Призначення Марко Рубіо виконувачем обов’язків радника з національної безпеки США стало ключовим поворотом у зовнішньополітичній команді Дональда Трампа. Це свідчить про глибоку трансформацію апарату Білого дому та зміщення балансу сил у бік ізоляціоністів, лояльних до президента, на противагу більш традиційним республіканським «яструбам».
Рубіо — послідовний критик Володимира Путіна, прихильник жорсткої політики щодо Росії та активної підтримки України. Водночас його стратегічна орієнтація на стримування Китаю може відвернути увагу Вашингтона від українського питання.
Безпрецедентне об’єднання двох ключових зовнішньополітичних ролей в одній особі — радника з національної безпеки та голови сенатського комітету з розвідки — сигналізує про спробу Трампа сконцентрувати зовнішньополітичне управління в руках вузького кола довірених осіб. Звільнення Майкла Вальца, лояльність Рубіо, витіснення альтернативних центрів впливу та формування паралельної зовнішньої політики створюють нову реальність для міжнародної системи безпеки, зокрема й для України та союзників США.
Подвійна роль Рубіо: консолідація влади
Вперше з 1975 року одна особа одночасно обіймає посади радника з національної безпеки та голови сенатського комітету з розвідки — востаннє така ситуація склалася за часів Генрі Кіссінджера. Хоча офіційно статус Марко Рубіо як радника з нацбезпеки є тимчасовим, за даними Politico, у Білому домі розглядають можливість зробити це призначення постійним щонайменше на пів року. Такий крок свідчить про прагнення Дональда Трампа до повної концентрації контролю над зовнішньополітичним курсом у руках довіреної особи.
Поєднання двох впливових посад дає Рубіо змогу безпосередньо впливати на міжнародні переговори, координувати політику національної безпеки та консультувати президента з ключових стратегічних питань. Він також формує порядок денний Ради національної безпеки, що робить його однією з найвпливовіших фігур в адміністрації. Однак масштаб обов’язків викликає занепокоєння щодо ефективності управління, особливо з огляду на схильність Трампа до використання неформальних механізмів ухвалення рішень у сфері зовнішньої політики.
Рубіо як лояльний функціонер Трампа
Колишній опонент Дональда Трампа на праймеріз 2016 року, якого той публічно називав «Ліл Марко», Марко Рубіо трансформувався у відданого функціонера та одного з найнадійніших виконавців волі президента. Його готовність відійти від попередніх жорстких, «яструбиних» позицій — зокрема у питанні підтримки України — свідчить про повну адаптацію до стратегічних пріоритетів Трампа.
У 2024 році Рубіо проголосував проти масштабного пакета допомоги Україні на $95 млрд, пояснюючи це необхідністю зосередитися на внутрішніх питаннях, передусім безпеці південного кордону США. Саме така політична лояльність стала вирішальним чинником його призначення на об'єднану посаду, яка охоплює ключові напрями національної безпеки та зовнішньої політики.
За словами одного з високопосадовців Білого дому, Рубіо «не будує власну імперію та не просуває персональний порядок денний», а натомість діє виключно в межах бачення президента. Саме ця відданість робить його зручним інструментом для виконання чутливих дипломатичних завдань — зокрема щодо України, де адміністрація Трампа орієнтована на швидке завершення війни, навіть ціною потенційних поступок Росії.
Ризики для України та союзників США
Кадрові зміни в команді Трампа — зокрема звільнення Майкла Вальца, Ілая Вонга та можливий відхід Раджана Канапаті — створюють загрозу для України та партнерів США, особливо в Азії. Ці фігури відігравали ключову роль у підтримці Києва та зміцненні альянсів у регіоні Індо-Тихого океану. Їх замінюють представники ізоляціоністського крила, які скептично ставляться до втручання США у міжнародні конфлікти.
Марко Рубіо, хоча раніше виступав за жорсткий курс щодо Росії, дедалі частіше говорить про необхідність швидких переговорів для завершення війни. Це може включати поступки Москві — зокрема мовчазне визнання окупованих територій або блокування вступу України до НАТО. Заяви Рубіо про те, що «війна в Україні — не американська війна», та готовність перейти до інших пріоритетів, якщо переговори не матимуть результату, викликають занепокоєння в Києві.
Додаткове занепокоєння викликає неформальний підхід до дипломатії. Провідну роль у переговорах можуть відігравати радник з комунікацій Джейсон Віткофф та сам Рубіо — без залучення України чи європейських партнерів. Це вже спричинило критику з боку ЄС.
Для союзників США в Азії — зокрема Японії, Південної Кореї та Тайваню — такі зміни можуть означати зниження рівня підтримки з боку Вашингтона. Попри риторику Рубіо щодо протидії Китаю, ізоляціоністські позиції Джей Ді Венса та Тулсі Габбард створюють ризик перегляду зобов’язань США в регіоні, що підриває довіру до Америки як стратегічного партнера.
