Ікони на ящиках з-під набоїв - це символ боротьби України: інтерв'ю з художником та волонтером Олесем Клименком
Інтерв'ю

Ікони на ящиках з-під набоїв - це символ боротьби України: інтерв'ю з художником та волонтером Олесем Клименком

17 грудня 2021 | 15:10

Як би пафосно на перший погляд це не звучало, втім факт залишається фактом: багато в чому завдячуючи саме волонтерам, а також тематичним проектам небайдужих і свідомих українців, наша країна на восьмому році непроголошеної де-юре війни на Донбасі гідно тримає бойовий, репутаційний та інші удари, яких є більше, аніж грибів у лісі після рясного дощу. Про роль і вагу не державної, а саме суспільної  підтримки українських воїнів в зоні ООС Realist-online поговорив з художником, письменником, автором ідейного кейсу “Ікони на ящиках з-під набоїв” Олесем Клименком.

Читайте також: Держава повністю визнала роль та внесок добровольців у війні з РФ

- Буквально нещодавно, а саме 5 грудня відзначався Всесвітній день волонтера. Яку вагу — інформаційно-просвітницьку, тощо, тощо, тощо, на 31-му році незалежності має праця українських волонтерів?

- Предметно можу сказати про волонтерську ініціативу першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова, якому ми власне допомагає. Так ось. Путін говорить, що він у Сирії полікував 130 тисяч населення і весь світ йому аплодує. ПДМШ ім. Пирогова вилікував на Донбасі майже 60 тисяч пацієнтів. Порівняйте Російську Федерацію, з її нафтою, газом і бензином та волонтерів. Це виходить, що 500 лікарів та просто небайдужих людей — половина величезної, багатої на нафту та інші ресурси країни. Тому волонтери- це ті люди, якими всі ми, українці маємо пишатися.

Взагалі, варто особливо підкреслити, що волонтерство в Україні за останні 7 років — це одна гігантсько-панорамна  і грандіозна за своїм масштабом та глибинною сутністю історія успіху. Волонтерський рух- це те, чим ми можемо навіть хизуватися перед іншими країнами і ділитися з ними своїм вдалим досвідом. До речі, в інших державах наші волонтери викликають захоплення, оскільки це люди, які фактично врятували державу від колапсу і знищення і сьогодні в багатьох ділянках нашого життя, в першу чергу на фронті, обійтися без волонтерів неможливо.

- Запитаю дуже обережно, дмухаючи, як то кажуть на молоко: у взаємовідносинах по лінії “волонтери-держава” остання має знаходитися осторонь чи різноманітні держнагороди та інші відзнаки стимулюватимуть волонтерів, які в критичний для держави момент стали її фундаментом?

- Особисто я вважаю, що отримувати нагороди — це завжди  приємно. Повірте, будь-якому волонтеру чи людині, дотичній до волонтерства дуже і дуже важливо, що її цінують і поважають. З одного боку, за всі ці роки війни певні речі держава могла б вже робити і без волонтерів. Але з іншого боку, те волонтерське “горіння”, яке ми спостерігали, можна було б використовувати ще більш активно. Приміром, того ж пана Геннадія Друзенка (відомий волонтер, Голова наглядової ради в Першому добровольчому мобільному шпиталі імені Пирогова- авт.) варто було б, наприклад, запросити до уряду чи інших державних структур. Мені здається, досвід ПДМШ було б доцільно і корисно застосувати в нинішній “ковідній” ситуації.

- А як на сьогоднішній день відбувається і чи відбувається взагалі комунікація волонтерів з центральною владою?

-  Цілком можливо, що я помиляюся, але в мене таке відчуття, що наразі не відбувається в повній мірі залучення усього волонтерського масиву до управлінської системи реального прийняття рішень.

- Очевидно, що події на Донбасі змусили волонтерство розвиватися в так званому турборежимі. Але як ви вважаєте, наскільки на сьогодні розкритий волонтерський потенціал по-українськи загалом?

- Потенціал розкрився дуже потужно... Повірте, такої кількості людей, їхньої ініціативності та креативності я ще не бачив у жодній країні. І на фоні цього мені, м’яко кажучи, дивно, що якийсь Гігалішвілі з абсолютно негативним бекграундом став заступником міністра внутрішніх справ. У нас чомусь купа-купезна випадкових людей приходить у владу, а мої знайомі волонтери як були волонтерами, так ними і залишаються. Тобто, державні  посади дають якимсь, даруйте, мудакам, а наприклад лікарі ПДМШ, які рятували життя наших воїнів, до системи держуправління не залучаються від слова взагалі. А насправді це (залучення волонтерів до владного керма- авт.), окрім усього іншого, був би потужний піар-хід, який наочно продемонстрував би усьому світові, що ми далеко не держава-невдаха, як дехто вважає.  Взяти тільки наш проект “Ікона на ящиках”. Наразі це 87 локацій, 13 країн і 45 міст світу і приклад того, як художники замість того, щоб шукати гранти, самі годують шпиталі. Це, як на мене, саме держава мала б більш активно піарити за кордоном.

