Останні кілька років показали одну чітку тенденцію: все більше політиків по всьому світу виграють вибори не завдяки глибоким програмам чи досвіду, а завдяки привабливим гаслам. Вони говорять «простою мовою», обіцяють швидкі рішення складних проблем, і головне – вміють сказати те, що виборець хоче почути. Але за цим фасадом часто ховаються справжні наміри, які мало хто помічає до моменту, коли стає пізно.
Що таке політичний популізм?
Популізм – це не набір переконань, а спосіб ведення політики. Політик-популіст може бути як правим, так і лівим, виступати за вільний ринок або державне втручання, закликати до миру або виправдовувати війну, апелювати до потреб, страхів і сподівань широких верств населення, часто через протиставлення різних верств населення – головне, щоб його риторика "звучала правильно" для більшості.
Небезпека популізму полягає в тому, що він створює ілюзію простих відповідей на складні питання. До того ж, він відволікає від реальної суті політики – процесу, що завжди передбачає компроміси, складні рішення і стратегічне мислення.
Коли популісти приходять до влади, раптово зникає простота. Стає очевидним, що обіцянки були лише способом завоювати довіру. А справжні наміри можуть бути зовсім іншими – наприклад, узурпація влади, наступ на свободу слова або орієнтація на зовнішніх недружніх гравців.
Вибори останніх років у багатьох країнах засвідчили: популізм не просто працює – він дедалі частіше стає ключовим інструментом здобуття влади. Давайте розглянемо кілька прикладів політиків, які у 2023-2025 роках здобули перемогу завдяки влучній грі на емоціях виборців, а не завдяки змістовним і довгостроковим програмам.
Аргентина: Хав’єр Мілей (2023)
У листопаді 2023 року на президентських виборах в Аргентині переміг Хав’єр Мілей – радикальний правий популіст. Його кампанія була вибуховою: обіцяв ліквідувати центральний банк, скасувати понад половину міністерств, скоротити державний апарат, доларизувати економіку. Його інструмент – бензопила як символ “зачистки системи”.
У 2024 він справді почав реалізовувати жорсткі економічні заходи: скасував субсидії, скоротив бюджет, оголосив надзвичайний економічний режим. Але це спричинило масові протести та падіння купівельної спроможності. Його популярність знижується, особливо серед середнього класу, який очікував “звільнення від корупції”, але отримав удар по соціальних гарантіях.
Словаччина: Роберт Фіцо (2023)
Повернувся до влади в жовтні 2023 року, апелюючи до тем "спокою", "нейтралітету" та критики західної політики щодо України. Обіцяв зупинити військову допомогу Києву – і дотримався обіцянки. Словаччина припинила передавати зброю Україні, посилила контакти з Угорщиною та заявила про потребу діалогу з Росією.
Фіцо продовжує знижувати рівень прозорості уряду, тисне на журналістів, намагається посилити контроль над судами – повторюючи політичні методи Орбана. Під гаслами “суверенітету” – прихований проросійський курс.
Нідерланди: Герт Вілдерс (2023)
У листопаді 2023 року партія правого популіста Герта Вілдерса несподівано перемогла на парламентських виборах. Його платформа – обмеження імміграції, боротьба з "ісламізацією", критика ЄС. Попри пом’якшену риторику, реальні кроки лишаються радикальними: він домігся зупинки прийому біженців, виступає за вихід із ЄС (Nexit) і перегляд законів про свободу віросповідання.
Станом на 2025 рік коаліцію сформовано з труднощами, але вплив Вілдерса на політичний дискурс уже значний: навіть центристські партії переймають його риторику.
США: Дональд Трамп (2024)
У листопаді 2024 року Дональд Трамп знову переміг на президентських виборах. Його риторика не змінилася: “Make America Great Again”, “глибока держава”, “повернемо Америку американцям”. Обіцяв зупинити війну в Україні “за 24 години” – потім заявив, що це був “жарт”. Публічно критикує НАТО, виступає за зменшення підтримки України, фактично підіграючи Кремлю.
У 2025 він просуває обмеження міграції, спрощення податків для бізнесу, тиск на незалежні інституції. Паралельно поширює сумніви в демократичних процесах, готуючи ґрунт для посилення президентської влади.
Як популізм впливає на реального виборця?
Популістські обіцянки – це ковток емоційного кисню на тлі втоми від невизначеності. Але в емоційно насиченому середовищі поступово руйнується довіра до інституцій. Парламент, суди, медіа, експерти – всі зображуються як “вороги народу” або “служителі еліт”. Це веде до радикалізації або апатії.
