Передача Patriot в Україну стала одночасно посиленням ППО і політичним тиском на ЄС: десятки мільярдів євро бюджетних суперечок, 30 % мита як інструмент примусу та кадрові розбіжності між «північчю» і «півднем». Як торговельні важелі перетворили союзників на клієнтів США і звільнили ресурси для стримування Китаю.
Передача в Україну зенітно-ракетних комплексів Patriot
16 липня 2025 року президент Трамп оголосив про перекидання перших батарей Patriot із німецьких складів до України та уточнив, що всі витрати на їхню закупівлю й розгортання нестиме ЄС, тоді як США обмежаться роллю компенсатора. Для України це означає суттєве підсилення ППО проти ракетних і безпілотних атак, але водночас відкриває простір для політичних маніпуляцій навколо фінансування.
Спорудження позицій, навчання особового складу, логістика й технічне обслуговування оцінюються в десятки мільярдів доларів, таким чином Вашингтон позиціонує себе ініціатором та стратегічним промоутером, уникаючи прямого бюджетного навантаження. Уже в Берліні, Парижі та Римі розпочалися дискусії щодо того, хто й коли внесе ці кошти, що створює додатковий тиск і збільшує ризик затягування прийняття рішення.
Політичний інструмент: мита проти ЄС з 1 серпня
12 липня 2025 року Дональд Трамп повідомив, що з 1 серпня на більшість європейського імпорту запроваджуються 30 % мита. Це рішення спрямоване на змушування Брюсселя взяти на себе витрати: альтернативи — сплачувати за поставки або платити подвійну ціну внаслідок нових тарифів.
Запровадження мит поєднує два ефекти. По‑перше, воно матеріально стимулює країни‑члени ЄС або оперативно мобілізувати десятки мільярдів євро, або зазнати втрат через зниження експорту до США. По‑друге, воно демонструє готовність Вашингтона використовувати торговельний тиск не лише проти суперників, а й проти формальних союзників у критичний момент.
За розрахунками IMK, Німеччина може втратити близько 0,25 % ВВП щороку в 2025–2026 роках внаслідок відкладених інвестицій та зменшеного попиту — приблизно €10–12 млрд на рік. Країни з меншим рівнем торгівлі з США схильні відтягувати фінансування Patriot, що поглиблює політичну невизначеність у самому серці ЄС.
Брюссель стоїть перед вибором: або негайно коригувати бюджети та відмовитися від частини внутрішніх програм, щоб завершити угоду до кінця року, або ризикувати економічною втратою та внутрішнім розколом між «північчю» й «півднем» блоку. Невизначеність із фінансуванням послаблює спроможність ЄС діяти як єдина фронтова лінія у зовнішній політиці.
Щоби знайти додаткові €5–7 млрд на оплату першої партії Patriot і ще близько €2–3 млрд на логістику та техобслуговування, ЄС має або перенаправити кошти з інших статей (зокрема фонду клейонової політики та програм регіонального розвитку), або збільшити власні внески нетто-платників. Пропозиція голови Єврокомісії Урсули фон дер Ляєн зі створення окремого «фонду відновлення України» в розмірі €100 млрд уже викликала суперечки між країнами та протест із боку аграрного сектору.
Країни-нетто-бенефіціари («південь»: Іспанія, Італія, Греція) зацікавлені захистити свої регіональні та сільськогосподарські програми від урізань. Натомість нетто-платники («північ»: Нідерланди, Швеція, Фінляндія) не готові автоматично піднімати внески без жорстких бюджетних рамок. Саме через це амбасадори ЄС кілька тижнів не могли узгодити умови програми EDIP на €1,5 млрд і лише дійшли попередньої угоди, аби змити суперечки перед самітом.
Чому Трамп прагне дестабілізації ЄС
Адміністрація Трампа свідомо перетворює торговельні важелі на інструмент витягування ресурсів із союзників: підтримка постачається в обмін на негайні платежі. Це підсилює імідж президента як жорсткого лідера і створює нову модель зовнішньої політики, де кожна допомога — окрема торгівельна операція.
Поки в ЄС тривають бюджетні дебати щодо Patriot і мит, Брюссель не може зосередитися на інших життєво важливих темах: енергетичній безпеці, “зеленому” курсі, відносинах із Китаєм. Країни‑члени витрачають час і ресурси на внутрішні суперечки, що дозволяє Вашингтону регулярно оголошувати дедлайни та нові ультиматуми. Такий підхід створює у ЄС дефіцит оборонного обладнання, що автоматично ставить блок у положення клієнта США при кожній новій хвилі загроз з боку РФ.
Виникає ситуація де США займає роль незамінного спонсора відволікаючи союзників від довгострокових інвестицій. Євросоюз уже кілька років обговорює запровадження цифрового податку (Digital Services Tax) на доходи глобальних технологічних компаній, серед яких переважна більшість – американські гіганти (Google, Apple, Meta).
У разі, якщо переговори з Вашингтоном не дадуть результату, ЄС готовий ввести мито на вуглецевий імпорт (CBAM) – мито на імпорт товарів зі високим вуглецевим слідом. Це матиме вплив на конкурентоспроможність американських виробників сталі та хімії. Також пакет американського CHIPS Act (2022) стимулює виробництво напівпровідників у США грантами й податковими пільгами. У відповідь ЄС прагне підтримати власні Fab-підприємства, на які Трамп анонсував тарифи до 50 %, щоб захистити внутрішній ринок і примусити ЄС погодитися на умови США.
У результаті складається новий формат трансатлантичних відносин: ЄС мусить маневрувати між короткостроковими бюджетними зобов’язаннями та довгостроковими стратегічними цілями, а США, поєднуючи оборонну підтримку з митним тиском, зберігають ініціативу, тримають союзників у стані ресурсної напруги та звільняють ресурси для протистояння Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Олександр Колесніченко
