Відбудова України може стати або каталізатором нової суверенної економіки, або шляхом до втрати контролю через залежність від донорів. Про це пише Богдан Попов, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», політичний аналітик, у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
588 мільярдів доларів. Така оцінка вартості відновлення та відбудови України на наступне десятиліття, оприлюднена у лютому 2026 року у п’ятому спільному звіті Світового банку, Єврокомісії, ООН та уряду України. Це майже втричі більше за номінальний ВВП країни. Прямі збитки від війни перевищили 195 мільярдів доларів, причому найбільш постраждалими залишаються житловий сектор, транспорт та енергетика. 14% житлового фонду зруйновано або пошкоджено, що торкнулося понад трьох мільйонів домогосподарств. Атаки на енергетичний сектор посилилися на 21% порівняно з попереднім роком, а потреби транспортного сектора зросли на 24% внаслідок інтенсифікації ударів по залізниці та портах.
Масштаб руйнувань створює парадоксальну ситуацію, в якій відбудова стає одночасно і найбільшою можливістю, і найбільшим ризиком для українського суверенітету. Можливістю, бо дозволяє побудувати принципово іншу економіку. Ризиком, бо хто платить за відновлення, той неминуче намагається формувати правила.
Асиметрія між донором і реципієнтом закладає ризик залежності ще до початку реальної відбудови
Нинішня фінансова модель України є гранично вразливою. Держава витрачає практично весь податковий дохід на оборону, тоді як соціальні послуги та відновлення фінансуються переважно за рахунок зовнішніх джерел обсягом близько 40 мільярдів доларів щорічно. Основними каналами є МВФ, програма ЄС Ukraine Facility на 50 мільярдів євро до 2028 року, механізм G7 Extraordinary Revenue Acceleration, що спирається на доходи від іммобілізованих російських активів, та Донорська платформа для України. За даними Chatham House, із загальних потреб у відновленні лише 13,2 мільярда доларів були покриті станом на середину 2025 року, що становить 7,5% від обсягу прямих збитків.
Ця залежність має конкретну ціну. У серпні 2025 року черговий транш програми Ukraine Facility був скорочений на 1,4 мільярда євро, оскільки Україна виконала лише 13 із 16 реформних індикаторів. Серед невиконаних вимог залишалися добір суддів Вищого антикорупційного суду, реформа Агентства з розшуку та менеджменту активів (АРМА) та реструктуризація територіальної організації виконавчої влади. Принцип reform-for-funding, закладений у програму, означає, що кожне відхилення від узгодженого плану автоматично зменшує фінансові потоки. Це ефективний інструмент реформаторського тиску, але водночас і механізм зовнішнього контролю, межа між яким і політичним впливом є тонкою.
Додатковий ризик створює ліквідація USAID, яка була одним із найбільших джерел фінансування для організацій громадянського суспільства в Україні. За оцінкою Chatham House, близько 2,9 мільярда доларів розвиткової допомоги стали недоступними, і малоймовірно, що інші донори зможуть замінити цей обсяг. Це підриває не лише конкретні програми, а й саму спроможність громадянського суспільства виконувати наглядову функцію над відбудовою.
Структура кредитів важить більше за їх обсяг, бо саме вона визначає ступінь довгострокової залежності
Критичним є не сам факт зовнішнього фінансування, а його архітектура. Brookings Institute наголошує, що допомога, принаймні на ранніх етапах, має надходити переважно у формі грантів, щоб не обтяжувати Україну нестійким боргом. Практика масштабних відбудов, від Маршалл-плану до Афганістану, свідчить, що до 30% коштів у великих реконструкціях можуть бути втрачені через корупцію. Прив’язка кредитів до конкретних іноземних підрядників (так званий tied aid) додатково зменшує економічний ефект для країни-реципієнта, оскільки значна частина грошей повертається до країни-донора.
Україна вже робить кроки для захисту від цих ризиків. У грудні 2025 року на форумі Integrity2030 була представлена нова антикорупційна стратегія на 2026-2030 роки, яка інтегрує запобігання корупції в логіку відбудови на рівні громад та регіонів. За даними Державного департаменту США, станом на березень 2025 року 41% з 1700 заходів попередньої антикорупційної стратегії були повністю або частково реалізовані.
Донорська конкуренція може стати інструментом суверенітету, якщо Україна не допустить монополії жодного центру впливу
Відбудова України принципово відрізняється від Маршалл-плану структурною інверсією. Тоді один донор фінансував 16 країн. Тепер одна країна отримує допомогу від десятків донорів та міжнародних інституцій, що створює координаційний виклик, але водночас і стратегічну перевагу.
