Регіональні лідери на чолі з Японією змушені реконфігурувати власні стратегії безпеки через загрозу зміни традиційної позиції США щодо суверенітету острова. Про це пише Валентин Гладких, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», політичний аналітик у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Травневий візит Дональда Трампа до Пекіна 14 та 15 травня 2026 року перетворює тайванське питання з хронічної точки напруження на безпосередній тест базових принципів західної безпекової архітектури в Азії. Сі Цзіньпін відкрито заявив, що Тайвань стоятиме на чолі його порядку денного, тоді як минулорічна зустріч у Пусані принципово оминула цю тему.
За інформацією, яку наводить Taipei Times із посиланням на Reuters, Пекін вимагає від Вашингтона корекції публічної формули американської політики, переходу від нейтрального «ми не підтримуємо незалежність Тайваню» до жорсткішого «ми виступаємо проти незалежності Тайваню».
Така зміна у мові на перший погляд виглядає семантичним нюансом, але вона означала би фундаментальне переоформлення позиції США, перехід від стратегічної двозначності до фактичного визнання китайського суверенітету над островом у проміжній політичній формі. Для всіх союзників США в регіоні, від Японії до Філіппін, Австралії та Південної Кореї, це питання стало тестом на те, чи готовий Вашингтон утримувати безпекову парасольку, яка структурує Індо-Тихоокеанський порядок з 1950-х років.
Контекст зустрічі сформований кількома місяцями стрімкої ескалації китайського військового та політичного тиску. Грудневі навчання Justice Mission 2025 уперше передбачали проникнення кораблів Народно-визвольної армії та берегової охорони у прилеглу зону Тайваню, тобто у 24-мильний пояс навколо територіальних вод.
Аналітики The Diplomat зафіксували, що йдеться про якісно нову форму військової активності, яка стирає буферну зону між рутинним примусовим тиском і фактичною зазіхальною дією на суверенну територію. У перші дні квітня 68 із 135 китайських літаків, задіяних в одній операції, перетнули серединну лінію Тайванської протоки, що стало найбільш зухвалим повітряним проникненням з часів візиту Ненсі Пелосі у 2022 році.
Паралельно Пекін розширив економічний і дипломатичний тиск на регіональних партнерів Тайваню, особливо на Японію після заяви прем’єр-міністерки Санае Такаіті у листопаді 2025 року про те, що китайська блокада чи військовий удар по Тайваню становитимуть екзистенційну загрозу для Японії. Ця заява викликала каскад реакцій, включно з санкціями проти японського депутата Кейдзі Фурую та обмеженнями експорту рідкісноземельних металів і критичної електроніки до Японії.
Архітектура тиску, яку Пекін вибудовує протягом 2026 року, складається з трьох рівнів
На військовому рівні Народно-визвольна армія Китаю трансформувалася зі сили проєкційного характеру у структуру, готову до виконання повноцінної операції морської блокади Тайваню. Justice Mission 2025 уперше відпрацьовувала комплексний сценарій повітряного й морського контролю, ударів по ключових портах і стримування зовнішніх сил від входу у район острівного ланцюга.
На економічному рівні Пекін систематизував практику селективного експортного контролю, перетворивши свою монопольну позицію у рідкісноземельних металах і критичних електронних компонентах на політичний інструмент. На політичному рівні Китай активізував канали комунікації з опозиційною партією Гоміндан, прийнявши у квітні делегацію її голови Чен Лівунь, перший такий візит з 2016 року, з очевидною метою посилення внутрішньотайванського тиску на правлячу Демократичну прогресивну партію та президента Лай Чінде.
Усі три рівні працюють синхронно і тестують саму спроможність західного союзу до системної відповіді у ситуації, коли традиційні інструменти санкційного тиску виявляються частково неефективними через глибоку взаємну економічну залежність.
Вашингтонський контекст ускладнює завдання консолідації союзницької лінії. Протягом року Трамп схвалив пакет озброєнь для Тайваню обсягом 11 мільярдів доларів, що перевищило загальний обсяг військової допомоги, наданої адміністрацією Байдена за чотири роки. Аналіз Politics Today фіксує, що цей пакет якісно змінив фінансову вагу американської підтримки.
Водночас та сама адміністрація відмовилася витрачати кошти на 400 мільйонів доларів, виділені Конгресом за механізмом Presidential Drawdown Authority для Тайваню, відклала черговий пакет озброєнь під тиском Сі та продемонструвала готовність до транзакційних поступок у питанні Тайваню заради досягнення ширших економічних домовленостей у сфері рідкісноземельних металів, тарифів і закупівель американської сільськогосподарської продукції.
Президент США відверто заявив, що питання Тайваню залежить від рішення Сі і що Китай навряд чи здійснюватиме рух на острів за його президентства. Така публічна риторика створює ризик деградації самої концепції стратегічної двозначності, оскільки сигналізує регіональним союзникам про можливість одностороннього перевизначення американських зобов’язань без консультацій із ними.
Союзники США в Індо-Тихоокеанському регіоні почали готуватися до сценарію, у якому американські зобов’язання можуть виявитися недостатніми
Японія за останній рік здійснила найшвидшу за повоєнну історію реконфігурацію власної оборонної політики. Уряд Такаіті розгорнув систему довгобійних протикорабельних ракет у регіоні Кумамото на півострові Кюсю, найближчому до Тайваню, та працює над переглядом Трьох принципів передачі оборонного обладнання, які мають дозволити експорт летальних озброєнь до конфліктних зон.
