Використання політв’язнів як розмінної монети дає Росії змогу поступово розмивати західні санкції без припинення війни проти України. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
На тлі війни Росії проти України у Вашингтоні з’явилася дипломатична ідея, яка на перший погляд виглядає гуманною і навіть безпрограшною. Москва звільняє політичних в’язнів, а Сполучені Штати у відповідь послаблюють частину санкцій. Для людей, які роками перебувають у колоніях, це може означати свободу, повернення до родини і порятунок здоров’я або життя.
Для американської адміністрації така домовленість дає можливість продемонструвати конкретний дипломатичний результат. Для Кремля вона відкриває значно ширші перспективи. Росія може отримати санкційні поступки без припинення війни, без відмови від окупації українських територій і без системної зміни власної зовнішньої політики.
Як білоруська модель створює небезпечний прецедент
Саме про такий підхід 29 вересня написли у The Atlantic. Видання повідомило, що спеціальний представник Дональда Трампа Джон Коул запропонував перенести на Росію модель, яку він уже застосовував у переговорах з режимом Олександра Лукашенка. Кремль мав би звільнити частину політичних в’язнів, а США могли б відповісти пом’якшенням окремих економічних обмежень.
За даними видання, Трамп погодився випробувати цю схему. Її прихильники бачать у ній гуманітарний канал і спосіб поступово відновлювати контакт між Вашингтоном і Москвою. Її критики бачать іншу небезпеку. Такий механізм створює шлях до економічних домовленостей із Росією ще до завершення війни проти України.
Джон Коул уже має практичний досвід переговорів такого типу з Мінськом. Reuters повідомляв у серпні 2026 року, що американський дипломат пов’язував звільнення приблизно 700–800 політичних в’язнів із пом’якшенням частини санкцій проти Білорусі. Він розраховував довести кількість звільнених до тисячі. Це вагомий гуманітарний результат, його не можна применшувати. Кожне звільнення означає конкретне врятоване життя і завершення реального людського страждання.
Однак гуманітарний успіх не усуває стратегічної проблеми. Репресивна система диктатора Лукашенка не була демонтована. Вона зберегла можливість проводити нові затримання і створювати новий переговорний ресурс. У дипломатичній практиці подібний ризик часто описується поняттям державної заручницької дипломатії. Авторитарний режим використовує людину як інструмент отримання поступок від іншої держави.
Foreign Affairs звертав увагу на те, що поступки заради звільнення заручників можуть рятувати людей, але одночасно створюють очікування нових вигод і стимулюють повторення практики. У випадку російських політичних в’язнів ситуація не є повністю тотожною класичному захопленню іноземних громадян. Кремль репресує власних громадян передусім для внутрішнього контролю. Проте якщо ці в’язні починають регулярно приносити міжнародні поступки, внутрішня репресія набуває ще й зовнішньополітичної вартості.
Чому репресії перетворюються на безкінечний ресурс Кремля
Для Кремля політичний в’язень є дуже дешевим ресурсом. Російська держава сама визначає, що вважати екстремізмом, дискредитацією армії, небажаною організацією або загрозою державній безпеці. Після 2022 року правові механізми переслідування противників війни значно розширилися. У жовтні Reuters повідомив про чотирирічний вирок членкині партії «Яблоко» Олені Перепелиці за пожертву організації Олексія Навального, яку російська влада визнала екстремістською. Видання також нагадало про семирічний термін для Максима Круглова та понад одинадцять років ув’язнення для Лева Шлосберга. Обидва були пов’язані з антивоєнною позицією партії.
Це означає, що ресурс для нових арештів у російської системи дуже великий. Якщо звільнення десяти або ста в’язнів починає приносити режиму санкційні винятки, з’являється небезпечний стимул. Влада може звільнити частину людей, отримати дипломатичний бонус, а згодом створити нову групу засуджених. Досвід великих обмінів із Росією вже показав, що Москва добре розуміє політичну цінність ув’язнених.
Після масштабного обміну 2024 року Chatham House застерігав від сприйняття таких домовленостей як однозначної перемоги справедливості. Обмін дозволив Заходу врятувати людей, яких російська та білоруська влада тримала за сфабрикованими або політично мотивованими обвинуваченнями. Водночас Москва повернула осіб, яких вважала цінними для держави. Російська влада отримала сигнал, що ув’язнений може бути політичним активом, за який у певний момент можна вимагати високу ціну.
Чому історичні аналогії з холодною війною не працюють
Прихильники нинішньої ініціативи посилаються на холодну війну і на переговори адміністрації Рональда Рейгана з Радянським Союзом. Така аналогія звучить переконливо лише на поверхні. США справді постійно ставили питання про радянських дисидентів і домагалися звільнення конкретних людей. Одним із найвідоміших прикладів став обмін Володимира Буковського у 1976 році. Радянський дисидент, який провів близько дванадцяти років у тюрмах, таборах і психіатричних лікарнях, був звільнений і переданий Заходу в обмін на Луїса Корвалана, лідера Комуністичної партії Чилі. Це був драматичний обмін людини на людину. Захід не скасовував заради нього системні обмеження, введені через зовнішню агресію СРСР. Саме ця відмінність має принципове значення.
