Російські вимоги щодо нейтралітету та без’ядерного статусу України є спробою повернути її до стану стратегічної беззахисності перед наступним етапом агресії. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Секретар російського Радбезу Сергій Шойгу знову заговорив про так звані першопричини війни між Росією та Україною. У його викладі все виглядає просто й нібито навіть дипломатично. Для стабільного миру Україна має «повернутися до позаблоковості, нейтралітету та без’ядерного статусу».
Росіяни не вимагають нічого принципово нового від України
На перший погляд, це може звучати як звичний набір російських умов для переговорів. Але перед нами не мирна пропозиція, а чергова маніпуляція. Бо всі ці умови Україна фактично виконувала ще до початку повномасштабного вторгнення. Росія вже мала без’ядерну Україну. Росія вже мала Україну поза НАТО. Росія вже мала Україну без реальних західних гарантій безпеки і без повноцінної військової підтримки. І все одно Росія напала.
Почнімо з без’ядерного статусу. Україна не була ядерною державою у 2022 році. Вона давно відмовилася від ядерного потенціалу, який залишився на її території після розпаду СРСР. Цей потенціал був переданий, зокрема, тій самій Росії. Пізніше Україна позбулася й залишків високозбагаченого урану. Ніякої ядерної зброї в Україні не було. Ніяких реальних кроків до її створення Україна не здійснювала. Не було ні відповідної інфраструктури, ні засобів доставки, ні політичного рішення про перетворення України на ядерну державу.
Отже, коли російські посадовці зараз говорять про необхідність без’ядерного статусу України, вони вимагають не поступки, а того, що вже існувало.
Так само виглядає вимога позаблоковості. Так, у Конституції України було зафіксовано прагнення до членства в НАТО. Але прагнути стати членом Альянсу і реально стояти на порозі членства, це різні речі. Для вступу до НАТО потрібна згода всіх держав членів. Такої згоди на 2022 рік не існувало. Не було запрошення. Не було ратифікаційної процедури. Не було конкретного плану вступу. Не було навіть політичної готовності провідних західних держав перевести питання українського членства у практичну площину.
Фактично після Бухарестського саміту НАТО 2008 року існував неформальний мораторій на реальний рух України до Альянсу. Формально Україні залишали обіцянку майбутнього членства, але практично цей шлях був заблокований. Сполучені Штати, Німеччина та низка інших впливових країн не демонстрували готовності приймати Україну до НАТО. Західні партнери говорили про довгий шлях, реформи й майбутнє, але не про конкретне членство.
Ще більш показовою була ситуація з військовою підтримкою України до 2022 року. Захід фактично дотримувався обережного нейтралітету. Навіть після окупації Криму і початку війни на Донбасі Україні довго не надавали суттєвої летальної зброї. Допомога була обмеженою, переважно нелетальною, політично стриманою і постійно обставленою застереженнями.
Тому питання звучить дуже просто. Якщо Україна була без’ядерною, не була членом НАТО, не мала реального шляху до НАТО і не отримувала системної військової підтримки, то які саме першопричини війни Росія тепер пропонує усувати.
Росія говорить не про першопричини війни, а про умови майбутньої беззахисності України
Коли Москва вимагає нейтралітету, вона має на увазі не нейтралітет у класичному сенсі. Їй потрібна не мирна, самостійна, позаблокова Україна. Їй потрібна Україна, якій заборонено захищатися, розвивати армію, співпрацювати із Заходом, отримувати зброю, проводити навчання, мати іноземних інструкторів і будувати власну систему безпеки. Тобто Росія хоче не нейтралітету, а воєнної та політичної ізоляції України.
Це добре видно на прикладі так званих стамбульських домовленостей 2022 року, попередній текст яких опублікувало 2024 року німецьке видання die Welt. Російська пропаганда й досі подає їх як нібито втрачений шанс на мир. Мовляв, усе вже було погоджено, але Україна під впливом Заходу відмовилася. Насправді логіка тих пропозицій була зовсім іншою. Україні пропонували жорсткий нейтралітет в обмін на сумнівні гарантії безпеки. Гарантами мали стати різні держави, включно з Росією, причому кожна з них фактично могла б блокувати застосування цих гарантій.
