Головною загрозою для Європи залишається багатопрофільна російська гібридна агресія, спрямована на політичний і суспільний параліч Альянсу. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Останнім часом у європейському інформаційному просторі закономірно з’являється дедалі більше повідомлень про можливу російську агресію проти країн НАТО і про те, як саме Альянс та окремі європейські держави планують їй протидіяти. Переважно ці повідомлення мають достатньо оптимістичний характер. З одного боку, це цілком зрозуміло. Політичні та військові керівники повинні переконувати власних громадян, що ситуація перебуває під контролем, державні інституції готові діяти, а паніка лише допомагатиме потенційному противнику.
Керівництво НАТО також регулярно наголошує на величезній сукупній військовій перевазі Альянсу. У жовтні 2026 року Верховний головнокомандувач Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі генерал Алексус Гринкевич заявив, що напад на територію Альянсу буде безперспективним і зустріне переважаючу військову відповідь.
Потрібно оцінювати реальні ризики замість формальної переваги
Формально для такого оптимізму є підстави. Сукупний економічний, технологічний і військовий потенціал країн НАТО значно перевищує російський. Однак головне питання полягає не лише в кількості літаків, танків, ракет або військових бюджетів. Значно важливіше зрозуміти, яким чином цей потенціал буде реалізований у реальній кризовій ситуації і якою взагалі може бути російська агресія.
Якщо виходити з класичної моделі війни, усе виглядає відносно зрозуміло. Російські військові частини переходять кордон, сили НАТО зустрічають їх, після чого застосовуються авіація, артилерія, системи протиповітряної оборони та резерви. Російські ракети і безпілотники збиваються, сухопутні підрозділи зупиняються, а у відповідь завдаються удари по силах, які здійснили напад.
Саме до такого сценарію значною мірою готуються європейські держави. Розробляються оборонні плани, проводяться навчання, посилюються кордони, перекидаються військові підрозділи та відпрацьовується швидке реагування на напад. Проблема полягає в тому, що реальна російська агресія зовсім не обов’язково починатиметься з колони танків, яка перетинає державний кордон, або з масованого ракетного удару, після якого автоматично стає зрозуміло, що розпочалася війна.
Росія вміє застосовувати гібридні інструменти нижче порогу війни
Російська держава протягом багатьох років випробовувала різні моделі гібридної війни. Значну частину цих технологій вона застосовувала задовго до повномасштабного вторгнення в Україну, а після 2014 і особливо після 2022 року отримала величезний практичний досвід. У цьому сенсі російська система діє достатньо прагматично. Вона не обов’язково використовує найскладніший або найдорожчий інструмент.
Використовується те, що дає потрібний ефект за мінімальних витрат. Тому реальна операція проти європейської країни може розгортатися одночасно у військовій, інформаційній, політичній, кримінальній, кібернетичній та соціальній сферах. Саме така багаторівнева загроза значно складніша за звичайний військовий сценарій.
Одним із найпростіших питань залишається проникнення людей, яких можна використати для диверсійної діяльності. Туристичні поїздки громадян Росії до Європи повністю не припинені. Деякі країни суттєво обмежили видачу туристичних віз, проте єдиного режиму для всього Європейського Союзу немає. За умов відкритості внутрішніх кордонів Шенгенської зони людина, яка легально потрапила до однієї країни, отримує можливість досить вільно переміщуватися значною частиною Європи. До цього потрібно додати російських громадян із посвідками на проживання, подвійним громадянством або документами третіх держав. Саме тому неможливо виходити з припущення, що потенційна російська диверсійна присутність обмежується офіційними дипломатами або вже відомими контррозвідці співробітниками спецслужб.
Досвід російських операцій у Європі показує, що Москва здатна використовувати набагато складнішу систему. До виконання завдань можуть залучатися люди, які формально не мають жодного стосунку до російських державних структур. Це можуть бути кримінальні елементи, випадкові виконавці, радикальні активісти або люди, завербовані через Інтернет.
Така модель має очевидну перевагу для організатора. У разі затримання виконавця завжди можна заявити, що йдеться про самостійну дію приватної особи, кримінальний злочин або внутрішню проблему тієї держави, де стався інцидент. Формальний зв’язок із російськими спецслужбами довести значно складніше.
Саме тому не слід очікувати, що у випадку гібридної агресії сили НАТО матимуть справу лише з професійними російськими військовими. Росія має досвід використання людей, які не носять військової форми і не мають офіційного статусу. Особливо небезпечною є практика дистанційного вербування через месенджери, соціальні мережі та інші цифрові платформи.
