Ні для кого не є секретом існування так званої «Осі Зла», що представляє собою такі країни, як КНР, КНДР, Венесуела, Ісламська Республіка Іран, Російська Федерація та Республіка Білорусь. За останні 30 років ці країни активно формували тоталітарні режими у своїх державах і налагоджували відносини один з одним. Так, Москва та Пекін ставали двома центрами, які притягували країни, що не тяжіли до світопорядку США та їхніх правил.
Результатом співпраці стали BRICS, ОДКБ та інші союзи й економічні об’єднання на противагу НАТО, ЄС та іншим демократичним і західним силам; зростали обсяги продажу китайцями та росіянами власного озброєння в країни, які є «дружніми» для них. Це також об’єднувало держави «Осі» — наявність природних ресурсів у суттєвій кількості, щоб диктувати власні правила.
Так, у Венесуелі, за оцінками (станом на листопад 2025 року), обсяг виробництва нафти становив ~1,14 млн барелів на добу (згідно з даними Trading Economics), але видання Reuters, CNBC, Yahoo Finance оцінюють обсяг на початку 2026 року на рівні 0,8–1,1 млн барелів на добу, що є зниженням через посилення санкцій США наприкінці 2025 року (наприклад, захоплення танкерів та ембарго на PDVSA).
У 2025 році середній обсяг видобутку нафти у Венесуелі становив ~0,93 млн барелів на добу (квартальні показники: 0,76–0,96 млн барелів на добу), що дещо більше, ніж у попередньому році, але обмежувалося санкціями та проблемами з інфраструктурою. Це становить ~2% від обсягу видобутку в США. Прогнози передбачають помірне зростання до ~1,0–1,1 млн барелів на добу у 2026 році без істотних змін.
У свою чергу, в Ірані у 2024 році середній обсяг видобутку нафти становив 3,257 млн барелів на добу, а в листопаді 2025 року зріс до ~3,22 млн барелів на добу (зниження на 19 тис. барелів на добу в місячному вимірі). Квартальні показники становлять 3,319 млн барелів на добу (1 квартал 2025 року), 3,296 млн барелів на добу (2 квартал 2025 року), 3,239 млн барелів на добу (3 квартал 2025 року). Це ~7,5% від обсягу виробництва Міністерства торгівлі США. Але є побоювання щодо недостовірності даних через обхід Іраном санкційної політики.
Інший важливий гравець — ОАЕ, які заграють з «Охою Зла», — виробляють дещо менше: 2,916 млн барелів на добу у 2024 році, 3,363 млн барелів на добу в листопаді 2025 року (зростання на 8 тис. барелів на добу в місячному вимірі). Квартальний показник становить 2,906 млн барелів на добу (1 квартал 2025 року), 2,958 млн барелів на добу (2 квартал 2025 року), 3,241 млн барелів на добу (3 квартал 2025 року).
Чому це важливо для США та країн, що є під захистом США в Тихоокеанському регіоні? Через КНР та її політику. Згідно з національною стратегією «Піднебесної», була зроблена ставка на Венесуелу, Іран, деякі країни Перської затоки та Червоного моря як на країни, від яких КНР отримує нафту у випадку ізоляції та санкційної політики щодо них в разі агресії в бік Китайської Республіки (Тайвань). Росія в планах випадає через неможливість задовольнити потреби КНР та через діяльність українських диверсійних груп і «deep strike»-ів, що підривають можливість стабільно постачати сировину на територію КНР.
Надавати правову оцінку операції «Абсолютна рішучість» складно, але осмілюся зазначити, що ці дії будуть підривати плани «друга нашого ворога» — КНР, а отже, є морально виправданими та вигідними. Китай через неофіційні канали допомагає Росії з електронною та дроновою складовою війни, купує російську нафту, не перешкоджає вербуванню громадян КНР і дає можливість вербувати в російську армію; перебування китайських будівельних підрядників на ТОТ України для видобутку корисних копалин на користь Російської Федерації не є секретом.
Тож щодо співпраці комуністичного Китаю з Венесуелою — Китай став найбільшим покупцем венесуельської нафти, замістивши США після введення санкцій. За даними Kpler, Пекін у 2025 році імпортував близько 395 тис. барелів на добу, що суттєво більше, ніж 273 тис. у 2024 році. Частка венесуельської нафти становить приблизно 4% від загального імпорту Китаю.
