Для прикладу, хтось викинув електричний самовар. Я його здав. Мені за нього дали 117 гривень, бо він був із латуні.
– У вас дім є? Діти є?
– Є. Але я від них поїхав, щоб не заважати. Вони навіть не знають, що я так живу. Думають, що працюю, живу в хостелі. Звісно, приїжджаю на свята, а потім повертаюся сюди.
– А насправді, де живете?
– Із товаришем. Він працює двірником. Йому виділили кімнату в підвалі, от ми там удвох і живемо. Умов нормальних немає, але є дах над головою.
– Де ж ви тоді миєтеся, як харчуєтесь?
– Помитися і попрати одяг я можу на Жилянській (притулок для безхатьків - Ред.). Там є певні години, коли це можна зробити. А їм тут, на вокзалі. Щодня волонтери привозять обіди, там і їм. Буває купую. Тут неподалік є кафе. За 20 гривень можна купити тарілку смачного супу.
Допоки ми розмовляли, до смітників підходили різні люди, заглядаючи в відкриті баки. Від однієї жінки мій співрозмовник навіть відмахнувся, коли вона його щось попросила. Як потім з’ясувалося, це була одна з представниць окремої групи жебраків, яких називають не інакше як п’яницями. І судячи з усього, поваги до них немає навіть у їхньому середовищі.
– Ви хоч не б’єтеся між собою за сміттєві баки? – питаємо насамкінець.
– Та ні. А навіщо. По Києву їх стільки, що всім вистачить.
Таланти є різні
На іншій вулиці і в іншому районі Києва увагу привернув вуличний музика, якому люди кладуть гроші в картонну коробку. На ній великими буквами написано: "ЗБИРАЮ НА МРІЮ". Підійшли, познайомилися. Музикант назвався Іваном. Він не вважає себе жебраком, хоча й живе з того, що дадуть люди.
– В мене є дім, – розповідає музика. – Але знайти нормальної роботи не можу. Тому й виходжу, щоб заробити копійчину. Жити ж за щось потрібно.
– Вистачає?
– Якщо день гарний, а перехожі щедрі, то на 3-4 дні можна взяти "відгул". Потім знову треба виходити. Так і живу. Мене влаштовує. Звісно, не всі такі, як я. Знаю, що деякі музиканти приходять, щоб розім’ятися або продемонструвати свої нові пісні. Скільки їм дадуть грошей, для них немає значення.
– Ти теж виконуєш свої твори?
– Я над цим працюю.
Не стали заважати вуличному митцеві заробляти. Та й увагу привернула жінка, яка несла прозору коробку з написом, що це для пожертв на лікування дитині. Спершу вона була досить люб’язна і говірка. Розповідала і про свій фонд, і про хворого, і що треба допомогти. Лише коли почали детальніше розпитувати про все, зокрема й про те, куди під’їхати, щоб побачити хворого і дізнатися від лікаря, яка потрібна допомога – раптово розсердилась і пішла.
Схожих збирачів допомоги можна часто зустріти у метро. Вони не визнають, що просто обдурюють людей. Хоча це також є одним із видів жебрацтва.
Для роздумів
Скільки в Києві безхатьків та жебраків - ніхто точно сказати не може. Називають цифру в кілька десятків тисяч. Обліком мають займатись чи то соціальні служби, чи то правоохоронці. Але статистика – то суха річ. Бо за кожним з безхатьків тягнеться життєва історія. Ніхто навіть не може сказати, збільшується їх, чи зменшується. Проте всім відомо, що є навіть професійні жебраки. Але де вони всі мешкають? Як зимують? Можливо, їх хтось розшукує, а вони вже навіть не сподіваються на те, що комусь потрібні?
На ці питання не дадуть відповіді ані в міських адміністраціях, ані волонтери, ані релігійні громади, завдяки яким безхатьки час від часу можуть відчути себе принаймні частиною суспільства.
