Україна під ворожими обстрілами вже створює перший у світі живий підручник із розбудови стійкої децентралізованої електромережі. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Спершу був іберійський блекаут 28 квітня 2025 року, коли за лічені секунди Іспанія та Португалія втратили майже все електропостачання – близько 15 ГВт, приблизно дві третини іспанського попиту. Потім – низка перерізаних кабелів на дні Балтики, підводні «випадковості», за якими все частіше вгадувалася навмисна рука. Західні столиці раптом побачили власні енергомережі такими, якими вони є насправді: великими, тендітними й погано захищеними цілями. Давос-2026 уже обговорював електрику не як кліматичне питання, а як питання національної безпеки. Та найжорсткіший натурний експеримент із виживання мережі під ударами триває не в Брюсселі чи Мадриді – він триває четвертий рік східніше, і ставили його не аналітики, а російські ракети.
Як Давос-2026 переписав енергетику з кліматичного словника на безпековий
Ще кілька років тому світові форуми говорили про енергетику мовою декарбонізації та кліматичних цілей. У 2026-му тон змінився. На щорічній зустрічі Всесвітнього економічного форуму в Давосі енергетична безпека, готовність систем і доступність електрики вийшли в центр порядку денного, а одна з ключових сесій прямо називалася «Хто виграє в енергетичній безпеці?». Президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн представила «план доступної енергії» і наголосила, що Європа масово інвестує у власну енергонезалежність – мережі та джерела домашнього виробництва. Дональд Трамп зі свого боку звеличував «енергетичне домінування» США – нафту, газ і атом – як основу економічної сили. Спільний знаменник цих різних позицій один: електрику дедалі частіше читають як інфраструктуру виживання, а не як рядок у кліматичному звіті.
Чому світ заговорив про «електродержаву» – і чим вона відрізняється від нафтодержави
Минулого року в лексиконі енергетичної політики закріпився новий термін – «електродержава» (electrostate). Рада з міжнародних відносин (CFR) винесла його підйом у пʼятірку головних тенденцій 2026 року, а Фонд Карнегі пояснив його суть: на відміну від нафтодержави, чия міць тримається на експорті вуглеводнів, електродержава будує перевагу на електрифікації власної економіки та контролі над ланцюгами чистих технологій. Архетип – Китай, де частка електрики в кінцевому споживанні енергії сягнула близько 30%, випередивши США та ЄС. CFR в окремому аналізі описує «епоху електрики», у якій країни, що розвиваються, «перестрибують» через трубопроводи одразу до мереж, ліній і накопичувачів – а постачальником цього заліза дедалі частіше стає Пекін. Логіка проста: стратегічним товаром стає не паливо, а сама електрика й обладнання, що її виробляє та передає. А отже, туди ж зміщується і вразливість – у мережу.
Іберійський блекаут і балтійські кабелі оголили вразливість централізованих мереж
Захід відкриває для себе, що велика централізована мережа може впасти двома різними шляхами. Перший – внутрішній каскад. Підсумковий звіт експертної панелі ENTSO-E щодо блекауту 28 квітня 2025 року описав, як поєднання коливань напруги, прогалин у її регулюванні та лавиноподібного відключення генерації за секунди занурило в темряву весь Піренейський півострів. Другий шлях – навмисна диверсія. Від часу підриву «Північних потоків» 2022-го Балтика перетворилася на полігон атак на підводну інфраструктуру: за оцінками, з жовтня 2023-го пошкоджено щонайменше десяток кабелів, і Європейська рада з міжнародних відносин прямо повʼязує це з «тіньовим флотом» Москви. Інститут стратегічних досліджень (IISS) окремо документує російську кампанію саботажу проти європейської критичної інфраструктури. Відповіддю стали місія НАТО Baltic Sentry й ухвалений у лютому 2025-го план ЄС із захисту кабелів – але обидва шляхи ведуть до одного висновку: великі синхронізовані системи концентрують ризик.
Чому галузевий звіт Eurelectric виніс на обкладинку українську енергетику
У лютому 2026-го європейська галузева асоціація Eurelectric випустила звіт із промовистою назвою «Випробувані боєм енергосистеми» – і винесла на обкладинку українську енергетику, а компанію DTEK зробила головним кейсом. Висновок документа категоричний: інвестиції в розподілену відновлювану генерацію – серед найважливіших кроків, які держава може зробити заради стійкості мережі. Це і є несподіваний поворот глобальної розмови. Поки Брюссель і Мадрид теоретизують про вразливість централізованих систем, європейська індустрія вже вивчає Україну як підручник – країну, де майбутнє «електродержави» прототипують не в моделях, а під вогнем.
