Економічний колапс та протести загрожують іранському режиму більше, ніж зовнішні вороги. Про це пише Валентин Гладких, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», політичний аналітик у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Війна, що почалася двадцять восьмого лютого, коли спільні американські та ізраїльські удари вбили верховного лідера Алі Хаменеї, нарешті добігає кінця. Вісімнадцятого червня Сполучені Штати зняли морську блокаду іранських портів, а новий верховний лідер схвалив прямі переговори з Вашингтоном.
Проте уряд, який сів за стіл переговорів, зробив це знесиленим — зі спадковим наступництвом на вершині влади, суспільством, травмованим місяцями протестів, та економікою у вільному падінні. Чи втримається ця повоєнна конструкція в Тегерані — не другорядне питання. Це єдина змінна, на якій тримається вся угода.
Влада перейшла до сина, а не до реформатора
Саме наступництво стало вправою з безперервності. У березні Рада експертів призначила Моджтабу Хаменеї, сина покійного лідера, третім верховним лідером Ірану — п’ятдесятишестирічного клірика, який ніколи не обіймав посад і рідко з’являвся на публіці, але який роками плекав зв’язки з Корпусом вартових революції зсередини кола свого батька.
Повідомляється, що Корпус вартових тиснув на клерикальний орган, аби той затвердив його якнайшвидше, а збройні сили та високопосадовці поспішили присягнути на вірність. За повідомленнями, його мати, сестра та дружина загинули від того самого удару, який убив його батька, а сам він був поранений і відтоді не з’являвся на публіці. Аналітики розцінили цей вибір як сигнал того, що істеблішмент прагнув зберегти якомога більше від статус-кво, і як розрахований акт непокори державам, які намагалися повалити систему.
Але династична передача влади радше замаскувала розломи, ніж закрила їх. Піднесення сина створювало ризик тертя всередині керівництва, яке ніколи не функціонувало як монархія, а повідомлення зсередини істеблішменту свідчать, що його сходження було радше оскаржуваним, ніж консенсусним. Моджтаба, за більшістю оцінок, є невідомою величиною — людиною, відомою переважно з фотографій на задньому плані зустрічей інших людей.
Коли він нарешті санкціонував переговори з Вашингтоном, він зробив це, заявивши, що дотримується іншої думки, і надав дозвіл лише тому, що посадовці пообіцяли захистити інтереси нації. Лідер, який подає переговори як поступку, вирвану в нього обставинами, а не як вибір, зроблений з упевненості, не торгується з позиції сили. Його ретельно виважені висловлювання щодо переговорів, покликані втримати разом суперницькі фракції, натомість викликали критику одразу з кількох боків — рання ознака того, наскільки мало в нього простору для маневру.
Економіка — це фронт, який режим не здатен захистити
Найглибша слабкість — економічна, і вона передує війні. Ріал втратив переважну більшість своєї вартості відтоді, як Вашингтон вийшов з ядерної угоди у 2018 році, а минулої зими країну сколихнули найбільші протести з 1979 року, які поширилися на понад двісті міст, перш ніж смертоносне придушення залишило по собі десятки загиблих і тисячі заарештованих.
Що важливо, гнів сягав значно далі за ціни: натовпи скандували гасла проти самого верховного лідера і вперше за десятиліття відкрито згадували дореволюційну монархію. Держава вже різко збільшила видатки на безпеку, водночас надавши підвищення зарплат, вартість яких становила лише частку інфляції, — промовистий розподіл пріоритетів для уряду, який боїться власного населення більше, ніж своїх ворогів.
Це лихо не вщухло разом із гарматами. Кінець червня приніс нові студентські протести, рекордне зростання ціни на хліб і віялові відключення електроенергії в кількох провінціях, коли літні температури піднялися вище п’ятдесяти градусів, — дефіцити, які завдячують не стільки спеці, скільки рокам недоінвестування та безгосподарності.
Війна виснажила армію та економіку водночас, і новий лідер тепер мусить управляти обома, торгуючись із тією самою країною, яка завдала цієї шкоди. Похорон його батька, запланований на початок липня, стане першою публічною сценою, на якій можна буде виміряти міцність його хватки.
Безперервність нагорі не може приховати крихкості внизу
Для угоди все це має двоякі наслідки. Режим, який веде переговори з позиції слабкості, може поступитися більшим, і Тегеран уже погодився дозволити повернення ядерних інспекторів та обговорити розблокування заморожених активів в обмін на послаблення, причому перший транш у кілька мільярдів доларів, за повідомленнями, буде спрямовано через Катар на гуманітарний імпорт.
Водночас лідер, який мусить виглядати непокірним в очах прибічників жорсткої лінії та Корпусу вартових, може також посилити свої позиції щодо протоки та збагачення урану, аби уникнути враження капітуляції. Коли Моджтаба сказав іранцям, що саме відчай Трампа породив цю угоду, він промовляв усередину — до власної бази. Та сама крихкість, яка штовхає Іран до угоди, робить цю угоду важчою для продажу вдома.
Пост-хаменеївський порядок — це несуча стіна всього врегулювання. Якщо він витримає, ослаблений Іран повільно інтегруватиметься, і перемир’я матиме шанс стати тривким. Якщо ж він трісне під тиском економічної напруги чи фракційного суперництва, переговори втратять контрагента, який надає їм сенсу, а разом із ним зникне і крихкий спокій регіону. Режим пережив бомби, вийшовши з війни з нищівною економічною кризою та ослабленою армією.
Чи зможе система, яка поглинула війну, тепер управляти миром — це питання, що нависає над Тегераном і над усіма, хто веде з ним переговори. Для системи, десятиліттями збудованої довкола однієї фігури авторитету, справжнім випробуванням для наступника завжди є не коронація, а перша криза — і Іран уже перебуває в ній.