Потенційному виконавцеві можуть запропонувати гроші за підпал, пошкодження інфраструктури, передачу координат, фотографування військового об’єкта або виконання іншого простого завдання. Для цього не потрібна ідеологічна мотивація. Людина може взагалі не підтримувати Росію і не цікавитися політикою. Для організатора достатньо того, що вона погоджується виконати конкретну дію за винагороду.
Західні спецслужби вже фіксують перехід до подібної моделі. За даними Financial Times, після масового вислання кадрових російських розвідників із європейських держав Москва дедалі активніше використовує дистанційно завербованих виконавців, цифрові платформи, анонімні платежі та кримінальні мережі.
Британська контррозвідка MI5 також попереджає, що Росія розширює гібридні операції, намагаючись діяти нижче порогу, який автоматично спричинив би військову відповідь НАТО. Видання окремо звертає увагу на використання онлайн-вербування та цифрових механізмів для залучення виконавців.
Для європейських сил безпеки така модель створює серйозну проблему. Уявімо ситуацію, коли військовий об’єкт, транспортний вузол або адміністративну будівлю атакують не російські військовослужбовці, а місцеві громадяни, підлітки або кримінальні виконавці. Формально перед державою постає внутрішня правоохоронна проблема. Водночас за нею може стояти зовнішня операція.
Якщо паралельно відбуваються кібератаки, диверсії на критичній інфраструктурі та інформаційна кампанія, межа між громадянським заворушенням, терористичною активністю і зовнішньою агресією стає надзвичайно розмитою. Саме така невизначеність може бути однією з головних цілей російської операції.
Особливо небезпечним інструментом є використання вже існуючих соціальних конфліктів. Масові заворушення, міграційні проблеми, протести, конфлікти навколо соціальних витрат або радикалізація частини молоді зовсім не обов’язково мають зовнішнє походження. Було б помилкою автоматично пояснювати кожен протест діяльністю Росії.
Однак російські спецслужби традиційно прагнуть використовувати конфлікти, які вже існують. Їм не потрібно створювати проблему з нуля. Значно простіше знайти готову лінію напруження, інформаційно її посилити, надати ресурс окремим радикальним групам і в потрібний момент спробувати спрямувати конфлікт у деструктивний бік.
Саме ця модель була добре помітна в Україні. Російська операція у 2014 році не почалася з формального оголошення війни і масового переходу державного кордону регулярними підрозділами. Спочатку активізувалися проросійські організації, місцеві групи та диверсійні структури. Почалися захоплення адміністративних будівель, правоохоронних органів і державних установ. Формувалася картинка внутрішнього громадянського конфлікту. Українські військові опинялися у ситуації, коли перед ними стояли не тільки озброєні бойовики, а й цивільні люди, жінки, пенсіонери та учасники проросійських мітингів.
Це мало не лише військовий, а й політичний сенс. Військовослужбовець, який бачить перед собою цивільну людину, перебуває у принципово іншій ситуації, ніж під час зіткнення з озброєним противником. Застосування сили одразу породжує потужний інформаційний ефект.
Кадри з пораненими цивільними можуть використовуватися для демонстрації нібито «злочинів влади», радикалізації протестувальників і міжнародного тиску. Відмова від силових дій, навпаки, дозволяє агресорові отримувати час і поступово розширювати контроль. Саме у створенні такого вибору між кількома поганими рішеннями і полягає одна з найбільш характерних рис гібридної війни.
Подібні сценарії особливо небезпечні для Балтійських держав. Значні російськомовні громади самі по собі не є загрозою, і було б неправильно ототожнювати мовну чи етнічну належність із політичною лояльністю до Москви. Проте російські структури очевидно намагатимуться працювати з тією частиною населення, яка має проросійські настрої, ностальгію за радянським минулим, конфлікт із сучасною державою або особисті причини для невдоволення.
У будь-якому великому суспільстві можна знайти порівняно невелику кількість людей, готових співпрацювати через гроші, переконання, образи або особисті зв’язки. Для створення серйозної кризи не потрібна підтримка більшості населення.
Створювати інформаційний хаос та перекладати відповідальність – фірмовий стиль росіян
Ще складнішою є інформаційна складова. Росія використовувала технології паніки проти України і раніше, однак сучасні можливості інформаційно-психологічних операцій незрівнянно ширші. На початку повномасштабного вторгнення у 2022 році українське суспільство пережило величезну кількість інформаційних панік.
Поширювалися повідомлення про так звані мітки на будинках, таємні передавачі, коригувальників, диверсантів і сигнали для російської авіації. Частина повідомлень могла мати реальні підстави, частина виникала через загальний хаос, а частина була звичайними чутками або інформаційними провокаціями.
