Два гектари соснового лісу біля селища Биківня сховали під своїм корінням тисячі жертв сталінських репресій. Тут, між Києвом та Броварами, поховані видатні українські діячі, польські військовополонені та навіть НКВДисти. Але для киян ця трагедія відбувалася набагато ближче, ніж здається на перший погляд. Більшість людей розстрілювали в самому центрі столиці, в підвалах Жовтневого палацу, будівлі СБУ та інших будинках, що належали чекістам.
Рушаючи до меморіалу з центра Києва я майже в точності повторюю той шлях, яким вивозили тіла жертв до лісу. На зупинці, поруч із трасою, нас зустрічає скульптура арештанта та залізні хрести, прикрашені рушниками.
Тут росте спокійний та величний ліс, а дорога до меморіалу позначена стрічками кольору українського прапора. Відстань - менше кілометра.
Найперше, що привертає увагу біля меморіалу, це таблички з фотографіями та іменами жертв, закріплені на стовбурах сосен. Часто вони розташовані на рівні обличчя і від того здається, що вони дивляться тобі просто в очі.
Шефер Яків Христіанович. Помічник бухгалтера. Арештований 23 квітня 1938 року. Звинувачений у антирадянській агітації. 10 травня 1938 року страчений.
Залізна табличка капітана НКВД нагадує про головний принцип масового терору, згідно з яким кат теж може стати жертвою. А старі фотографії, пошкоджені вологою та сонцем, наочно доводять, що навіть пам'ять про жертв не буде вічною.
Головна споруда заповідника, зроблена з хрестів та каміння. Вона знаходиться посередині комплексу, між українською та польською частиною меморіалу.
Меморіал будувався по проєкту українського та польських архітекторів, тому українська та польські частини дещо відрізняються. Але різниця полягає не тільки в архітектурному, але і в історичному підході до проблеми. Українська частина комплексу складається з тисяч імен та барельєфів із драматичними сюжетами, але не містить жодної більш детальної інформації.
Натомість поляки вказували у кожного загиблого дату і місце народження, професію і навіть вчений статус, якщо такий був.
Підполковник Зігмунд Савискі. Народився 7 жовтня 1888 року, Варшава. Командир 6 районного шпиталю, доктор медичних наук.
Також звертає на себе увагу часта присутність поляків - тут горять лампадки та є свіжі квіти.
Окрім поляків тут поховано понад 30 національностей. Серед них український поет німецького походження Михайло Йогансен, представник "Розстріляного відродження".
В 1921 він написав римоване пророцтво під назвою "Голод".
Над полем сохлим
Мертвi вiтряки,
Немов хрести над вiршем
Вiдзабутим:
Руки не сила пiдвести:
Ще гiрша, о, ще гiрша
Доля буде.
I поле й голод.
Це все - ти.
Шляхи - твої пошорхлi руки.
Над тим, що пишеш,
Цi хрести
I в борознах твоїх не зiйшли звуки.
Сiй же строфи люте насiння,
Сiй же,
Поки рiже твiй син твого сина,
Сiй же,
Пазурями землю копай,
Лушпайя
Сiй бараболi -
Ще карам не край,
Ще боротись довго за волю.
Тисячі загублених людських душ, що стали жертвою сталінського терору, досі покояться в землі й ставлять перед нами питання. Питання про порядність та боротьбу за волю, яка досі триває.
Хотілося б закінчити на цій повчальній та ідеалістичній ноті, але будьмо реалістами, у меморіалу вистачає проблем. Наприклад, якщо ви хотіли відвідати меморіал у вихідні, то вам не варто розраховувати екскурсовода. А в пошуках інформації на сайті заповідника можна знайти доволі грубі помилки.
Наприклад у розділі "Історичний опис" стверджується, що 8 січня 1971 року Леонід Танюк (голова Клубу творчою молоді, в який входили художниця Алла Горська та поет Василь Симоненко) звернувся з листом до членів політбюро з приводу поховань біля Биківні. І, начебто, після цього звернення членів клубу Аллу Горську та Василя Симоненка було вбито, хоча Симоненко помер у 1963 році, а Горська у 1970.
Подібні маніпуляції на смерті митців створюють непотрібні міфи та руйнують довіру до науковців, що досліджують цю тему. Я зв'язався з працівниками заповідника і мені пообіцяли виправити помилку
Також важливим компонентом комплексу мала б бути інфраструктура. Я дістався до меморіалу на маршрутці Київ-Бровари від станції Лісова і розраховував поїхати назад так само. Але біля меморіалу зупинки в напрямку Київа немає, найближча - на відстані кілометра, в селі Биківня. Тротуару теж немає, тож мій шлях пролягав під дощем по узбіччю траси. Постає питання, а що робити тим, хто по стану здоров'я чи в силу років не може стрибати по калюжам та топтати багнюку, крокуючи зустрічкою?
Не дивлячись на якість історичної інформації та погану інфраструктуру, відвідати меморіал все одно варто, але краще їхати туди на автомобілі та самому ретельно шукати інформацію про страшні події тих років.