Як Україна за два роки втратила дві третини керованої генерації
Масштаб українського досвіду важко перебільшити. До повномасштабного вторгнення країна мала близько 38 ГВт керованої генерації. За перший рік війни ця цифра, за даними Міжнародного енергетичного агентства, скоротилася вдвічі – до приблизно 19 ГВт, а після концентрованих ударів навесні 2024-го впала до 12 ГВт. МЕА оцінює, що до середини 2024 року в Україні лишилася приблизно третина довоєнної генерації, тоді як близько двох третин потужностей було окуповано, пошкоджено або знищено. Енергосистема стала критично залежною від трьох уцілілих атомних станцій, на які припадає половина наявної потужності – 7,7 ГВт. Улітку 2024-го дефіцит сягав понад 2 ГВт за пікового попиту 12 ГВт. Того ж року Україна імпортувала рекордні 4436 ГВт·год електрики, а вже влітку 2025-го, у міру відновлення, на кілька місяців стала нетто-експортером – поки нова хвиля атак не повернула її до імпорту.
Чому малі розподілені блоки складніше вразити ракетою – і швидше відновити
Відповіддю на ці удари стала вимушена децентралізація. Замість кількох гігантських ТЕС і ТЕЦ, кожна з яких – зручна мета для ракети, Україна почала нарощувати безліч малих джерел: сонце, вітер, накопичувачі та компактні газові установки. Їх складніше вразити одним влучанням і значно швидше відновити чи замінити. Цифри промовисті: лише за 2025 рік у країні ввели в дію 762 МВт нової газової розподіленої генерації, а сумарна потужність таких установок наприкінці 2024-го наближалася до 1 ГВт. Компанія DTEK разом із Fluence запустила 200 МВт систем зберігання енергії на шести майданчиках потужністю від 20 до 50 МВт кожен – навмисно розосереджених, щоб жоден окремий удар не вимкнув усе одразу, причому збудували їх лише за пів року. Самі лише мережі DTEK за 2025 рік приєднали понад пʼять тисяч розподілених і відновлюваних установок, удвічі більше, ніж роком раніше. Усе це вписано в національний план: до 2030 року частка розподілених джерел у споживанні має сягнути 27%.
Як розподілена мережа знімає зовнішній важіль – і з боку Москви, і з боку Вашингтона
Енергетичний важіль діє в обидва боки. Залежність від імпортного палива чи централізованого постачання – це завжди важіль у руках того, хто постачає. Розподілена мережа із сонця, вітру та накопичувачів цей важіль притуплює – і не лише російський. Коли власної генерації досить, слабшає вплив будь-якого зовнішнього гравця, зокрема й Вашингтона з його ставкою на «енергетичне домінування» та видимим у Давосі трансатлантичним розколом довкола енергетики й торгівлі. Сам ВЕФ визнає: залежність від імпортних викопних палив породжує вразливість, а локальне виробництво дає стійкість. Для України, що історично була енергетичним заручником Москви, здатність живити себе з тисяч дрібних джерел – це питання не лише світла в розетці, а й суверенітету власних рішень.
Чому відбудова «як було» коштуватиме дорожче за децентралізацію
Парадокс у тому, що повертати все до централізованого вигляду – дорожче, ніж будувати наново розподілено. Моделювання МЕА у звіті «Розширення можливостей України через децентралізовану електросистему» показує: відбудова виключно на малих газових турбінах потребувала б близько 12,8 млрд доларів початкових вкладень, тоді як різноманітний набір джерел – сонце, вітер, накопичувачі плюс газ – коштує дорожче на старті (15,5–23 млрд), але виявляється економічно оптимальним у часі, бо зрізає видатки на паливо та імпорт і дає приблизно 6% щорічної економії системних витрат. До цього навіть не включено вартість самої стійкості – здатності мережі вистояти під ударом. Орієнтир до 2030-го – додати 24 ГВт сонця, 11 ГВт вітру і 6 ГВт зберігання.
Що пропонує світові українська «електродержава під вогнем»
Поки Захід і Глобальний Південь лише вписують «електродержаву» та стійкість мереж у свої порядки денні, Україна вже третій рік веде натурний експеримент, якого не побажаєш нікому, але повчитися з якого варто всім. Її досвід перевертає звичну логіку відбудови: повертати зруйноване «як було» означає відтворювати ту саму вразливість. Розумніше трактувати реконструкцію не як разову гуманітарну операцію, а як полігон і стандарт для стійких децентралізованих мереж майбутнього. Тому, хто хоче знати, як поводиться розподілена енергосистема під тривалим обстрілом, не потрібні гіпотези – польові дані вже зібрано, і записано їх українською.
Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук
