Аби вистояти у нерівній борні з Росією, ми маємо стати більш ніж українцями. Ми маємо запропонувати світу щось більше за нашу окремішність та власну ідентичність. Бо право націй на самовизначення – красиве гасло, а не сувора реальність. Спитайте у курдів – вони багато можуть розповісти про те, як на практиці працює це "право". І тому я нагадаю (а декому розповім) історію, як британські колонії змогли звільнитися від влади найпотужнішої імперії світу. У них не було своєї окремої мови. Вони користувались англійським правом. Та й психологічно вони довго вагались, чи варто розривати з Лондоном, який безумовно був одним з кількох культурних, економічних та цивілізаційних центрів тогочасного світу.
Читайте також: Останнє попередження до українців від Казахстану: треба шукати державницьких лідерів
Американці поклали в основу своєї нової ідентичності не мову чи віру – свою окремішність вони обґрунтували в принципово інший спосіб: "Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними
невідчужуваними правами, до яких належать Життя, Свобода і прагнення Щастя; що Уряди встановлюються між Людьми на те, щоб забезпечувати ці права, а справедлива влада урядів походить зі згоди тих, ким вони урядують" та "в кожному випадку, коли якась форма урядування стає згубною для такої мети, Народ має право змінити або скасувати її і встановити новий Уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такий спосіб, які народові видаються найдоцільнішими для осягнення його Безпеки і Щастя".
Саме ця революційна на той час ідея влади як інструменту забезпечення життя, свободи та прагнення щастя громадян, які обʼєднуються в політію для само-врядування перетворила тринадцять вчорашніх колоній не на ще одну переферійну державу, а на центр тяжніння для всіх, кому було затісно в тогочасних монархіях-імперіях, незалежно від мови та віри.
А далі я дозволю собі просто передрукувати текст "Площа Лафаєта як Сага про інклюзивність" півторарічної давнини, який сьогодні як ніколи на часі.
Всі, хто колись бував у американській столиці, напевно відвідував чудовий зелений сквер, що розташований через Пенсільванія-авеню на північ від Білого дому.
Попри те, що в центрі скверу стоїть пам‘ятник Ендрю Джексону, американському генералу і сьомому президенту США, площа носить ім‘я маркіза Лафаєта. І відома вона не тільки і не стільки частими протестами на ній проти політики Білого дома.
Її унікальність полягає в тому, що серед чотирьох героїв Американської революції, пам’ятники яким прикрашають площу, жоден не був WASP (білим протестантом англо-саксонського походження), тобто "справжнім американцем". Для жодного з них англійська не була рідною. Троє з чотирьох після завершення Війни за незалежність США повернулись до своїх історичних батьківщин. Але всі вони побачили в Американській революції щось більше, аніж просто війну вчорашніх британських колоній за незалежність від метрополії. Щось таке, що змусило їх залишити Європу і відправитись на периферію тогочасного світу, аби зазирнути в майбутнє і прислужитися народженню нової історичної доби.
Французький аристократ Марі-Жозеф Поль Ів Рош Жильбер дю Мотьє, маркіз Фаєтський, ніколи не був громадянином США. Ніколи не був колоністом. Ніколи не обіймав в США жодних державних посад (якщо не вважати такими посади у Континентальній армії). Вчив англійську вже по дорозі до Нового світу, куди він прибув двадцятирічним юнаком, "зачарований (як він сам пізніше напише) республіканською ідеєю". За все своє життя Лафаєт прожив у США менше п‘яти років. Але цього було достатньо, аби отримати звання генерал-майора, бути пораненим у битві при Брендівайні, покомандувати Північною армією і врешті-решт стати одним з найбільш відомих героїв війни за незалежність.
Пам‘ятник Лафаєту стоїть на Лафаєт-сквер, в якихось ста метрах від кінного Ендрю Джексона. Але на одній площі із сьомим президентом США увічнена пам‘ять не тільки французького маркіза. На ній є ще три скульптури героїв Американської революції, серед яких жодного англійського прізвища.
