Культура благодійності в Україні ще ніколи не була такою потужною, якою вона стала з початком повномасштабного вторгнення. Штаби, фонди та платформи щоденно з’являлись на карті благодійності, а сила підтримки цього руху настільки велика, що дозволяє існувати не лише великим організаціям, а й тим, хто просто в якийсь момент вирішив: "Не можу стояти осторонь, хочу допомагати!".
Realist.online поспілкувався з людиною, котра допомагає тим, хто через війну опинився в скруті на сплюндрованих окупантами територіях. Волонтерка Ірина Водоп'янова допомагала ЗСУ, зараз допомагає цивільним, котрі потребують найважливіших речей для життя.
- Розкажіть про себе. Звідки ви родом? Чим займались до повномасштабного вторгнення?
- Мені 33 роки, мешкаю в Києві вже десять років, але сама я з Миколаєва. До того, як почалась війна, я працювала маркетологом у відомій алкогольній компанії. Точніше, я і зараз досі обіймаю цю посаду.
- З чого почалася ваша волонтерська історія?
- Коли почалась війна, я поїхала до Польщі. Там посиділа щось до 2 тижнів і зрозуміла, що не можу сидіти, склавши руки. Почала возити амуніцію. Польща - Львів - Київ. Тоді якраз було важливо возити каски, броніки. Поки вони там були. Тоді ще ніхто не розумів, як працює виїзд для чоловіків волонтерів, тому лише жінки могли отак їздити туди-сюда. В той час я за один день могла три рази перетинати кордон. Напевно, найдивніше з того, що я тоді привозила - це були деталі для "Байрактару".
- Пізніше ви змінили фокус?
- Коли відбулась деокупація Київщини, я для себе зрозуміла, що хочу туди поїхати. Я захотіла допомагати цивільному населенню. Отже, ми почали їздити селами Київської області. Пізніше я зрозуміла, що того, що ми їздимо з гуманітаркою, - недостатньо. Тому що є й інша проблема. Людям немає де жити. Або ж ці будинки непридатні до життя, до життя в холодну погоду. І ми з однодумцями почали робити такі мінімальні проекти, щоб трішки реанімувати будинки самотніх бабусь та дідусів. Все, що орки їм понівечили, ми почали потроху приводити до прийнятного стану. В мене тоді збір був на 200 тис. - я його закрила за 4 дні.
- Коли ви говорите "ми", то маєте на увазі свій благодійний фонд?
- В мене немає ніякого фонду. Все, що я роблю, - я роблю сама від себе, і направляю, так би мовити однодумців. Тобто це такий нетворкінг. Коли ти починаєш займатись волонтерством - ти обростаєш зв’язками.
- Як Ви обираєте пріорітети, які потреби закривати? Адже, очевидно, нужденних багато.
- От дивлюсь - баба Ніна без паркану, їй його танком знесло. Кажу: "Баба Ніна, Ви нам сподобались дуже, ми Вам зробимо паркан". Все, гроші зібрали, команду зібрали, приїхали і зробили паркан. І так з усім. Маю ідею - ділюсь нею, збираю гроші і бажаючих допомогти в реалізації, і ми їдемо.
- Отже, це приклад, так би мовити, точкової допомоги. Варіанти, як волонтерити не маючи фонду.
- Саме так, один з кейсів.
- Мені відомо, що ви їздили на деокуповану Харківщину. Куди саме? Ви мали якийсь конкретний запит чи це знову ваша особиста ініціатива?
- Моя ініціатива. Мені було важливо потрапити в ті точки, де взагалі ніхто не був. Або туди, куди встигло доїхати ще небагато волонтерів. Але коли вже дібрались до Харківської області, до Куп'янську, дізнались, що там існує організація активістів, яка розподіляє допомогу по Харківській області. Вони нам дали провідників, які мали б допомогти нам доїхати до сел, які ми обрали, але на пів дорозі ті сказали: "Вибачте, ми не поїдемо далі". Бо поки ми їхали лінія фронту змістилась. Тому ми лишились в Куп‘янську.
- Яка ситуація була в Куп‘янську?
- Це велике місто, де 68 000 населення. І мені тоді здавалось, що нам немає що там робити. Мабуть, думала я, їм вже довезли допомогу. Я бачила фотографії, купу волонтерів. Але наскільки ж ми помилялись! За підказками місцевих ми відвезли продукти людям в яких останній раз гуманітарка була 17 вересня. Ми були там 23 жовтня. Якщо говорити про місто в цілому - то фраза гуманітарна катастрофа це про них. Ті райони де ми були - там немає тепла, світла, газу та води. І цього там не буде. За зиму цього не зроблять. Там немає магазинів, немає аптек, немає лікарень і лікарів. За пів години там зібрали списки людей, які є в цьому селі. До нас прийшло до 300 людей. В цих людей немає ніби почуттів… Немає страху, горя, злості, скорботи, нічого. Їхнє єдине бажання та відчуття - їсти. І рандомно доносились питання: "А може у вас є трошки кави? Я так давно не пив кави..."... "А ви приїдете до нас ще?" "Можливо є щось солоденьке? Моїм діткам..." "Ви палите? Залиште мені пів цигарки…" "Нема свічок тут і світла. Ви не маєте?"
- Що особисто ви відчували тоді?
- В мене почуття тоді відключились... Треба було концентруватись. В мене є команда, з якою я приїхала, нам треба доїхати назад, а плюс ще ці прильоти постійні, які гепають зовсім поряд; люди вже не реагують, а ти ще поки так не можеш. Адреналін був настільки високий, шо в мене не було думок, мені потрібно було просто діяти. І діяти швидко. Емоції наздоганяють вже потім. Дні через два.
Ти приїжджаєш до себе додому після цього. В тебе нехай там відключать світло на 4 години, але після - ти увімкнеш собі обігрівач, нагрієшся, підеш в бар поїсти, попити, а там, в тому ж Куп'янську цього немає. Там взагалі нічого немає, це інший світ. Постапокаліптичний. І ти починаєш розуміти, що ти там пробув декілька днів, а люди, твої люди, там лишаються. В цитаделі бойових дій і гуманітарної катастрофи.
- Через що ви вирішили, що Куп’янськ вже достатньо забезпечений?
- По фотозвітам зробила такий висновок. Але виявляється, що у великому місті є ще купа районів, де не було взагалі нікого. Я там познайомилась з Олексієм. Він місцевий підприємець та активіст. От він свого роду як фільтр між тими людьми, які приїжджають і яким потрібна допомога. Він каже: "В мене найбільший біль, коли люди некоординовано приїжджають легковими автівками, в них там десять пакетів, вони це все виставляють в центрі, роблять 200 фотографій". Це створює ось цю бульбашку "тут вже все є".
- Які ваші подальші плани? В якому напрямку плануєте рухатись?
- Я повернусь на Харківщину. З Олексієм ми домовились, що ми закупимо примуси на зиму. Тому що є там такий район, де люди проживають переважно в багатоповерхівках. Там немає, газу, тепла і світла. Їм треба мати змогу готувати елементарну їжу: чай, мівіну. Бо якщо говорити про приватний сектор, то там в цьому плані трохи легше. Зараз вони спускаються на вулицю, розводять багаття і готують просто неба.
Тому основний мій спіч до волонтерів про те, щоб вони, неважливо це великий фонд, чи люди своїми силами долучаються, - щоб вони співпрацювали з місцевими активістами, владою. Це дуже важливо. Тому що ті люди знають кому і де конче необхідна ця допомога.
