Приклад Росії показує, що коли влада отримує необмежені інструменти для тотального збору й обробки інформації, це закономірно призводить до побудови “цифрового авторитаризму”. Про це пише Богдан Попов, експерт Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У сучасному світі великі обсяги інформації все частіше використовуються не лише для розвитку технологій, але й для витонченого маніпулювання суспільною свідомістю.
Росія інтенсивно займається цим протягом останніх 25 років, майже всі роки перебування Путіна при владі.
Росія є одним з найкращих прикладів того, як масштабний моніторинг та аналіз великих даних може бути використаний для перетворення країни на «цифровий ізолятор».
Технології, які позиціонуються як прогресивні та корисні для громадян, стають інструментами для невпинного моніторингу та придушення інакомислення. Паралельно Росія вибудовує потужну внутрішню систему контролю над населенням. Вона також намагається використовувати отриману інформацію для інформаційних операцій за межами країни, що підтверджує небезпечний потенціал монополії держави на персональні дані.
“Цифровий гулаг”?
Аналітики часто проводять паралелі між російським підходом до використання даних і відомою китайською моделлю “соціального кредиту”. Хоча у РФ ця система не має відкритого формату нарахування балів, вона вже фактично функціонує в режимі, де “неугодні” особи можуть втратити доступ до банківських послуг, залишитися без можливості виїхати за кордон або зіткнутися з іншими формами тиску. Серед громадян поступово поширюється самоцензура, а страх перед покаранням стимулює людей утримуватися від критичних висловлювань у мережі. У результаті формується соціальний простір, де кожен вимушено уникає “ризикованих” тем, побоюючись наслідків не лише для себе, а й для оточення.
Для чого потрібні центри обробки даних?
Одним із ключових чинників, що дає змогу владі вести тотальний нагляд, є розгалужена мережа сучасних дата-центрів. У Росії споруджують і модернізують великі комплекси для зберігання та обробки даних, забезпечені належною інфраструктурою зв’язку й енергопостачання. Там накопичують відомості про мільйони людей, включно зі знімками з соціальних мереж, історією пошукових запитів і біометричними параметрами (відбитки, голос, риси обличчя). Особливо небезпечним є впровадження камер розпізнавання облич у великих містах. Формально презентовані як “елемент безпеки”, вони, по суті, покликані відслідковувати пересування і дії кожного, хто може викликати інтерес у спецслужб чи виявляє нелояльність.
Система СОРМ і нове гестапо
Головним інструментом, що перетворює цю мережу на дійовий репресивний механізм, стала система СОРМ. Згідно з російськими правилами, провайдери інтернету та оператори зв’язку мусили встановити обладнання, яке в реальному часі передає ФСБ усі необхідні дані про комунікації громадян.
Під виглядом “боротьби з тероризмом” спецслужби без судових рішень отримали фактично безмежні повноваження для прослуховування телефонних дзвінків, моніторингу електронної пошти й відстеження дій користувачів у мережі. Сценарії використання цих даних не обмежуються кордонами РФ: їх застосовують і для кібератак на урядові ресурси інших держав, і для втручання у виборчі процеси за кордоном.
Держава – всюди
Надійною опорою системи стеження стала законодавча база, створена російською владою. Так званий “пакет Ярової” офіційно надає змогу силовикам отримувати доступ до особистих дзвінків, текстових повідомлень та інтернет-трафіку громадян без потреби в судовій ухвалі.
Крім того, державне відомство Roskomnadzor, яке публічно описують як регулятора ринку зв’язку й масових комунікацій, виявилося ще й ключовим цензором цифрового простору. Воно вносить до “чорних списків” небажані сайти, соцмережі та сервіси. Потужні корпорації на кшталт “Сбер”, “Яндекс” і “Ростелеком” з одного боку пропонують популярні сервіси, а з іншого — приєднуються до процесу централізованого накопичення величезних масивів персональних даних.
Цензура для кожного
Знання про вподобання, соціальні контакти й поведінку мільйонів людей відкриває перед владою можливості для прихованого впливу та інформаційного тиску. У Росії активно використовується механізм блокування небажаного контенту й створення фейкових інформаційних кампаній, що мають на меті дискредитацію або маргіналізацію певних політичних сил.
Людей карають штрафами чи арештами за “неправильні” дописи або репости, а тим, хто намагається обійти цензуру за допомогою VPN чи інших засобів, загрожує додатковий ризик, оскільки система фіксує й аналізує таку активність. Це поступово витісняє будь-які прояви альтернативної думки з публічного поля та унеможливлює відкриті дискусії.
Висновки з російського прикладу
Приклад Росії показує, що коли влада отримує необмежені інструменти для тотального збору й обробки інформації, це закономірно призводить до побудови “цифрового авторитаризму”. Під виглядом прагнення до інновацій і безпеки можна дуже швидко перетворити потенціал Big Data на всеосяжну систему контролю та репресій. Міжнародні заклики до жорсткішого регулювання технологій розпізнавання облич та збору біометричних даних часто не мають впливу на державу, яка ігнорує світові норми та не визнає обмежень у межах власних кордонів. Цей досвід має слугувати пересторогою для інших країн: за відсутності надійної судової системи й достатніх демократичних стримувань цифрові технології швидко стають інструментом відвертих репресій, які ведуть до ізоляції суспільства у “віртуальній в’язниці”.