Читайте також: Питання національної безпеки: українським ветеранам треба допомогти реалізуватися в бізнесі

- А якщо подивитися на ситуацію під кутом самокритичності. Можливо, волонтери не повинні сидіти та чекати з моря погоди, а самі мають стукати у високі владні кабінети і казати: “Хлопці, ось ми, тут. З колосальним досвідом, історією успіху, якою слід ділитися зі світом”?

- Звісно, ця медаль, які і будь-яка інша, має дві сторони. З одного боку, як я вже сказав раніше, залучати волонтерів до влади варто. З іншого боку, у нас при владі, на жаль, залишається чимало корупціонерів і скільки б хто з чесних і порядних людей до них не стукав, їм невигідно приймати їх у владні лави. Тому в даному випадку мова йде про боротьбу між існуючою державою і державою майбутньою. Саме волонтери, як мені видається, і є кістяком майбутньої держави і тому мені дещо дивно, чому досі не вдалося зробити не просто суспільний, а політичний волонтерський рух. В цьому плані, як на мене, сама ветерансько- волонтерська спільнота не допрацювала.

- Чим можна пояснити парадокс, коли волонтерський рух акурат після початку війни на Донбасі почав і продовжує розвиватися над динамічно, а в цьому питанні, яке ви окреслили — суцільні пробуксовки?

- Гадаю, тут, серед іншого, певну роль відіграє наш менталітет: де два українця, там три гетьмана. Втім, можливо ще час не прийшов... Одна справа — стрімко піднятися на пориві, а зовсім інша — глибоко і якісно занурюватися у брудну політичну річку.

- Чинний президент, як і його попередник, на перше місце своїх пріоритетів, виносить питання припинення війни на Донбасі. Чи бачите ви різницю у підходах Порошенка і Зеленського і чи проглядається світло в  кінці тунелю?

- Мені теж, як і нашим президентам, дуже хотілося б закінчити врешті цю війну, але ми ж розуміємо, що далеко не все вирішує тут держава Україна. Пригадую, коли я тільки запускав проект “Ікона на ящиках”, думав, що до кінця 2015-го він вже буде неактуальним з огляду на припинення бойових дій. В мене була ідея до осені заробити мільйон, передати кошти до шпиталю і все... І ось тричі ми вже закривали проект і тричі “воскрешали”.

Повертаючись до вашого питання, відзначу наступне. Для мене особисто тотальної різниці між Зеленським і Порошенком саме в цьому питанні не має. Петро Олексійович, очевидно, більш системний і підготовлений, а Володимир Олександрович більш щирий та емоційний, але суті це не змінює: їхні підходи в питанні війни глобально не відрізняються.

-  А чи відрізняється реакція людей, які відвідують виставки проекту “Ікона на ящику” в різних країнах і містах?

- Як я вже казав, наш проект наразі охоплює 13 країн, 45 міст і майже 90 локацій. І в принципі, ви знаєте, де б ми не були, відношення людей і їхня реакція завжди є неповторно-неймовірною. Що в Сицилії чи Лос-Анджелесі, що в Європейському парламенті у Брюсселі, а що в Маріуполі чи інших прифронтових містах ми бачимо, що всі люди, незалежно від соціального статусу чи рівня інтелекту, однаково небайдужі. Реакційна відмінність полягає хіба що в національній специфіці. Приміром, італійці чи греки більш активні та емоційні, тоді як у Канаді презентації проходили в більш покійній атмосфері. Але ніде не було несприйняття чи тим більше  -відторгнення. 

До речі, в мене у поточному році була презентація своєї книжки у Польщі, але половину усього часу в Кракові люди розпитували не тільки про книжку, а й про феномен українського волонтерства. Для поляків дивно, як це два художника могли годувати цілий шпиталь? Та й взагалі, нашим іноземним друзям надзвичайно цікаво, як мистецький проект може бути не лише естетичним стрижнем, а й фінансовим донором, який перетворює смерть на життя не тільки символічно, але й реально, бо ікони продаються а за ці кошти лікарі рятують людей.

-  Скільки на сьогоднішній день ваш проект “Ікона на ящиках” віддав коштів на лікування людей, які боронять наш суверенітет та безпеку на фронті?

- Знаєте, якщо відверто, то після шостого мільйону, я припинив рахувати гроші, тому відповідь наступна: точно не знаю.

- Скажіть, а що ви відчуваєте, коли на ящики з- під набоїв наносите зображення святих?

-  Це завжди емоційно дуже важко... Ти розумієш, що в цьому ящику знаходилася зброя, якою вбивали людей. Разом з тим, ти усіляко намагаєшся, написавши цю ікону на ящику, на символічному рівні усвідомити, що ти робиш внесок у допомогу пораненим на фронті. Але знову ж таки, це дуже виснажливо і важко психологічно. Втім, я думаю, що набагато важче тим людям, які зараз перебувають у зоні Операції об’єднаних сил (ООС).

- Чи не має певної етичної суперечливості у тому, що ви божественні образи зображуєте фактично на знарядді смерті?

