Ідеться про реформи та законодавчі ініціативи щодо перетворення України на таку собі "вільну економічну зону" з "низьким" рівнем оподаткування та дешевою робочою силою.
Оскільки ця модель зовні схожа на деякі мої ідеї, неодноразово вивчені, вважаю за необхідне вказати на помилковість такого копіпасту.
Індустріалізація сама по собі не є апріорі правильним інструментом.
Це як сокира – можна нарубати дров на зиму, а можна – і пальці на руці.
Найпотужніша статистична база з історії індустріалізації сформована в Азії та Латинській Америці.
Наприклад, Група одинадцяти (N-11 також Next Eleven), сформована Джимом О'Нілом, аналітиком Goldman Sachs:
Мексика, Нігерія, Єгипет, Туреччина, Іран, Пакистан, Бангладеш, Індонезія, В'єтнам, Південна Корея, Філіппіни.
Учасників групи відібрано з огляду на ймовірність перетворення їхніх національних економік на найбільші драйвери зростання міжнародної економічної системи (крім країн БРІКС).
До речі, 7 з 11 учасників входять в ісламський економічний кластер.
Є також група нових індустріальних країн (НІК):
Південна Корея, Мексика, Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Аргентина, Бразилія.
Тут 4 із 7 – це "азіатські дракони".
Є група новітніх індустріальних країн:
Філіппіни, Індонезія, Туреччина.
Друга хвиля – Таїланд.
Третя – Малайзія.
Четверта хвиля – Чилі.
Є група перспективних індустріальних країн:
Єгипет, Іран, Нігерія, Пакистан, В'єтнам.
У хвості – можливі індустріальні країни, наприклад, Бангладеш.
Ці країни люблять групувати у вигляді акронімів.
Наприклад, МІНТ: Мексика, Індонезія, Нігерія, Туреччина.
Або КІВЕТС - акронім Колумбії, Індонезії, В'єтнаму, Єгипту, Туреччини та Південної Африки.
Або ВІПТА - В'єтнам, Індонезія, Південна Африка, Туреччина, Аргентина.
Примітно, що України немає в жодній групі індустріальних країн (новітніх, нових, перспективних і можливих).
Але характер індутріалізації зазначених вище економік істотно відрізняється, так само як і отримані результати.
Наприклад:
В'єтнам – країна з низьким рівнем доходу національної економіки, країна зі слабко розвиненим ринком, країна із середнім рівнем освіти, країна з авторитарним політичним режимом, одна з найбідніших країн світу.
Південна Корея – країна з високим рівнем доходу національної економіки, країна розвиненого ринку, країна з високим рівнем освіти, країна розвиненої демократії. Входить до десятки розвинених країн світу.
Аргентина – країна з рівнем доходу національної економіки вищим за середній, країна ринку, що розвивається, 1-го рівня, країна з високим рівнем освіти, країна демократії, що розвивається, країна-член G20.
Тут зробимо важливий відступ.
Усі ці країни робили ставку на індустріалізацію, але отримали або високі (Корея), або середні (Аргентина), або помірні (В'єтнам) результати.
Рівень цих результатів формується виходячи з акцентів розвитку.
Ставка на дешеву робочу силу призводить до помірних/слабких результатів розвитку.
Ставка на зростання продуктивності праці – до середніх результатів.
А ставка на інновації – до високих.
Про це пише і Аррігі, і Рей Даліо, аналізуючи темпи розвитку різних економік.
Простими словами, ставка на дешеву робочу силу і податкові пільги щодо експорту капіталу з країни, призведуть лише до незначного зростання добробуту.
Значна частина країн Азії та Латинської Америки потрапили в цю пастку середнього доходу, як її описали Гіллі та Баррі Ейхенгрін.
Країни, які інвестують в освіту та технічні компетенції, просуваються дещо далі, але й у них є стеля зростання.
І лише ті держави, які знаходять національні моделі ефективного інвестування в науку, інновації, НДДКР і створюють фіскальні стимули реінвестування капіталу в національну економіку, вириваються на ширші обрії зростання.
Тобто, мало робити ставку на індустріалізацію.
Необхідно постійно підвищувати рівень складності національної економіки, поглиблювати структурування ринку праці та підвищувати свій рівень доданої вартості в глобальних технологічних ланцюжках.
У давнину, найбагатшими містами ставали ті, у кого більше було майстрів і цехів, на які ці майстри розподілялися.
Не хочу втомлювати вас великими текстами, але в контексті цієї теми дуже важливо проілюструвати мої тези двома прикладами:
Мексика і Польща.
Почнемо з першої.