Різноманітність джерел фінансування дозволяє уникнути ситуації, коли один гравець отримує непропорційний вплив. Однак ця різноманітність потребує свідомого управління. Без чіткої координаційної платформи, яку Єврокомісія спільно з українським урядом намагаються побудувати через Донорську платформу, конкуренція між донорами ризикує перетворитися на фрагментацію, де різні сектори відбудови живуть за різними правилами і підзвітні різним зовнішнім центрам.
ЄС позиціонує себе не лише як найбільшого донора, а й як ключового інвестора. На конференції з відновлення України у Римі в липні 2025 року було оголошено про створення Європейського флагманського фонду для реконструкції України з початковим капіталом 220 мільйонів євро та метою мобілізувати 500 мільйонів до 2026 року.
Міжнародна фінансова корпорація (IFC) підписала інвестицію у 21 мільйон євро у Rebuild Ukraine Fund. Конференція URC 2026, запланована у Гданську, вводить нову безпекову та оборонну тематику на пропозицію Польщі, що відображає розуміння нерозривного зв’язку між безпекою та відбудовою.
Баланс між ЄС, міжнародними фінансовими інституціями та приватним капіталом є критичним. Жодне з цих джерел не здатне самостійно покрити навіть чверті потреб, а відтак диверсифікація фінансування є не опцією, а необхідністю. Звіт RDNA5 підкреслює, що розблокування приватних інвестицій залежить від реформ бізнес-середовища, посилення конкуренції, доступу до фінансування та приведення виробництва у відповідність з європейськими зеленими та цифровими стандартами.
Опитування Американської торговельної палати від січня 2025 року показало, що американський бізнес вважає реформу верховенства права, антикорупційні заходи та податкову реформу факторами з найбільшим впливом на інвестиції.
Відбудова має стати не відновленням довоєнної моделі, а запуском нової економіки з іншою структурою та роллю
Урядова стратегія Ukraine Economy of the Future (UEF) фокусується на макрофіскальній стабільності, реформі управління та верховенства права, динамізмі приватного сектора, відбудові інфраструктури та інвестиціях у людський капітал. Це правильні орієнтири, проте вони залишатимуться декларативними без інструменту, який зв’яже зовнішнє фінансування з внутрішнім економічним ефектом.
Цим інструментом є локалізація. Максимальне залучення українських компаній у проєкти відбудови зменшує витік капіталу і створює внутрішню економічну базу, яка з часом стає самодостатньою. Енергетичний сектор, де потреби сягають 91 мільярда доларів, є показовим прикладом. Українські підприємства вже інвестують у розподілені енергетичні рішення, зокрема газові електростанції, сонячні панелі та біогазові установки, що є водночас відбудовою та диверсифікацією енергетичної моделі.
Транспортний сектор з потребами понад 96 мільярдів доларів та житловий сектор з 90 мільярдами потребують інтеграції українських виробників у виробничі ланцюжки від початку, а не лише як субпідрядників іноземних компаній. Окремий виклик становить розмінування, вартість якого оцінюється у 28 мільярдів доларів і яке є передумовою для повернення в обіг сільськогосподарських земель та запуску будівельних проєктів.
Головний ресурс відбудови полягає не лише у грошах партнерів, а у здатності держави створити правила гри. Захист інвестицій, функціональна судова система, дерегуляція та прогнозована податкова політика визначатимуть, чи прийде в Україну приватний капітал у масштабах, необхідних для подолання розриву між потребами та наявним публічним фінансуванням. Цифрові інструменти управління відбудовою, зокрема геоінформаційна система моніторингу регіонального розвитку та цифрова платформа для управління реконструкцією, оцінені експертами Open Government Partnership як найперспективніші з точки зору зменшення корупційних ризиків.
Україна має шанс стати найбільшим інфраструктурним проєктом Європи після Другої світової війни, проєктом менш сировинної, більш індустріальної економіки, інтегрованої в європейські ланцюжки доданої вартості. Але ризик провалу полягає не в браку фінансування, а в тому, що відбудова може перетворитися на відтворення старої моделі з новими боргами. Щоб цього уникнути, Україна повинна перевести асиметрію донор-реципієнт з площини політичного впливу в площину чітких контрактних рамок, де кожен долар має визначену точку прикладання, вимірюваний результат і незалежний аудит.