Венесуела також використовує «тіньовий флот» танкерів. Це співробітництво потрапляє під загрозу через відновлення доктрини Монро Трампом. Також, несподівано, через цю операцію та спробу змістити режим Венесуели до проамериканського постраждає Іран. Венесуела та Іран мають стратегічне партнерство: іранські «шахеди» є на озброєнні венесуельської армії, іранські високопосадовці мають політичний прихисток у Венесуелі, також наявна співпраця в нафтовидобувній сфері.
Щодо подій, що зараз відбуваються навколо «колискової ісламської революційної держави», — це вказує (погрози Трампа, активізація Шаха Рези Пехлеві та заклик до повстання проти ісламської диктатури, обговорення Беньяміном Нетаньягу «іранського питання» з США) на ґрунтовну підготовку для повалення уряду аятоли Хаменеї. Хоч Ізраїль заявляє про відсутність намірів відновлювати бойові дії, спрямовані проти Ірану, це не означає, що зацікавлені сили не захочуть змінити устрій в Ірані на більш дружній до них.
Розглядати ОАЕ як альтернативу венесуельській (0,43–0,6 млн барелів на день) та іранській нафті (середньо 1,37–1,61 млн барелів на день за 2025 рік) для китайського ринку не варто: у короткостроковій перспективі (місяці чи рік) це малоймовірно. На те є декілька причин.
По-перше, обсяги: сумарно Іран і Венесуела забезпечують Китаю близько 2–2,2 млн барелів на день. ОАЕ зараз постачає близько 0,55–0,9 млн барелів на день (з піком у жовтні 2025 до 1,53 млн барелів на день за торгівельними даними), але це все ще менше половини потрібного. Щоб стати заміною, ОАЕ довелося б перенаправити значну частину свого експорту (загалом близько 2,5–3 млн барелів на день) саме до Китаю, що вимагає перерозподілу ринків і логістики.
По-друге, виробничі потужності та обмеження OPEC+: ОАЕ має поточну потужність близько 4,85 млн барелів на день, з планами досягти 5 млн до 2027 року і потенційно 6 млн, якщо ринок вимагатиме. Але фактичне виробництво нижче (близько 3,3–3,5 млн барелів на день) через квоти OPEC+, які утримують рівні без зростання принаймні до березня 2026 року. Це блокує швидке нарощування, оскільки ОАЕ, як член OPEC+, не може вільно збільшувати видобуток без згоди групи, щоб уникнути надлишку на ринку.
По-третє, постачання з Ірану та Венесуели — це дешева санкціонована нафта, яку Китай купує зі знижками. З недавніми подіями в Венесуелі експорт венесуельської нафти до Китаю (близько 68% від загального) може бути перенаправлений до США, змушуючи Китай задуматись над диверсифікацією. ОАЕ може частково заповнити цю прогалину, як уже робить з середньосхідними потоками, але Іран важче замінити, оскільки його нафта йде через неофіційні канали. Якщо OPEC+ послабить квоти після березня 2026, ОАЕ могли б зайнятись нарощенням обсягів, але в короткостроковій перспективі Китай швидше звернеться до Саудівської Аравії, Іраку чи Росії для балансу.
А щодо Саудівської Аравії — найбільшого союзника США поза блоком НАТО, — то навіть враховуючи, що вони можуть замінити вищезгадані країни (сумарно близько 2–2,2 млн барелів на день у КНР та 12 млн барелів з можливістю розширити на ще 2 млн барелів на день), через політичні мотиви вони не зроблять це, або будуть діяти обмежено чи в рамках домовленостей із США. Для Америки ж це є основною силою для протистояння китайському впливу в регіоні.
Тож можна підсумувати, що США застосовує холоднокровну стратегію, в якій Венесуела та Іран стають першими доміно, падіння яких має запустити ланцюгову реакцію послаблення китайського «дракона» без прямого військового зіткнення з Пекіном. Успіх залежить від збереження єдності США з ключовими близькосхідними союзниками та від того, чи вдасться Китаю знайти адекватну альтернативу в стислі терміни.
Данило Єршов
