У понеділок, 10 січня, в швейцарській Женеві пройшли перші переговори представників США та Росії стосовно гарантій безпеки, яких вимагає Кремль. Зустріч відбулася у закритому форматі, а за її підсумками сторони зробили вельми стримані заяви, висловивши надію на продовження консультацій. На женевському саміті американську сторону представляла перший заступник держсекретаря США Уенді Шерман та замдержсекретаря з контролю над озброєннями Бонні Дженкінс. Російську ж делегацію очолили заступник міністра закордонних справ РФ Сергій Рябков і заступник міністра оборони Олександр Фомін.
Переговори американської та російської делегацій тривали майже вісім годин. Про їхні підсумки журналістам розповіли вищезгадані Сергій Рябков та Уенді Шерман. Вельми показово, що вони виступили в ході двох брифінгів, що проходили паралельно, окремо один від одного, а перед стартом зустрічі, всупереч усім протокольним правилам, не стали обмінюватися рукостисканням. Кремль, нагадаємо, під завісу минулого року передав до Білого дому проект двостороннього договору про гарантії безпеки, включивши до нього три ключові вимоги: про нерозширення НАТО (насамперед за рахунок України та Грузії), про відведення з території країн, що увійшли до Північноатлантичного Альянсу після 1997 року, американських сил і озброєнь та про відмову від розміщення в Європі ударних систем, нібито здатних загрожувати Росії.
Читайте також: Питання до союзників перед самітом НАТО: зміцнити Україну чи послабити Росію?
Обмін заявами
Як випливає із заяв Уенді Шерман, перші два пункти США не готові обговорювати від слова взагалі, оскільки Вашингтон та його союзники категорично не сприймають того, що третя сторона висуває вимоги до Північноатлантичного Альянсу.
"Ми не дозволимо нікому суперечити політиці відчинених дверей НАТО, яка завжди була центральною для Альянсу. Ми не відмовимося від двосторонньої кооперації із суверенними державами, які хочуть співпрацювати зі США", - заявила вона.
Що ж до другого пункту путінських забаганок, який стосується відведення сил і озброєнь США на позиції 1997 року, - то, за словами пані Шерман, питання чисельності американських військ у Східній Європі "на порядку денному наразі не стоїть".
А ось Сергій Рябков у ході свого брифінгу кілька разів наголосив: Росія вважає пункт про нерозширення НАТО ключовим. За його словами, Москва наполягає на тому, щоб Альянс офіційно відмовився від зафіксованої у заяві Бухарестського саміту 2008 року формули, яка свідчить, що "Україна та Грузія стануть членами НАТО".
"На саміті НАТО в Мадриді, що відбудеться в червні, має бути оголошено, що ці дві країни ніколи, підкреслюю, ніколи, не увійдуть до Альянсу", - безапеляційно заявив він.
При цьому отримання таких гарантій від Альянсу глава російської делегації назвав "абсолютним імперативом".
Наразі Росія отримала лише однозначну відмову у реалізації своїх антинатівських забаганок.
Втім, на третю російську вимогу- про нерозміщення у Європі ударних систем, здатних загрожувати РФ, - США, судячи з усього, на компроміси згодні. Зокрема, із коментарів американських офіційних осіб випливає, що Адміністрація Байдена готова розглянути пропозицію Москви про відмову від розгортання в Європі озброєнь, раніше заборонених у рамках Договору про ліквідацію ракет середньої та меншої дальності, і загалом готова обговорювати обмеження на розміщення в деяких країнах (у тому числі, в Україні) низки інших ударних систем.
Читатйте також: Вибір України у війні з РФ: між Ізраїлем та Фінляндією
Експертна оцінка
Однак все це на нинішньому етапі - не більше, аніж переговорний ґрунт. Учорашня зустріч у Женеві - перший із трьох самітів з питань безпеки, запланованих найближчим часом між Росією та країнами Заходу. Вже завтра у Брюсселі відбудеться засідання ради Росія-НАТО, а 13 січня у Відні відбудуться перемовини по лінії ОБСЄ.
В яких питаннях колективному Заходу та Москві вдасться знайти компромісні точки дотику, а які питання, що прямо чи опосередковано стосуються України “зависнуть” на досить тривалий час у геополітичному комунікаційному повітрі? Ці питання Realist-online адресував директору Інституту євроатлантичного співробітництва Олександру Сушку.
- По факту учорашнього саміту в Женеві російська сторона заявила про “відсутність прогресу” в питанні табуювання розширення НАТО, передусім за рахунок України та Грузії, а США своєю чергою констатували, що РФ не має вказувати Альянсу, перед ким і чому слід зачиняти двері. Хай там як, але жодних документів в результаті підписано так і не було. А ось сам факт проведення такого діалогу, вочевидь, задає певні геополітичні пунктири. Якими вони є, на ваш погляд?