Інакше кажучи, у разі нової російської агресії сама Росія могла б заблокувати механізм захисту України. Це не гарантії безпеки. Це імітація гарантій, яка залишала б агресору розв’язані руки.
Ще важливішими були військові обмеження. Українську армію пропонувалося різко скоротити. Обмежити кількість військовослужбовців, танків, артилерії, іншого озброєння. Заборонити іноземні військові бази, присутність інструкторів, спільні навчання і глибоку військову співпрацю із Заходом. У підсумку Україна мала б залишитися сама проти Росії, з урізаною армією, без союзників, без реальних гарантій і без можливості швидко посилювати оборону.
Це не нейтралітет. Це ліцензія на наступну війну
Росії не сподобалося, що у 2022 році Україна вистояла. Не сподобалося, що Київ не був узятий за кілька днів. Не сподобалося, що українська армія виявилася здатною чинити опір. Тому тепер Москва хоче створити такі умови, за яких наступна спроба агресії була б простішою. Звідси й вимоги про обмеження армії, заборону військової співпраці, ізоляцію від Заходу і фіксацію такого стану під красивою назвою нейтралітет.
Але за цими вимогами стоїть ще глибша логіка. Росія воює не лише за території. Росія воює не лише за Донбас, Крим чи сухопутний коридор. Її мета значно ширша і небезпечніша. Це контроль над Україною як людським, культурним і демографічним простором.
Саме тут варто говорити про те, про що російська влада зазвичай мовчить, але що час від часу проривається навіть у російських коментаторів. Реальна мета цієї війни полягає у прагненні повернути українців до російського імперського простору, примусово асимілювати їх і включити до складу того, що Москва вважає російським демографічним ресурсом. Росія хоче не просто контролювати українську територію. Вона хоче контролювати українців.
Це пояснює багато речей, які інакше виглядають ірраціональними. Чому Путін готовий роками продовжувати війну, яка дорого коштує самій Росії? Чому він готовий спалювати величезні фінансові ресурси? Чому він готовий відправляти на фронт сотні тисяч людей? Чому його не задовольняють проміжні територіальні здобутки? Бо для нього перемога не зводиться до захоплення кількох районів чи областей. Якщо Україна збережеться як незалежна держава, то головна мета не буде досягнута.
Російська імперська логіка виходить із того, що українці мають бути повернуті в російський простір. Не як окрема політична нація, не як народ із власною мовою, пам’яттю, культурою і державністю, а як матеріал для поповнення російської імперії. Саме тому для Москви така небезпечна сама ідея незалежної України. Вона доводить, що українці не є частиною російського народу. Вона руйнує імперський міф про один народ. Вона показує, що українська ідентичність не лише існує, а й здатна чинити збройний, політичний і культурний опір.
Тут важливий і демографічний страх самої Росії. Протягом останніх десятиліть у Росії розвиваються процеси, які лякають її імперську еліту. Етнічні росіяни скорочуються як частка населення. Зростає вага неросійських народів, зокрема, мусульманських регіонів. Російська держава дедалі нервовіше реагує на демографічну кризу, вигадує кампанії для зростання народжуваності, бореться з неіснуючими внутрішніми ворогами, ухвалює репресивні закони, намагається контролювати приватне життя громадян. Усе це вписується в один страх. Імперія боїться втратити демографічне домінування росіян.
Саме українці розглядаються як найважливіший резерв
Так уже було в радянські часи, коли чергові хвилі русифікації особливо посилювалися тоді, коли Москва бачила загрозу власному демографічному й культурному домінуванню. Українців і білорусів намагалися подати як найближчі до росіян народи, яких можна відносно легко асимілювати. Сучасна Росія діє в тій самій традиції, тільки значно грубішими й жорстокішими методами.
Саме тому ця війна є війною за українців. Не за абстрактну геополітику. Не за якісь карти в штабах. Не за міфічні гарантії безпеки Росії. А за те, чи існуватиме українська нація як окрема історична і політична реальність.
Це також пояснює злочини Росії проти українських дітей. Їхнє викрадення, вивезення, передача в російські сім’ї, зміна ідентичності, нав’язування російського виховання є не випадковими ексцесами, а частиною тієї самої логіки. Це спроба відпрацювати механізми майбутньої асиміляції. Якщо дитину можна відірвати від українського середовища, змінити її пам’ять, мову і самоусвідомлення, то з погляду російської імперії вона вже може бути привласнена.