Неподалік від пам’ятника маркізу де Лафаєту зведений пам‘ятник його земляку графу Жану-Батисту Донасьєн де Вімьо де Рошамбо, командувачу сухопутними силами французького експедиційного корпусу.
Цей корпус, створення якого як міг лобіював Лафаєт, 1780-го року вирушив на допомогу Континентальній армії Джорджа Вашингтона і 1781-го брав участь у вирішальній битві за Йорктаун. Оскільки під орудою Рошамбо було більше вояків, аніж у Континентальній армії Вашингтона, невідомо, як би завершилась війна за незалежність США, якщо б французи не прибули на допомогу повстанцям.
Символічно, що як воєначальник Джордж Вашингтон сформувався саме у перебігу Франко-індіанської війни, в якій він воював у складі Вірджиньского ополчення на боці британської корони проти французів і навіть встиг побувати в останніх у полоні.
Під третім пам‘ятком на площі Лафаєта міститься напис: "Фрідріху Вільгельму Августину Герхарду Федрдінанду, барону фон Штойбену, як визнання його служіння американському народові та боротьби за свободу".
За іронією долі, фон Штойбен, як і Рошамбо починав свою військову кар‘єру під час Семирічної війни, але тоді він був по інший бік барикад. На відміну від Лафаєта, фон Штойбен потрапив до Америки доволі зрілою людиною і після доволі тривалих умовлянь. Але, як і Лафаєт, Штойбен по прибуттю до Нового світу заявив Конгресу, що готовий служити "без звань та зарплати" і лише претендує на подальшу компенсацію, якщо американці виграють війну і його послуги будуть визнані вартими оплати.
Попри дуже кепське знання англійської саме Штойбен, з його прусською одержимістю дисципліною та порядком, став тією людиною, яка перетворила "добробати" Джорджа Вашингтона на регулярну армію.
Перші враження прусського офіцера від Контитнентальної армії США були жахливі. Він писав, що американська система керування армією копіювала англійську (найгіршу в світі, на його думку), а отже була "неякісною копією з поганого оригінала". Аби перетворити народне ополченння на регулярну армію, Штойбен заходився розробляти устав американського війська, який увійшов в історію під назвою "Блакитна книга", офіційна назва якої звучала як Regulations for the Order and Discipline of the Troops of the United States.
Попри те, що автор писав книжку рідною йому німецькою, потім перекладав посередньою французькою, і лише потім його помічники робили англійський переклад, "Блакитна книга" стала в Америці другою за популярністю після Біблії і витримала за перші 20 років 75 видань.
Разом з Вашингтоном, Рошамбо та Лафаєтом, фон Штойбен брав участь у переможній Йорктаунській кампанії, яка завершилась капітуляцією лорда Корнуолліса та поклала кінець Війні за незалежність.
Четвертий герой американської революції, пам’ятник якому стоїть на площі Лафаєта, відомий в Україні набагато краще за трьох перших. Це лідер Польського повстання 1794 року Анджей Тадеуш Бонавентура Костюшко.
1776 року польський військовий інженер, натхненний ідеями Американської революції, залишає Париж і вирушає на допомогу американським повстанцям. Того ж року Конгрес США призначає його полковником Контитнентальної армії. 1780 року Джордж Вашингтон робить Костюшка головним інженером Південної Армії, а 1783 року він стає бригадним генералом армії США.
Напевно найбільш відомим пам‘ятником, який польський герой лишив по собі у Новому світі, є Вест Пойнт – форт, збудований інженером Костюшко за наказом Джорджа Вашингтона, в якому вже більш 200 років розташована найбільш відома військова академія в світі. Попри те, що Конгрес надав Тадеушу американське громадянство і навіть 500 акрів землі (за умови що генерал залишиться жити в США) 1784 року Костюшко повертається до рідної Речі Посполитої, аби більше ніколи не побачити Новий світ. Його війна за свободу продовжиться на рідних теренах.