Ще один символічний випадок стався у лютому 1986 року, коли Радянський Союз звільнив Анатолія Щаранського. Він був переданий Заходу в рамках великої домовленості, яка також включала обмін агентами між Сходом і Заходом. Американська сторона навіть розділила в часі звільнення Щаранського і власне шпигунський обмін. Вашингтон хотів підкреслити, що не визнає радянське твердження про нього як про західного агента.
Наприкінці 1980-х американська дипломатія справді передавала Горбачову списки ув’язнених дисидентів. Частина з них була звільнена. Але це відбувалося на тлі ширшої внутрішньої трансформації Радянського Союзу, скорочення політичних репресій, збільшення еміграції та поступового пом’якшення цензури.
Ще показовішою є історія поправки Jackson–Vanik. Вона була ухвалена в 1970-х роках і пов’язувала торговельні переваги для комуністичних держав із правом громадян на еміграцію. Конгрес США відмовлявся надавати Радянському Союзу режим найбільшого сприяння в торгівлі доти, доки Москва обмежувала виїзд власних громадян, передусім радянських євреїв. Цей історичний приклад часто трактують як конфлікт між торгівлею та правами людини.
Насправді для нинішньої дискусії важливіше інше. Причина обмеження і умова його послаблення були безпосередньо пов’язані. Радянський Союз мав змінити саме ту практику, через яку торговельні переваги були обмежені. Це зовсім інша модель, ніж скасування санкцій за війну проти України в обмін на звільнення політичних в’язнів усередині Росії.
Основна частина західних санкцій проти сучасної Росії запроваджувалася не через внутрішні репресії. Вони стали відповіддю на агресію проти України та були розширені після повномасштабного вторгнення у 2022 році. Міністерство фінансів США неодноразово пояснювало, що метою обмежень є скорочення російських доходів, ускладнення доступу до технологій і послаблення військово-промислової бази. У 2024 році U.S. Treasury прямо визначав свою політику як спробу обмежити здатність російської воєнної економіки отримувати фінанси, обладнання, програмне забезпечення та критично важливі компоненти.
Тому санкційний механізм має працювати через зрозумілий причинний зв’язок. Росія веде агресивну війну і отримує економічні обмеження. Росія припиняє агресію, виконує умови врегулювання і після цього може розраховувати на перегляд частини обмежень. Якщо цю послідовність замінити торгом навколо інших питань, санкції втрачають значну частину стратегічного сенсу. Вони перетворюються на універсальну валюту, якою можна платити за будь-який жест доброї волі.
Як дрібні поступки розмивають єдність санкційної коаліції
Кремлю не потрібно домагатися негайного скасування всіх санкцій. Для початку достатньо довести, що обмеження можна послаблювати без припинення війни. Перша поступка може бути невеликою. Це може бути персональна санкція, ліцензія на певну операцію, дозвіл для окремого товару або виняток для конкретної компанії. Але після появи першого прецеденту сам принцип уже змінюється.
Наступні переговори тоді починаються з іншої точки. Москва може пропонувати нові звільнення, гуманітарні жести або локальні домовленості. В обмін вона вимагатиме нових винятків. Кожна поступка окремо може виглядати невеликою і раціональною. Разом вони здатні поступово розмити санкційний режим без будь-якої фундаментальної зміни російської політики щодо України.
Для Росії це має ще одну перевагу. Вона отримує можливість розвести західних союзників по різних переговорних треках. Одні держави можуть наполягати на жорсткому санкційному тиску, інші можуть шукати гуманітарні винятки, треті можуть прагнути повернення до бізнесу. Єдність санкційної коаліції послаблюється не через одну велику угоду, а через десятки малих винятків. Такий підхід добре відповідає традиційній російській дипломатичній практиці, яка часто намагається працювати з окремими столицями і уникати єдиного фронту.
З цього не випливає, що Захід повинен відмовитися від переговорів про політичних в’язнів. Така позиція була б не лише жорсткою, а й стратегічно помилковою. Людей потрібно звільняти. Необхідно використовувати обміни, посередництво третіх держав, спеціальні гуманітарні канали і конфіденційні переговори. Дипломатія існує саме для того, щоб знаходити рішення у ситуаціях, де принципи стикаються з необхідністю врятувати конкретну людину.
Проте економічні санкції, спрямовані на здатність Росії вести війну, мають залишатися окремим інструментом. Якщо за гуманітарні поступки потрібна відповідь, вона може бути вузькою, оборотною і безпосередньо пов’язаною з конкретною домовленістю. Вона не повинна збільшувати доходи російського бюджету, повертати стратегічним підприємствам доступ до західного капіталу або відновлювати технологічні можливості військової економіки.