Незалежно від походження конкретного повідомлення загальний ефект був очевидним. Суспільство витрачало величезну кількість уваги й сил на перевірку інформації, яку в умовах бойових дій часто неможливо було оперативно підтвердити або спростувати.
Сьогодні подібна операція може бути значно ефективнішою через розвиток генеративного штучного інтелекту. Якість синтетичного відео, голосу та фотографій швидко зростає. Для створення правдоподібного матеріалу вже не обов’язково мати професійну студію.
У кризовий момент можна за короткий час створити відео, яке нібито показує захоплену адміністративну будівлю, російський прапор на центральній площі, звернення вигаданого «комітету порятунку» або панічну втечу військових. Якщо таке відео одночасно поширюють десятки Telegram-каналів, блогерів та координованих акаунтів у соціальних мережах, спростування майже гарантовано запізнюватиметься.
Уявімо ситуацію, коли в одному з європейських міст з’являється повідомлення про повстання або напад. До повідомлення додається переконливе відео. Через кілька хвилин виникають десятки нібито незалежних підтверджень. Починають поширюватися чутки про мітки на будинках, диверсантів, підготовку ракетного удару або захоплення інших об’єктів.
Частина населення намагається виїхати. З’являються затори. Перевантажуються канали зв’язку. Поліція отримує тисячі повідомлень. Журналісти телефонують представникам влади, які самі ще не знають, що відбувається. У цьому інформаційному шумі професійним диверсійним групам значно легше діяти непомітно.
До цього інформаційного хаосу майже неминуче додаватиметься ядерний шантаж. Паралельно можуть поширюватися заяви про приведення російських ядерних сил у підвищену готовність, підготовку ракет, пересування комплексів або можливість удару по країнах, які спробують відповісти на російські дії. Навіть якщо значна частина інформації буде перебільшеною або неправдивою, вона впливатиме на політичну дискусію. Демократичні уряди повинні враховувати громадську думку, парламентську позицію, правові процедури та реакцію союзників. Москва, навпаки, може використовувати швидкість і невизначеність як окрему зброю.
Саме тому складність НАТО одночасно є його силою і потенційною вразливістю. Альянс об’єднує держави з величезним військовим потенціалом, однак кожна з них має власний уряд, парламент, політичні партії, медіа та суспільство. Росії може бути достатньо створити кризу, у якій союзники почнуть сперечатися не про спосіб відповіді, а про те, чи відбулася агресія взагалі.
Одна держава говоритиме про російську операцію, друга вимагатиме додаткових доказів, третя називатиме ситуацію внутрішнім конфліктом, четверта пропонуватиме негайні переговори. Уже сама така дискусія створює час і простір для агресора.
Якщо НАТО має очевидну перевагу у звичайній військовій силі, Росія намагатиметься уникати прямого зіткнення там, де ця перевага може бути реалізована повною мірою. Вона шукатиме інший рівень конфлікту. Десь працюватиме політична корупція, десь агентура, десь кримінальні структури, десь радикальні рухи, кібератаки або диверсії. Одночасно застосовуватимуться інформаційні кампанії, ядерний шантаж та спроби використати внутрішню політичну поляризацію. У результаті військова операція стає лише одним елементом значно ширшого процесу.
З російської точки зору перемога над Заходом зовсім не обов’язково має виглядати як військовий парад у європейській столиці. Достатньо зробити механізми НАТО недієздатними, змусити європейські уряди боятися кожного наступного кроку, створити суспільства, які вимагатимуть домовитися з Москвою за будь-яку ціну, і привести до влади політиків, готових пояснювати, що протистояти Росії занадто дорого. За такого сценарію формально можуть зберігатися і НАТО, і Європейський Союз, але їхня здатність діяти спільно поступово зникатиме.
Надважливо – захистити єдність Альянсу від стратегічного паралічу
Тому головне питання полягає не в тому, чи має НАТО більше літаків, танків, ракет і військових ресурсів, ніж Росія. Сукупна перевага Альянсу очевидна. Значно важливіше, чи зможе цей потенціал бути використаний у потрібний момент, чи вистачить політичної волі для швидкого рішення, чи зможуть союзники правильно визначити характер агресії, чи витримають європейські суспільства масований інформаційний тиск і чи не вдасться Росії перетворити внутрішні суперечності демократичних держав на інструмент їхнього паралічу. Саме здатність відповісти на ці питання значною мірою визначатиме готовність Європи до майбутньої конфронтації.