Ескалація напруженості між Трампом і Росією після угоди про корисні копалини
Угода між США та Україною, підписана 30 квітня 2025 року, передбачає створення спільного інвестиційного фонду для розробки українських природних ресурсів, включаючи рідкісні землі, критичні мінерали, нафту та газ (U.S. and Ukraine Sign Minerals Deal). Вона є частиною стратегії Трампа, яка спрямована на економічне забезпечення підтримки України, одночасно демонструючи Росії довгострокові зобов’язання США щодо суверенітету Києва. За словами міністра фінансів США Скотта Бессента, угода "сигналізує Росії, що адміністрація Трампа віддана мирному процесу, зосередженому на вільній, суверенній і процвітаючій Україні" (US says minerals deal will strengthen Trump in talks with Russia).
Угода була результатом місяців напружених переговорів, які включали публічні розбіжності між Трампом і президентом України Володимиром Зеленським. Вона не передбачає прямих територіальних поступок Росії, але розглядається як інструмент для зміцнення позицій США в переговорах щодо припинення війни.
Реакція Росії
Росія різко розкритикувала угоду про корисні копалини, сприймаючи її як спробу США посилити свій вплив в Україні за рахунок російських інтересів. Сенатор Олексій Пушков назвав угоду "кроком до колонізації України", а депутат Олексій Чепа заявив, що вона "збільшує залежність України від США". Ця реакція відображає занепокоєння Москви щодо втрати стратегічної переваги в переговорах із США.
Колишній президент Росії Дмитро Медведєв пішов далі, стверджуючи, що угода означає, що Трамп "зламав київський режим", змусивши Україну платити за американську військову допомогу ресурсами. Така риторика вказує на те, що Росія може вдатися до більш агресивних дій, таких як посилення військової присутності чи кібератак, для протидії американському впливу.
Ризики для України, союзників США та загроза ескалації з боку Росії
Хоча адміністрація Трампа позиціонує угоду як інструмент для зміцнення позицій у переговорах з Росією. Москва сприймає угоду як провокацію, що посилює економічну та політичну залежність України від США. Це буде спонукати Москву до дій, які загострять конфлікт:
● Військова ескалація: Посилення атак на сході України для демонстрації сили.
● Кібератаки: Цілеспрямовані атаки на західну чи українську інфраструктуру.
● Дипломатична ізоляція: Спроби залучити союзників, таких як Китай, для протидії США.
Трамп, відомий своєю імпульсивною реакцією на критику, відповість посиленням санкцій проти Росії або розширенням військової підтримки України, що ще більше загострить ситуацію. Рубіо, зі своєю яструбиною історією, підтримає більш конфронтаційний підхід, хоча його лояльність до Трампа змушує його балансувати між жорсткою риторикою та прагненням до угоди.
Наслідки для України
Для України угода про корисні копалини має як позитивні, так і негативні наслідки:
● Позитив: Угода забезпечує економічну підтримку та зміцнює зв’язки з США, що може сприяти реконструкції та залученню інвестицій.
● Негатив: Ризик ескалації між США та Росією погіршить безпекову ситуацію. Крім того, пропозиції Рубіо щодо територіальних поступок викликають занепокоєння щодо втрати суверенітету.
Послаблення традиційних союзів: транзакційний підхід у зовнішній політиці США
Кадрові зміни в адміністрації Трампа — зокрема відхід таких інтернаціоналістів, як Майкл Волц, Алекс Вонг і, ймовірно, Іван Канапаті — вказують на розворот у бік ізоляціонізму та послаблення історичних союзів США. На їхнє місце приходять фігури, які поділяють транзакційне бачення міжнародних відносин. Марко Рубіо, Джей Ді Венс і Тулсі Габбард формують команду, яка ставить у центр зовнішньої політики прагматизм і короткострокову вигоду.
Замість довгострокових зобов’язань перед союзниками, пріоритетом стає співпраця, яка безпосередньо приносить користь Сполученим Штатам — у вигляді торгових поступок, внесків у спільну оборону чи підтримки на міжнародних форумах. Такий підхід відходить від післявоєнної традиції американського лідерства, побудованого на стабільності та стратегічному партнерстві.
У Європі це трансформується у тиск на країни НАТО щодо збільшення оборонних витрат, можливе скорочення американської військової присутності та зниження участі США в європейській безпековій архітектурі. Це викликає особливе занепокоєння в країнах Східної Європи, які покладаються на американське стримування Росії. Для України транзакційний підхід означає нові бар’єри на шляху до НАТО: Вашингтон може очікувати від Києва не лише реформ, а й конкретних зобов’язань у вигляді безпекових, економічних чи геополітичних поступок.
В Азії наслідки не менш серйозні. Японія, Південна Корея та Тайвань — традиційні стратегічні партнери США — можуть втратити впевненість у сталості американських гарантій безпеки. Попри жорстку риторику Рубіо щодо Китаю, політична лінія його оточення свідчить про готовність до перерозподілу зобов’язань, якщо партнер не забезпечує відчутної вигоди для Вашингтона. Це створює вікно можливостей для Китаю, який активно працює над розмиванням впливу США в регіоні.
Зміна характеру американського лідерства з системного на ситуативний підриває довіру до США як до надійного партнера. Союзники, які десятиліттями орієнтувались на стратегічну сталість американської політики, тепер змушені переоцінювати власні оборонні стратегії. Це відкриває нову фазу глобальної нестабільності, в якій транзакційний підхід Вашингтона може підірвати самі основи західної системи безпеки.
Олександр Колесніченко, політичний оглядач
