Країна, яка навмисно нищить визнану світову культурну спадщину, не може залишатися в організації, головна мета якої — її захищати. Про це пише Анастасія Степаненко, експертка Аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Росія продовжує атакувати українські міста, зокрема Львів — історичний культурний центр, центральна частина якого внесена до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Удар наприкінці березня 2026 року пошкодив будівлі в межах цієї охоронюваної зони, знову загостривши питання, яке досі залишається без відповіді: що означає захищати культурну спадщину під час повномасштабної війни?
Ми говоримо про систематичне знищення, а не про побічні втрати
Руйнування не є випадковим і поодиноким. Сотні культурних об’єктів по всій Україні — музеї, церкви, історичні будівлі та бібліотеки — пошкоджені або знищені з початку повномасштабного вторгнення Росії. Власний моніторинг ЮНЕСКО підтверджує масштаби втрат.
Українські урядовці та представники культурної сфери стверджують, що це руйнування є системним і становить частину ширшої стратегії, спрямованої на знищення української ідентичності. Цю оцінку підтверджують міжнародні висновки. Зокрема, доповідь Незалежної міжнародної комісії з розслідування подій в Україні при ООН вказує на навмисні атаки на культурні та релігійні об’єкти.
Удар по Львову вписується в цю закономірність. Як об’єкт Всесвітньої спадщини, історичний центр міста має не лише національне, а й глобальне значення. Проте цей статус не трансформувався у реальний захист.
Чи є межі “глибокої стурбованості”?
ЮНЕСКО неодноразово засуджувала атаки на українську культурну спадщину, випускаючи заяви з висловленням “глибокої стурбованості”. Після ударів по історичному центру Одеси — також об’єкту Всесвітньої спадщини — організація підтвердила свою відданість моніторингу та документуванню. Для України, однак, такі відповіді дедалі більше видаються недостатніми.
ЮНЕСКО не має механізмів примусу, здатних стримати державу-агресора. Вона не може запроваджувати санкції, розгортати захисні сили чи притягувати винних до безпосередньої відповідальності. Її інструменти в основному обмежені документуванням, адвокацією та технічною допомогою. Саме цю прірву між визнанням і захистом Україна зараз і оскаржує.
Чому виключення має значення
Заклики виключити Росію з ЮНЕСКО лунають від українських урядовців, культурних інституцій і громадянського суспільства. Хоча це може видаватися частиною ширших зусиль з дипломатичної ізоляції Росії, аргументація є більш фундаментальною.
У його основі лежить питання: чи може система, що базується на діалозі, функціонувати, коли один із її членів звинувачується в систематичному знищенні тієї самої спадщини, яку вона покликана захищати?
Мандат ЮНЕСКО — захищати культурну спадщину та сприяти міжнародному співробітництву в галузі освіти, науки та культури. Дозволяти державі, звинуваченій у порушенні цих принципів, залишатися повноправним членом — означає породжувати структурну суперечність.
Позиція України полягає в тому, що членство передбачає не лише права, а й обов’язки — і що серйозні порушення мають тягнути за собою наслідки. Хоча інші міжнародні організації в певних контекстах призупиняли або обмежували членство держав за порушення основних норм, ЮНЕСКО традиційно уникала подібних заходів, надаючи перевагу діалогу перед виключенням.
Україна переосмислює захист культурної спадщини в умовах війни
Прагнення виключити Росію є частиною ширших українських зусиль переосмислити, як захищати культурну спадщину в умовах війни.
Це включає відстоювання більш жорстких міжнародно-правових механізмів для кримінального переслідування за знищення культурної спадщини як воєнного злочину, а також розширення зусиль з документування задля забезпечення майбутньої підзвітності — зокрема через цифрову архівацію та супутниковий моніторинг.
Поки атаки на українські культурні об’єкти тривають, прірву між місією ЮНЕСКО та її практичними можливостями дедалі важче ігнорувати.
Вимога України виключити Росію може і не увінчатися формальним успіхом. Її глибинне значення — в іншому: вона змушує зіткнутися з обмеженнями нинішньої системи. У цьому сенсі це стрес-тест для всієї архітектури міжнародного захисту культури — і питання про те, чи здатна вона функціонувати під тиском сучасної війни.
Наслідки сягають далеко за межі цієї війни
Якщо систематичне знищення культурної спадщини не спричинить реальних наслідків у таких інституціях, як ЮНЕСКО, це ризикує закласти небезпечний прецедент. Інші конфлікти — нинішні та майбутні — можуть розвиватися за схожими сценаріями, у розрахунку на те, що міжнародна реакція залишиться переважно декларативною.
Заклик України, отже, стосується не лише Росії. Він стосується переосмислення того, що означає захист культури в XXI столітті: чи достатньо фіксувати втрати та висловлювати занепокоєння — або ж міжнародні інституції мають еволюціонувати, щоб запобігати руйнуванню і забезпечувати підзвітність.
