Світ знову і знову дивується самоорганізації нашого суспільства. Справді, залученість і праця українців на різних напрямках вражає. На власному прикладі наші співвітчизники доводять, що є багато можливостей реалізувати себе через допомогу іншим. Інколи завдяки якимось чинникам, але здебільшого - всупереч негараздам. Адже допомога тим, хто її потребує під час війни (як захисникам, так і тим, хто через війну опинився у скруті), - це не просто робота. Це те, що змінює наше суспільство.
Realist.online поспілкувався з волонетром, засновником фонду "Гуркіт" Владиславом Самойленком.
- Розкажіть про себе. Чим займались до війни?
- Я є експертом з безпеки дорожнього руху команди підтримки реформ, міністерства інфраструктури. А вже як небайдужий киянин, разом з друзями організував та супроводжував до реалізації, років 5-6 тому, деякі міські ініціативи, які пов’язані з безпекою дорожнього руху.
- Зараз ви не лише активний киянин, а й активний волонтер. Чи вплинуло на вашу роботу волонтерство?
- Дуже вплинуло, проте я бачу лояльність збоку моїх керівників та колег, вони знали, що я вступив в тероборону на початку війни. І мені ніяких робочих задач не ставили, просто зберігали за мною робоче місце.
.jpg)
- А як тоді, власне, розпочалась ваша волонтерська діяльність?
- Після того як я прийшов в точку збору ТРО потрібно було ще деякий час чекати розпоряджень. Замість цього я попросив дати мені дозвіл поїхати до Ірпеня. Вони були не проти, єдине, що дали документ і попросили представлятися солдатом тероборони. Отак ми почали їздити в Ірпінь, потім там же попали в оточення 5 березня.
- І тоді потрібно було поєднувати волонтерство з службою в ТРО?
- Згодом мені дали визначитись, на чому я концентруюсь: тероборона, ЗСУ або гуманітарна допомога. Оскільки до того часу я вже обріс певними контактами в цій сфері - я продовжив допомагати населенню та військовим.
.jpg)
- Повернімось до вашого волонтерського шляху. Я знаю що все почалось з Ірпеня. Як це було?
- Власне, десь 27 лютого, якщо я правильно пам’ятаю, я написав своєму товаришу з Ірпеня, який є депутатом міськради, з питанням: "Чим ми можемо вам допомогти?". Він сказав, що їм потрібно все: від патронів, амуніції, наколінників, шоломів до харчів, медицини, взуття і теплих речей. Ми почали шукати. І перша машина, яку ми відправили була 28 лютого. Потім щодня ми їздили по 3-5 машин. Ми завозили туди певну допомогу, а назад в звільнених від речей машинах вивозили людей. 5 березня ми їхали в Ірпінь одним великими автобусом з метою евакуювати звідти більше людей, тому що інтенсивність і близькість російських обстрілів вже наростала. Але, на жаль, 5 (ред.: ЗСУ був підірваний Романівський міст, з метою перешкоджання пересування окупантів) березня нікого вивезти не змогли, та й самі вибиралися 2 доби з Ірпеня. З нашої колони один автомобіль згорів вщент, а декілька були посічені осколками. Машин не було. Та й дороги теж. Тоді вже почали допомагати цивільним переходити через зруйнований міст. На уламках мосту зробили з дерев’яних піддонів першу доріжку по якій можна було пересуватись. Виносили старших людей з квартири і допомагали дістатись до евакуації. Це все продовжувалось до квітня.
.jpg)
- Що було далі? Після Ірпеня?
- Далі ми змістили свій фокус на допомогу військовим. Ми їхали в Чернігів, а враховуючи, що були обстріли з трьох сторін і підірвані мости - це було досить складно. Мали передати як військову амуніцію, генератори, так і речі медикам та цивільним. На велике місто великі потреби.
А вже коли перемістились на Донеччину - то тут вже лише військовими займались. Коли ми були на Чернігівщині то було так: 40% військовим 40% медикам решта - цивільним, то з квітня і продовжуючи станом на зараз це 80%, якщо не 90%, це допомога військовим. Генератори, буржуйки, шоломи, бронежилети … різноманітні формати. Зараз держава вже почала краще виконувати свою функцію в постачанні, але коли в бійця один комплект, а йому треба швидко евакуюватися з підбитої техніки, з лінії бою, то речі не несуть такої ціни, щоб ради них ризикувати життям. Людині головне вижити. Тому в таких умовах бійці втрачали дуже багато речей. Наша задача поновлювати втрачене регулярно. Бо держава це робить значно довше за волонтерів.
- Скільки вже поїздок з допомогою було за час війни?
- Точно було 20 поїздок на Донеччину. З квітня по липень в режимі раз на тиждень. З липня і по зараз десь раз в два тижні. Чернігівщина десь була в режимі 2-3 дні в Києві і на 2-3 дні туди. Тому це десятки поїздок… 30-40.
- Враховуючи кількість потреб, фондів, волонтерів, потребуючих… Чи існує взаємопідтримка з волонтерами інших організацій? Чи допомагають вони один одному?
- Звичайно. Адже кількість військових збільшується, запитів теж. Якщо мова про відносини між організаціями - то коли в нас ще не було фонду, а була просто команда, то волонтери з інших організацій просто телефонували і казали: «Влад, в нас є форма і є для госпіталя рушники, простирадла і ноші. Чи потрібно тобі таке?». І я обирав: оце потрібно, оце ні, а оце візьму через тиждень. Тому так, між певними спільнотами та фондами існує взаємодія. Ми допомагаємо один одному. Є поодинокі волонтери, які не належать до фондів, але вони самостійно стараються допомогти хоч одному бійцю, або невеличкому підрозділу, то ми підставляємо плече цьому волонтеру. Навіть якщо фінансово. Бо ми хоч теж залежимо від донатів - в мене все-таки збір йде швидше.
- Які ваші подальші плани?
- Не розслаблятись. Це наш обов’язок не тільки перед батьківщиною, а й перед тими людьми, яких вже немає. Не опускати руки і робити те, що ми робили ці 9 місяців. Це основа.