Прізвища усіх чотирьох іноземних героїв Американської революції, пам‘ятники яким споруджені на площі Лафаєт, є серед перших членів Ордену Цинцінната, який був, за задумом засновників, "організацією найбільш гідних представників американського суспільства, прийняття в члени якої представляло особливо високу честь". Ба більше, маркіз Лафаєт та граф Рошамбо, разом із Джорджем Вашингтоном, були фундаторами ордену.
Продовжуючи цей логічний ряд напевно варто було б згадати також Казімежа Пуласкі, польського шляхтича та офіцера, бригадного генерала Континентальної армії, "батька-засновника" американської кавалерії, який віддав своє життя за незалежність вчорашніх англійських колоній у битві під Саванною, штат Джорджия, у 1779 році. 2009 року Конгрес вшанував його званням почесного громадянина США, сьомого за всю історію існування Штатів. Але оскільки пам‘ятник Пуласкі стоїть на площі Свободи (Freedom Square), приблизно в кілометрі від пам‘ятнику Костюшку, я не буду докладно зупинятись на його внеску в перемогу повсталих колоністів над військами імперії.
Читатйте також: Вибір України у війні з РФ: між Ізраїлем та Фінляндією
Час перейти до України та нашої війни за незалежність. Результат якої також залежить від того, чи зможемо ми залучити на свій бік тих, хто не почувається культурно-етнічним українцем. Для кого українська не є рідною. Для кого війна проти псевдоімперії – це більше ніж війна українців за право панувати на власній землі.
На жаль, в Києві наразі немає площі Жизневського чи Нігояна. Немає вулиці Іси Мунаєва чи Алєко Григолашвілі. І це свідчить про нерозуміння простої істини: аби перемогти "русский мир", ми маємо написати на наших жовто-блакитних прапорах не тільки "Україна понад усе" – на них мають бути накреслені універсальні гасла гідності, свободи та справедливості. Як американці зі своїми революційними на той час ідеями демократії, республіканізму та особистих свобод стали магнітом для непересічних людей другої половини 18 століття і саме тому змогли перемогти могутню Британську імперію, так і ми маємо шанс на перемогу у лише тоді, коли на наших прапорах буде накреслено більше ніж тільки "незалежність". Аби вистояти у нерівному герці з псевдоімперією, ми маємо стати цікаві не тільки собі, а й широкому світу, який не говорить українською і ніколи не читав "Кобзаря". Ми маємо прошити в наш культурний код цінності, які переконають сучасних костюшек, штойбенів, пуласкі та лафаєтів віддати своє серце (а якщо потрібно, то й життя) Україні.
Ми перемогли на Майдані та зупинили путінську агресію на сході тільки тому, що наша боротьба тоді стала більше ніж боротьбою за українську Україну. Вона стала боротьбою за цінності, які привели на Майдан Михайла Жизневського та Джона МакКейна. Які спонукали захищати Україну ветеранів ЦАХАЛу і ветеранів ЗС СРСР. Які надихнули створення Грузинського легіону та Чеченського батальйону. Які привели до Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова білоруського психіатра, мешканця Нью-Йорка Дмітрія Щегельського та челябінську спортсменку росіянку Ольгу Сімонову. Все це стало можливим завдяки тому, що в нашій боротьбі є якась вища правда. І люди, далекі від українського культурного коду, це відчували і ставали з нами пліч-о-пліч у відстоюванні цієї правди.
Щойно ми втратимо цю правду, цю моральну перевагу, цю універсальну привабливість нашої боротьби, щойно скотимось до парафразу відомого американського прислів‘я "Україну мають грабувати українці", наші шанси навіть не перемогти – вистояти – розтануть наче вранішній туман.
Читайте також: Президент-підранок та новий шанс: час створювати третю силу
Текст автора зі сторінки Facebook публікується за його згодою