Мексиканські макіладора
Приклад Мексики – це насамперед модель близькості до найбільшої економіки світу (США) і дії угоди про зону вільної торгівлі з нею.
Майже як у нас із ЄС.
Свого часу Мексика після вступу до Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА) створила цілий пояс складальних підприємств уздовж мексикано-американського кордону, так звані макіладора.
Їхня конкурентна перевага визначалася повною відсутністю екологічних вимог, правил охорони праці та соцзахисту працівників.
Одна година роботи мексиканського робітника коштувала один долар порівняно з шістьма-сімома у Штатах.
На ці заводи потягнулися тисячі внутрішніх мігрантів, переважно з бідних південних і центральних мексиканських районів.
Готова продукція йшла на ринки Канади і США, які також були учасниками НАФТА.
У 1995-2000 рр. макіладора генерували 25% ВВП Мексики, 50% експорту і давали роботу 17% економічно активного населення.
Сьогодні пояс макіладора активно критикують, і цілком заслужено, адже стартовий імпульс, який отримують від ЗВТ і ВЕЗ, дає максимальний економічний ефект на часовій дистанції в 10-15 років.
Потім фактори конкурентної переваги вичерпуються: пільговий податковий режим закінчується, зарплати зростають, і робоча сила вже не така дешева, а ресурси в країні базування дорожчають.
Наразі, мексиканські економісти вважають, що макіладора в Мексиці не здатні принести країні довгостроковий добробут.
Макіладора мають напівколоніальний характер у форматі взаємодії капіталістичного ядра і периферії.
Макіладора належать іноземним компаніям, які використовують пільговий податковий режим для виведення капіталу з країни базування.
Такі компанії не зацікавлені ні в поліпшенні життєвого рівня "тубільної країни", ні в зростанні її глобальної конкурентоспроможності.
Чому? Відповідь дуже проста.
Зростання добробуту означає насамперед збільшення заробітної плати, а це є базовим чинником розвитку макіладори.
Робоча сила в даній моделі має бути низькооплачуваною і низькокваліфікованою.
Тобто це модель консервації бідності місцевого населення.
За різними підрахунками, формат макіладора коштував Мексиці понад 250 млрд доларів недоотриманих національних доходів, виведених із країни.
А тепер візьмемо інший приклад – Польща.
У цей же самий час у Польщі створюються складні мережеві програми підтримки інновацій та науки, в результаті чого з'являються наукомісткі фармацевтичні підприємства, високотехнологічні кластери з виробництва запасних частин для автомобілів та інші виробництва з високим рівнем доданої вартості.
Інфраструктура підтримки інноваційного розвитку в Польщі включає в себе створення технологічних парків (понад 40), технологічні інкубатори, центри трансферту технологій.
Діють центри трансферту технологій таких типів: академічні (у рамках вищих навчальних закладів) та окремі центри, не пов'язані з системою освіти.
Регіональна інноваційна економіка спирається на кластерну модель розвитку, відповідно до якої, реалізуються міжгалузеві проєкти, наприклад:
- великопольський кластер технологій автоматизації ELPROTECH;
- кластер мультимедійних та інформаційних систем у Новому Сончі (Малопольське воєводство);
- кластери інформаційних технологій у Мазовецькому, Підкарпатському та Західнопоморському воєводствах;
- "Авіаційна долина" в Підкарпатському воєводстві.
Загалом, на цей момент, створено 60 кластерів.
Для стимулювання інноваційного розвитку, польська держава застосовує широкий інструментарій стимулювання, наприклад бони (субсидії) на інновації, технологічний кредит, дотації та інші механізми фінансування.
Найближчим часом Польща планує збільшити розмір витрат на наукові дослідження з 0,7% ВВП (рівень України 2010 року) до 1,7%, хоча плановий показник ЄС на 2020 рік становить не менше 3% ВВП.
Я б сказав, що відмінність мексиканської моделі від польської полягає також у механізмах і моделях індустріалізації.
У Мекксиці це були Вільні економічні зони (ті самі макіладора), в оновному – найпростіша збірка та екологічно брудні виробництва.
У Польщі – технологічні парки на стику виробництва, наукових установ та освітніх інститутуцій. З ядром у вигляді центрів трансферту інновацій.
Я постійно кажу: робіть в Україні акцент на технологічних парках, але чомусь у нас із наполегливістю, вартою іншого застосування, штампують законодавчу базу і реформи під концепцію ВЕЗ або індустріальних парків.
І немає жодного закону про технологічні парки....
Загалом, підсумовуючи: що будемо робити? Рубати дрова чи пальці?
