Багато хто в Україні шукає "Європу, яку колись втратили" і якої більше не існує.
Одні шукають слов'яно-скандинавський синтез більш ніж тисячолітнього минулого, нордичне неоязичництво з рунічною символікою і "списом Одіна".
Хтось застиг у сиволіці Хрестових походів чи навіть Третього рейху.
Якоюсь мірою - це азійський "хрестовий похід" на Європу. Начебто хрестоносці, які блукали тисячу років на теренах Азії, повернулися назад і не впізнали свій дім.
В Україні одні політичні сили можуть підтримувати вектор європейської інтеграції, а інші - блокувати лгбт-марші в Києві.
І це не ознака плюралізму думок чи демократії. Це ознака несфокусованості суспільства щодо основних цінностей, які в Європі вже перестають бути предметом дискусій і переходять у розряд аксіом, які засвоюються зі шкільної лави.
Наша розфокусованість формується в дихотомії: з одного боку - за Європу, а з іншого - проти трансгресивного чи лібертаріанського трансгуманізму, постгендеризму, біоморфічної свободи тощо.
Але європейцем не можна бути "частково". Європейські стандарти життя йдуть у пакеті з новою антропологією.
Це не означає, що всі мають стати трансгендерами. Це означає, що всі мають прийняти біоморфічну свободу Іншого.
Саме тому, бажання знайти консервативну Європу нездійсненне, бо її вже майже немає.
Навіть попри певний ренесанс консерватизму у світі, відродження якого більш імовірне у США (хоча ймовірність такої події і невелика), ніж у Європі.
Ризик демографічної інверсії в Європі, коли питома вага некорінного населення може суттєво знизитися до кінця 21 століття, якщо й призведе до нового консерватизму, то це буде не консерватизм Середньовіччя, а нова течія мусульмансько-європейського синтезу, як колись в Індії у 15-18 століттях індусько-мусульманський синтез епохи Великих Моголів.
Яку Європу шукають у нас? Звернемося до основних культурних кодів.
Це Європа Австро-Угорської імперії, Європа часів "цісаря".
Це естетика в стилі "віденських кав'ярень" або кав'ярень "Цісар".
Також присутня нордична Європа, рунічна символіка, неоязичництво, естетика вікінгів, валькірій, Рагнарока й Асгарда.
Естетика хрестових походів.
І навіть елементи естетики Німеччини часів Третього рейху, рецепція яких відбувається опосередковано, стилізовано: тут формуються стійкі алюзії з дивізією СС Галичина, дивізією СС "Вікінг" тощо.
Наприклад, книга "Українські вікінги".
Природно, що не йдеться про масове явище, але це якоюсь мірою історичні ремінісценції, рефлексії та копіювання з боку активних груп суспільства, які можуть нав'язати таку естетику і пасивній більшості.
Проблема тут полягає в тому, що таку Європу не сприймають насамперед у самій Європі.
Тобто прагнення до євроінтеграції виливається у намагання віднайти "історичну Європу", яка залишилася в минулому, і навіть до месіанських ідей "врятувати Європу від неминучого заходу".
Звідси вже з'являються ідеї про "зміну Європи", її "порятунок", "захист" тощо.
Свого часу, схожі процеси відбувалися і в Польщі часів польських повстань 19 століття.
Саме тоді був активований так званий "сарматський міф" про польського "білого лицаря", який "безоплатно і жертовно" врятує Європу від Азії.
Ключова помилка полягає в тому, що "сарматський міф 2.0." у 21 столітті ще більш далекий від реальності, ніж його прототип у 19 столітті.
Європа - це величезна, самодостатня цивілізація, одна з кількох домінуючих у світі.
Вона не потребує "порятунку", "захисту", а її трансформації відбуваються лише зсередини, в рамках діалектики історії, але аж ніяк не за допомогою механічних зовнішніх драйверів.
Європа не сприймає заклики на кшталт "Німеччина повинна прокинутися", "Франція повинна згадати" тощо. Тому що Німеччина "не спить", а Франція "пам'ятає", навіть якщо комусь здається зворотне.
Параметри України і Європи непорівнянні ні економічно, ні демографічно, ні технологічно, ні навіть у військовому плані (не дивлячись на протилежний стереотип).
Якщо ми говоримо про євроінтеграційне майбутнє України - це означає прийняття всіх правил гри, прийнятих у ЄС.
І це означає, що нашій хуцпакратії і хуцпістам доведеться відмовитися від ілюзії змусити європеців жити за своїм статутом.
Європейське майбутнє України можливе в концепції територіально "великої Болгарії".
Сидіти як миша під європейським "фінансовим віником", як це і роблять болгари, незважаючи на те, що й у них у 19 столітті була своя концепція "Великої Болгарії", що включала вихід до Чорного, Мармурового та Егейського морів.
Як колись у роботах українського географа і автора геополітичної концепції природних кордонів України Степана Рудницького - Велика Україна від Чорного моря до Каспійського.
Але болгари зрозуміли, що не можна вступити в ЄС, ґрунтуючись на концепції минулого. Не можна увійти у води річки, які втекли тисячу років тому.
Чи є натяжкою порівняння України та Болгарії. Швидше за все, ні.
Кілька років тому я написав статтю про демографію, ґрунтуючись на європейській статистиці.
Аналіз демографічних перспектив в одному з європейських оглядів завершувався так: найбільша демографічна криза серед країн Європи до 2050-го року буде в Болгарії та Україні.
Умовно кажучи, в Болгарії "не буде кому працювати", а в Україні - "не буде де працювати".
Відтоді демографічна криза у нас лише посилилася.