Це пояснює і ставлення до української інтелігенції, військовополонених, активістів, ветеранів, учителів, журналістів, місцевих лідерів. Саме ці групи є носіями українського спротиву. Саме вони здатні зберігати пам’ять, організацію, мову, політичну волю і здатність до опору. Тому російська окупаційна практика часто спрямована на їхнє залякування, ізоляцію або фізичне знищення. Імперія завжди намагається спершу зламати тих, хто не дає народові перетворитися на безмовну масу.
У цьому контексті вимоги про нейтралітет набувають особливо небезпечного змісту. Вони є не самостійною метою, а інструментом. Росії потрібен нейтралітет не для миру, а для того, щоб Україна стала слабшою. Їй потрібна обмежена армія, щоб українці не змогли чинити опір. Їй потрібна заборона військової співпраці із Заходом, щоб Україна залишилася сам на сам із Росією. Їй потрібні фіктивні гарантії, які вона сама зможе заблокувати. Їй потрібна держава, яка формально ще існує, але вже не здатна себе захистити.
Це стара російська схема. Спочатку нав’язати обмеження суверенітету. Потім використати ці обмеження для подальшого тиску. А потім, якщо країна вже ослаблена, переходити до наступного етапу.
Історія країн Балтії добре показує цю логіку. Спочатку Радянський Союз нав’язував їм ультиматуми, вимагав потрібних урядів, військових баз і політичних поступок. Країни Балтії пішли на ці умови, намагаючись уникнути війни. Але поступки їх не врятували. Навпаки, вони стали першим етапом майбутньої окупації, репресій, депортацій і знищення політичної незалежності. Фінляндія обрала опір, заплатила високу ціну, втратила частину території, але зберегла державність. Російська логіка відтоді майже не змінилася.
Якщо поступитися ультиматуму, це не зупиняє агресора. Це переконує його, що можна тиснути далі
Саме тому нинішні заяви Шойгу потрібно сприймати не як мирні сигнали, а як підготовку до нового етапу вимог. Росія вже не обмежується розмовами про Донбас чи окуповані території. Вона знову переходить до питання про те, якою має бути українська держава, які закони вона повинна мати, якою має бути її армія, з ким вона може співпрацювати і як саме має бути обмежений її суверенітет.
Тим, хто досі вважає, що Росію можна задовольнити лише територіальними поступками, варто уважно слухати саму Росію. Вона вже говорить не лише про території. Вона говорить про модель української державності. Їй потрібна не просто частина України. Їй потрібна Україна, яка не здатна чинити опір. А в ідеалі їй потрібна Україна, яка перестає бути Україною.
Саме тому будь-яке завершення війни, яке залишає Україну незалежною, сильною і здатною до оборони, для Путіна виглядатиме поразкою. Навіть якщо він утримає частину окупованих територій. Навіть якщо йому пообіцяють, що Україна не вступить до НАТО. Навіть якщо він отримає якісь символічні формули. Бо головне для нього полягає не в цих формулах. Головне в тому, щоб український демографічний, культурний і політичний потенціал був підпорядкований Росії.
Тому чергові розмови про нейтралітет і позаблоковість не повинні вводити нікого в оману. Це не мова миру. Це мова ультиматуму. Це спроба під красивими словами нав’язати Україні стан стратегічної беззахисності. А стратегічна беззахисність України для Росії означає лише одне – зручніші умови для наступної агресії.
Справжня причина війни не в НАТО, не в ядерній зброї і не в західній військовій присутності, якої до 2022 року фактично не було. Справжня причина війни в тому, що Росія не визнає українську державність і українську націю як самостійну реальність. Вона хоче не гарантій безпеки. Вона хоче права вирішувати, чи має Україна існувати.
Саме тому будь-яка дискусія про мир має починатися не з російських вигадок про першопричини, а з реальності. Україна вже була без’ядерною. Україна вже була поза НАТО. Україна вже не мала достатньої західної військової підтримки. Росія напала не тому, що Україна була надто сильною. Росія напала тому, що вирішила, ніби Україну можна зламати, підкорити й асимілювати.
І саме тому мир не може будуватися на поверненні України до беззахисності. Бо це буде не мир. Це буде пауза перед новою спробою знищення.