- В першу чергу хотів би відзначити, що нас не повинно дивувати те, що ці перемовини відбулися, тому що на кону — достатньо глибинні цінності, зокрема — уникнення великої війни або ситуації, яка може до неї призвести. Тому, якими б не обґрунтованими, а подекуди — відверто абсурдними за своєю суттю нам би не видавалися вимоги РФ, все одно дипломатична логіка не залишає можливості уникнути переговорного процесу. Тим більше, що якщо сторона, яка висуває ультиматуми, власне і очікує отримати такий результат, щоб можна було потім звинуватити іншу сторону. Тому одразу було зрозуміло, що такі переговори відбудуться і, вочевидь, будуть неодноразовими. Найбільш цікавим у цій переговорній історії є те, яким буде її продовження після проведення трьох однораундових форматів: РФ-США, РФ-НАТО і РФ -ОБСЄ.
- Яким найбільш сприятливим для України став би подальший розвиток цього сюжету?
- Гадаю такий, коли б Росія визнала і погодилася з тим, що окремі її вимоги є апріорі неможливими до виконання, натомість інші (наприклад, обмеження розміщення певних типів озброєнь на певних територіях, взаємне обмеження військових навчань) — цілком можуть бути предметом домовленостей. До речі, в історії періоду тієї ж “холодної війни” мали місце неодноразові приклади саме взаємного обмеження у гонитві озброєнь. А ось кейси, де точно не вдасться досягти прогресу стосуються намагань Росії фактично в примусовому порядку обмежити суверенітет України та Грузії в частині їхнього права самостійно обирати собі членство у певних міжнародних альянсах.
- А тим часом заступник очільника російського МЗСу пан Рябков, який очолював російську делегацію на учорашніх перемовинах з американцями, чітко заявив, що, мовляв, вимога РФ щодо не розширення НАТО на Схід, є непохитною константою та імперативом. Тобто, Кремль наполягає на юридичних гарантіях не прийняття офіційних Києва та Тбілісі до Північноатлантичного Альянсу. Чому, як на вас, Кремль так відверто і зухвало, висуваючи свої, даруйте, ультимативні “хотєлки”, переходить за межі будь-яких припустимих дипломатичних рамок?
- Не хотілося б аж надто розчаровувати пана Рябкова, але його очікування навряд чи можуть справдитися і він насправді це добре знає. А те, що він демонструє сьогодні на публіку — класичний прийом переведення дипломатичного діалогу в категорію міжнародно-глобальних політтехнологій, коли висуваються заздалегідь неприйнятні вимоги, метою яких є отримання відмови. Тобто, саме відмова — ключове бажання РФ, і саме тому так зухвало поводиться і окремо взятий пан Рябков. Ну хто, скажіть мені на милість, може повірити в те, що найбільша військово-політична формація світу, якою є НАТО, в угоду будь-якої третьої країни, стане переписувати власний статут? А саме про це РФ сьогодні і веде мову, оскільки в статуті Альянсу чорним по білому написано, що будь-яка країна Європи може претендувати на членство і тільки країни-члени консенсусом вирішують, кого приймати до своїх лав, а кого — ні.
Тобто, у Росії, в рамках чинної хартії Альянсу, не має жодної правової можливості заборонити розширення НАТО, а переписувати цей фундаментальний документ через ультиматуми Російської Федерації ніхто не буде.
- Чи не демонструє колективний Захід певну слабкість, сподіваючись налагодити конструктивний діалог з країною, котра, маючи найбільший ядерний потенціал та неосяжну територію, заявляє про уразливість і міфічну загрозу з боку НАТО? Цілком очевидно, що, поступившись зараз, Захід просто на час відкладе наступний ультиматум, адже наркоман не може зупинитися, коли йому потрібна чергова доза...
- Тут нам з вами варто розуміти, що будь-яке рішення передбачатиме компроміс — іншого варіанту не існує. В цьому конкретному випадку, як я вже зауважив раніше, мова може йти про взаємні обмеження стаціонарного розміщення озброєнь, що є суверенним правом цих країн. Якщо Сполучені Штати і Росія на взаємній основі погодяться на такі самообмеження, то в принципі тут не має нічого страшного для світу і України зокрема. Інше питання полягає в тому, а наскільки надійними можуть де-факто виявитися ці ймовірні домовленості? І ви цілком справедливо піднімаєте питання довіри до РФ, бо в України є прикрий досвід того, що довіряти договорам з Росією — це означає обманювати себе. Але з іншого боку, людством ще не вигадано жодної іншої форми зниження напруги, окрім укладання певних договорів з, підкреслюю, двохсторонніми поступками.