Цифровізація політичних кампаній лише посилює цей ефект. Завдяки аналітиці даних політтехнологи точно знають, які страхи й очікування живуть у кожному сегменті електорату. І популісти відповідають на них з ювелірною точністю: хтось почує про вищі пенсії, інший – про “захист традицій”, третій – про “новий порядок”.
У такій атмосфері виборець більше не шукає політика, який представляє його інтереси – він шукає емоційного “відгуку”. А за ширмою простих слів уже працюють складні стратегії впливу, включно із зовнішнім втручанням.
Кремль і втручання у вибори
Популізм у Європі нерідко має зовнішнє джерело живлення. Росія системно втручається у вибори: фінансує радикальні партії, веде інформаційні кампанії, підтримує розкол між суспільствами. Серед задокументованих прикладів:
· підтримка ультраправих у Франції (Марін Ле Пен отримувала кредити через проросійські банки),
· втручання у Brexit через ботоферми (ще один популістичний проект, який згодом почав викликати сумніви )
· підтримка партій у Німеччині, Словаччині, Італії – через медіа та "експертів".
Росія не завжди робить ставку на конкретного кандидата. Частіше її мета – підірвати довіру до виборів, створити хаос і послабити інституції.
Як розпізнати популіста: неочевидні сигнали
Розпізнати популіста – означає не лише уникнути помилки на виборах. Це ще й спосіб зберегти власну автономність мислення в інформаційному хаосі. І саме ця здатність – ключова для здорової демократії. Але на що варто звертати увагу?
Уникання деталей. Популісти рідко говорять про те, як саме вони реалізують свої обіцянки. Вони легко скажуть «піднімемо зарплати вчителям», але не поясняють, чи підвищуватимуть податки, чи зменшуватимуть інші витрати, чи залучатимуть кредити.
Відмова від реального діалогу. Якщо кандидат систематично ігнорує дебати, інтерв’ю з незалежними журналістами або складні питання – це ознака того, що за фасадом немає стратегії. Популіст не хоче розмови – він хоче монологу.
Надмірне використання емоцій. Часте звертання до «народу», «душі нації», «історичної місії», «віри» і «страху» – ще один маркер. Коли на перший план виводяться почуття, а не дані, – варто насторожитись.
Радикальність при псевдопоміркованості. Новітні популісти рідко кричать прямо. Вони вміло змінюють риторику під аудиторію: з одного боку – загравання з крайніми позиціями, з іншого – показна «відповідальність». Це дозволяє їм балансувати між різними групами і створювати ілюзію «золотої середини».
Створення образу ворога. Універсальний механізм, який мобілізує виборця, тримає в постійному тонусі: “нас обманюють, але ми їм покажемо”. Окрім цього, ворог слугує виправданням для провалів: популіст завжди має зовнішню причину, чому не вдалося виконати обіцяне. Популіст завжди шукає винного. Це можуть бути “еліти”, “іноземці”, “мігранти”, “бюрократи”, “західні радники” або навіть “науковці”. Об’єкт ворожнечі обов’язково має бути розмитим і неспроможним дати відповідь. Саме тому ворог не персоніфікований, а збірний – щоб його можна було звинуватити в усьому, не ризикуючи отримати аргументовану відповідь. У Дональда Трампа козлом відпущення став Джо Байден, який виявився винним у війні в Україні, хоча її розв'язав Путін. У Європі праві популісти звинувачують Україну в інфляції, зростанні цін на енергоносії чи втраті “європейського добробуту”, хоча ці проблеми мають глибші структурні причини. В Угорщині незмінний прем'єр-міністр Віктор Орбан роками говорить про “змову Сороса”, яка нібито загрожує країні, використовуючи цей міф для тиску на громадянське суспільство та медіа.
Головне, що треба зрозуміти: популізм – це метод завоювання влади. І коли політик починає говорити те, що ви хочете чути, особливо легко і емоційно, – це привід поставити собі запитання: а що він не говорить?
Маскування справжніх намірів у популізмі – це не випадковість, а добре відпрацьована стратегія. Її успіх тримається на втомі, страху і бажанні простих рішень. Але історія показує: саме ті, хто обіцяє найпростіше, часто приводять країну до найскладнішого. І тому найбільша відповідальність сьогодні – не на політиках, а на тих, хто за них голосує.
Андрій Владимирський
