Закінчився Мадридський саміт НАТО. Формально він не ухвалював жодних проривних рішень щодо Києва, але якби не масштабне вторгнення Росії в Україну, нова стратегічна концепція НАТО мала б зовсім інший вигляд. Альянс не обговорював би відправлення на свій східний фланг тисяч військовослужбовців, і Швеція з Фінляндією навряд чи навіть замислювалися б про відмову від нейтралітету.
Читайте також: Тисячі військових Альянсу: країни НАТО розпочали наймасштабніші в історії навчання
Ставлення нинішньої української влади до НАТО важко назвати однозначним. У спадок від Петра Порошенка Зеленський отримав закріплене у Конституції прагнення Києва вступити до Альянсу. Але, виявилося, що саме цим пунктом влада була готова пожертвувати невдовзі після початку російського вторгнення.
Українські пропозиції щодо завершення воєнних дій - також відомі як Стамбульське комюніке, містили зобов'язання Києва відмовитися від інтеграції до НАТО в обмін на "гарантії безпеки" від найвпливовіших країн. Незабаром після публікації цього комюніке Банкова почала активно критикувати НАТО у публічному просторі: мовляв, не дуже воно нам і потрібне. Вже тоді така політика зіткнулася з нерозумінням не тільки українців, але й іноземних лідерів - давати нам військові гарантії поза Альянсу не поспішали навіть Лондон з Вашингтоном.
Але незабаром - коли стало зрозуміло, що реалізувати план, викладений у Стамбульському комюніке, нереально - українська влада різко "перевзулась" і знову почала стверджувати, що НАТО є найсильнішим альянсом на планеті, і Україна, звісно, хоче до нього приєднатися.
Ось і на Мадридському саміті голова української делегації Ігор Жовква заявив, що "ніхто не знімає з порядку денного євроатлантичну інтеграцію України". А за попередні заяви офіційного Києва він, мовляв, відповідати не може, оскільки у підготовці Стамбульського комюніке участі не брав.
Так чи інакше, напередодні саміту представники української влади намагалися досягти максимально вигідних для Києва формулювань у новій редакції стратегічної концепції альянсу. Наприклад, Резніков заявляв, що в цьому документі обов'язково має бути згадана Україна в міжнародно визнаних кордонах - тобто з Кримом та усім Донбасом.
У результаті бажаного Резніковим формулювання у концепції так і не з'явилося. Натомість там з'явилося посилання на рішення Бухарестського саміту НАТО 2008 року - тоді альянс заявив, що в певному невизначеному майбутньому Україна стане його членом.
З вищевикладеного можна зробити декілька висновків:
1. Щоб не трапилось, не можна намагатись дезавуювати грунтовні речі, закладені в українській Конституції. Якщо це курс у НАТО, він повинен бути неухильним і таким, що не підлягає сумніву. Метання з крайності в крайність тільки збивають з пантелику наших стратегічних партнерів. Я впевнений: якби не кульбіти влади, на цьому саміті ми могли б отримати ПДЧ, а не тільки посилання на рішення Бухарестського саміту.
2. Те, що 50 країн надають нам зброю, якою користуються в Альянсі, свідчить про те, що у військово-технічній площині ми фактично переходимо на стандарти НАТО. Це добре - тим більше, що необхідний вишкіл спеціалісти ЗСУ вже проходять у США, Британії, Німеччині, Нідерландах та інших країнах.
Зокрема понад 50 країн взяли на себе зобов'язання допомогти Україні озброєнням. Про це заявив Байден на саміті НАТО.
До цього пакету допомогиувійде:
- 140 000 протитанкових систем;
- більше 600 танків;
- близько 500 артилерійських систем;
- понад 600 тисяч артилерійських боєприпасів;
- додаткові HIMARS, протикорабельні комплекси та системи ППО.
3. Не варто демонстративно ображатись на те, що наші партнери роблять щось не так. На 90% все залежить від нас - які успіхи ми продемонструємо на полі боя, як спрацюємо на дипломатичному фронті, наскільки ефективно використовуємо зброю та поради Заходу тощо. Ніхто не буде українцями більше, аніж самі українці.
Читай також: Компліменти для ЗСУ: чого боїться НАТО і чому зволікає з озброєнням