Зрозуміло, що США та НАТО підуть на певні поступки в обмін на (як мінімум) відведення РФ своїх військ від українських кордонів, відмову від постійної політики військової загрози, яка виражається у передислокації значної частини російської армії до кордонів нашої держави.
- А чому Захід, починаючи з 2014 року — старту війни на Донбасі обмежувався лише репліками на кшталт “висловлюємо глибоке занепокоєння”? Невже на початках були відсутні дієві механізми схилити Росію до компромісних рішень, а не грати за її відверто нахабними та ультимативними правилами?
- Думаю, це обумовлено певною асиметрією динаміки з боку Росії і Заходу... Якщо не повертатися у минуле, в якому ми, якби того не хотіли, вже не в змозі нічого змінити і говорити про день сьогоднішній, то варто відзначити, що Росія вважає себе значно більш динамічним суб’єктом, готовим 24/7 до наступальної діяльності по всьому світу загалом і Східній Європі, безпосередньо. В той же час Захід, в силу багатьох обставин, в тому числі- розмаїття інтересів і бачень щодо РФ з боку різних країн, не може “співати” одним голосом. І навіть якщо припустити, що велика війна на Сході Європи й виникне, Захід, м’яко кажучи, не горить бажанням бути втягнутим безпосередньо в цю історію. Саме тому їхня позиція виглядає в наших очах менш наступальною, сміливою і рішучою, аніж ми очікуємо.
- Чи погоджуєтеся ви з думкою окремих експертів, які, коментуючи ультимативний шорт-лист РФ, констатують, що Путін, розігруючи українську карту, прагне перегляду формули нового світу, яка відтепер має виглядати приблизно так: США концентруються на “своїй” Північній Америці, а Європа дістається Росії. При цьому логічно припустити, що Південно-Східна Азія переходить під, скажімо так, протекторат Китаю, а Близький Схід, Центральна та Південна Азія, Африка, Південна Америка й Океанія залишаються зоною поза міркуваннями "безпеки" по-російськи.
- Росія однозначно вважає, що наразі наступив надзвичайно зручний момент для того, щоб повернутися до того статусу, який мав Радянський Союз до 1991 року. А це, серед іншого, включає в тому числі повернення певного територіального контролю. І якщо питання незалежності держав — колишніх учасниць СРСР Кремлю навряд чи вдасться відіграти назад, то значного зменшення їхнього суверенітету до номінального рівня Росія і намагається усілякими правдами-неправдами добитися. Я не думаю, що в Кремлі думають про фактичне розширення своїх територій, але повернення статусу глобальної держави — ключова мета Путіна, який вже активно створює певний пояс сателітних і повністю залежних від Російської Федерації держав. Нещодавно це було продемонстровано у Вірменії, Білорусі та Казахстані. Саме в такому порядку ці три країни протягом одного року втрачали свій суверенітет “стараннями” РФ. Зрозуміло, що подібного роду результати створюють певний ефект запаморочення від успіху, а також ілюзію того, що відновити великодержавність, якою буквально марить Путін і яку вважає сенсом усієї своєї кар’єри, цілком реально.
- А який державний “діамант” на цьому умовному поясі може стати Путіну поперек горла, щоб він врешті зупинився на шляху реалізації цих своїх буквально маніакальних ідей?
- В будь-якому разі, ця траєкторія є кінечною. Це - головне. Тобто, ми з вами, безперечно, можемо дискутувати, коли і що станеться, але зрозуміло, що в довгостроковій перспективі подібна стратегія Росії неодмінно призведе до колапсу. Питання полягає лише в тому, якою кінцевою ціною це відбудеться? Україна вже, на превеликий жаль, стала і свідком, і жертвою російських “замашок”. Деякі інтелектуали стверджують, що Путін врешті подавиться Україною, але я би не хотів, щоб ми розраховували на це, оскільки роль суб’єкта, яким давляться — не надто приваблива насправді і загрожує його — суб’єкту — життю.
В цьому контексті хотів би окремо звернути увагу, що якщо при попередній владі саме Україна звертала увагу всього світу до підозрілих чи явних глобальних загроз з боку Росії, то зараз ці застереження прозвучали першочергово з боку Заходу. Але цей комунікаційно-інформаційний поїзд вже пішов і в даний момент ми можемо говорити про певні плюси. Ключовий з них полягає в тому, що партнери України більш ніж серйозно підійшли до ситуації, що склалася і підняли питання її вирішення на дуже високий рівень. Зрозуміло, що нам би хотілося бачити ще більш рішучу позицію Заходу, але і нинішні сигнали є кроком вперед у порівнянні з тією легковажністю, яка була притаманна в часи початку бойових дій на Донбасі, про які ви згадували — 2014-й, ну і далі, далі...
Читатйте також: Зупинити ворога: чи сможуть санкції проти Путіна спинити велику війну