- У книжці про наш проект, яка нещодавно вийшла у світ (“Ікони на ящиках з-під набоїв”- авт.) представлені думки знаних і шанованих у всьому православному та католицькому світі публіцистів. Реакція богословів загалом є схвальною і жодної серйозної критики нашого проекту я не почув. Не думаю, що ті святі, яких ми зображуємо на ящиках, виступали б рішуче проти того, аби трансформувати те, що було зброєю в ікону, мир та щастя. Тобто, якщо ми бачимо людину з бородою, це зовсім не означає, що вона — терорист Бен Ладен.

- Безперечно. Тут також можна провести аналогію з ножем, яким можна нарізати хліб, а можна і вбити. А якою, скажіть, є реакція на ваш проект власне тих, хто використовував на практиці “начиння” цих ящиків, себто наших воїнів?

- Насправді для воїнів дуже важливо відчувати, що вони на лінії фронту не є забуті Богом і людьми. Тому, такі проекти як наш для будь-якого солдата, фронтового лікаря чи волонтера — це завжди гордість і радість, бо вони фактично є співавторами. І тут, до речі, є надзвичайно важливий психологічний момент. Ці люди, приймаючи участь у нашому проекті, усвідомлюють, що вони потрібні не тільки на фронті, а й в тилу і що вони важливі не лише, коли тримають зброю в руках.

- Яку показово-емоційну історію з доставленням до вас цих ящиків, на яких ви зображуєте ікони можете пригадати?

- Історій насправді дуже багато... Пригадую, як на рубежі 2014-2015 років телефонують мені волонтери і кажуть: “Олесю, вибач, ми каємося, бо вчора казали, що навантажили повну машину ящиків, але під час обстрілу потрапив снаряд і все розбило в тріски. Нам так соромно і не зручно, але ми можемо привезти тобі лише одну дошку”.  Це одна історія. Інша історія, яка принагідно згадалася, стосується вищезгаданого мною пана Геннадія Друзенка. Він, перебуваючи на фронті в районі Горлівки, десь почув, що у хлопців є потрібних мені розмірів ящик (а я тоді, до 5-ї роковини від початку війни, робив цикл робіт, присвячених загиблим українським воїнам) і поїхав за ним. І ось, за кілька десятків метрів від сепарських чи російських позицій, його автомобіль застряг у дорозі і всю ніч він з приятелями чекали у автівці поки наші хлопці  їх не витягнуть. Тоді, до речі, один журналіст, який знаходиться в списку ворогів “ЛДНР” і який перебував в машині, написав мені в месенджері: “Олесю, ми чуємо навіть розмови та інтонації ворогів і від цього трішки не по собі”.

Трішки не по собі — це дуже м’яке формулювання, оскільки цілком очевидно, що якби ворог їх спіймав, чаєм точно не пригостив би... Тобто, це реальна історія того, як люди, свідомо ризикуючи власним життям, прагнули абсолютно безкорисно будь що зробити добру справу.

- Останнім часом президент Володимир Зеленський досить часто говорить про готовність говорити face to face з Путіним про припинення війни на Донбасі. Як ви вважаєте, такі комунікації будуть сприйняті суспільством і чи можуть вони власне стати початком кінця бойових дій на сході нашої країни?

- З одного боку, проголошуючи такі меседжі, Зеленський, вочевидь хоче продемонструвати, що в цій історії ми є суб’єктом, а не об’єктом, коли Путін, спілкуючись з Байденом, вирішує нашу долю.  З іншого боку, уявляючи систему цінностей нашого президента, мені здається, що він навіть просто по-людськи прагне якомога швидше перегорнути цю криваву сторінку історії. Хай там як, але на мій погляд, враховуючи той стан, в якому наразі перебуває наша країна, прямі перемовини з Путіним не принесуть жодного результату. З Путіним краще розмовляти в режимі тет-а-тет лише після того, як ти підіймеш на справді високий рівень власну армію і економіку, а також матимеш історію успіху не тільки волонтерів, а й державного апарату, як генератора прогресивних і якісних реформ. Хоча я вважаю, що якщо це кров з носу буде потрібно державі, то чому б і не поговорити з Путіним? Інша річ, що говорити з позиції слабкої держави з монстром — безперспективно і це навряд чи допоможе тим хлопцям, які восьмий рік гниють в окопах чи гинуть щодня.

Дійсно, дуже хотілося б, що наша влада тут діяла більш рішуче і динамічно, але роздмухування історій про зміну влади мені теж не імпонують. Краще не трусити дерево, щоб яблуко впало, а без поспіху та істерик залізти на нього і зірвати заповітний фрукт. По-перше, при такому підході яблуко точно зберігатиметься довше, а по-друге, у запалі можна так трусонути, що й саме дерево разом із корінням повалиться. Але чинна влада має чітко усвідомлювати, що її відповідальність набагато більша ніж в усіх попередніх, тому що тут мова йде про людей, які гинули за цю країну.  Якщо озирнутися навколо себе, то чи не на кожному цвинтарі в будь-якому населеному пункті України є могила загиблого на Донбасі воїна.

Читайте також:   Питання національної безпеки: українським ветеранам треба допомогти реалізуватись у бізнесі