Спільна заява Франції та Японії за результатами зустрічі Емануеля Макрона і Санае Такаіті у березні 2026 року вперше за історію двосторонніх відносин містила пряму згадку про важливість миру і стабільності у Тайванській протоці. Foreign Policy у цьому контексті фіксує парадоксальну ситуацію, у якій союзники проявляють більше рішучості, ніж сама адміністрація США, що змушує союзницьку лінію частково перенести центр тяжіння у Токіо, Канберру і Манілу.
Австралія паралельно поглибила оборонну кооперацію в рамках AUKUS, Філіппіни розширили доступ США до своїх військових баз у рамках Угоди про посилене оборонне співробітництво, а Південна Корея обережно балансує між безпековими зобов’язаннями і економічною залежністю від китайського ринку.
Тайвань зі свого боку рухається у бік прискореної самооборонної підготовки. Президент Лай Чінде взяв на себе зобов’язання підняти оборонні витрати до 3,3 відсотка ВВП до 2026 року і до 5 відсотків до 2030 року, що відповідає рівням країн у стані затяжного безпекового тиску, а не у рутинному стані стримування.
Тайвань також оголосив про багатошарову систему протиповітряної оборони T-Dome обсягом 40 мільярдів доларів, яка має бути розгорнута впродовж 2026-2033 років і включати інтеграцію систем американського, європейського та власного виробництва. У такій конфігурації Тайбей готується до сценарію тривалої обмеженої кризи, у якій рішучість Заходу буде випробувана не швидкоплинною інтервенцією, а серією поступових тисків, кожен з яких окремо не дотягуватиме до порога активації колективної відповіді, але у сукупності змінюватиме баланс сил на користь Пекіна.
Українська війна сформувала прецедентну рамку, у якій тайванський випадок розглядається як наступна точка тестування західної рішучості
Київ і Тайбей не пов’язані формальним 1союзом і не мають значимих двосторонніх зобов’язань у сфері безпеки. Проте з лютого 2022 року обидві столиці перебувають у спільній концептуальній рамці, у якій рішучість колективного Заходу проти російської агресії формує прямий прецедент для оцінки готовності того ж Заходу протистояти потенційній китайській агресії проти Тайваню.
У 2026 році ця паралель стала практично безальтернативною робочою рамкою у внутрішніх документах міністерств оборони і зовнішніх справ Японії, Австралії, Південної Кореї та держав НАТО. Логіка є такою. Якщо Росія здобуде у війні проти України стратегічний результат, який означатиме збереження контролю над окупованими територіями і фактичне визнання Заходом нової реальності, такий результат буде прочитаний Пекіном як підтвердження тези про обмежену рішучість західного союзу за межами критичних інтересів.
Якщо Україна, навпаки, утримає свій суверенітет і територіальну цілісність, а Росія виявиться стратегічно ослабленою, такий результат стане найпотужнішим стримувальним сигналом для Китаю щодо Тайваню за останні три десятиліття.
Саме тому будь-яка корекція американської риторики щодо Тайваню у Пекіні матиме автоматичні наслідки і для української війни. Якщо Трамп публічно або кулуарно погодиться на формулу опору незалежності Тайваню, регіональні союзники США зчитають це як підтвердження готовності адміністрації жертвувати позиціями партнерів заради тактичних економічних домовленостей, і ця оцінка буде застосована також до української проблематики.
Зворотний зв’язок діє і в іншому напрямку. Якщо адміністрація Трампа форсуватиме невигідну для України політичну формулу врегулювання, що передбачатиме збереження російського контролю над окупованими територіями, такий прецедент буде використаний Пекіном як аргумент для тиску на американську позицію щодо Тайваню.
Дві кризи об’єктивно функціонують як єдина стратегічна архітектура, у якій рішення в одному вузлі автоматично змінює можливості і ризики в іншому. Цей зв’язок усвідомлюють усі ключові столиці, від Токіо і Канберри до Варшави і Берліна, і саме тому травневий саміт має стратегічну вагу, яка виходить далеко за межі двосторонніх американо-китайських відносин.
Сі Цзіньпін підходить до зустрічі з Трампом з історичним досвідом і стратегічним терпінням, які роблять Пекін небезпечним переговорним партнером. Китайська сторона не очікує одного великого прориву, але систематично накопичує дрібні поступки і риторичні зсуви, кожен з яких окремо виглядає мінімальним, у сумі формуючи нову політичну реальність.
Запит на корекцію формулювання щодо Тайваню належить саме до цієї логіки. Аналогічно діяв Кремль протягом 2014-2022 років, поступово нормалізуючи свою присутність на українських територіях через серію формально незначних міжнародних кроків. Якщо адміністрація Трампа проявить транзакційну готовність до часткової поступки задля бізнес-домовленостей, Пекін інтерпретуватиме це як підтвердження своєї стратегії і прискорить наступну фазу тиску, ймовірно, через ще масштабніші військові маневри у Тайванській протоці і додаткові обмеження економічної комунікації Тайваню із зовнішнім світом.
Сі здійснить візит у відповідь до Сполучених Штатів пізніше у 2026 році, і саме у проміжку між двома зустрічами буде сформований остаточний політичний результат. Для України ставки у цьому процесі є прямими, оскільки кожне послаблення західної рішучості щодо Тайваню зменшує українські перспективи на стратегічний результат у війні з Росією, а кожна перемога принципу опору агресору у Тайванській протоці зміцнює українську позицію за столом будь-яких переговорів. Тайвань і Україна стають двома пов’язаними фронтами однієї глобальної кризи, у якій вирішується доля заснованого на правилах міжнародного порядку.
