Захист релігійної архітектури України — це вистраждане право суверенної європейської нації визначати власне духовне майбутнє. Про це пише Анастасія Степаненко, грантрайтерка, проєктна менеджерка, культурологиня, експертка аналітичного центру «Об’єднана Україна», у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
У ранкові години 15 червня 2026 року російський дрон “Геран-2” вдарив по Успенському собору Києво-Печерської лаври — одній із найшанованіших святинь східного християнства та наріжному каменю культурної спадщини України. Удар завдав значних руйнувань комплексу собору, спричинивши пожежу, яка охопила майже 800 квадратних метрів. Для українців це стало відлунням значно довшої історії, в якій сакральна архітектура неодноразово ставала мішенню імперського насильства.
Упродовж усього ХХ століття релігійні пам’ятки України зазнавали систематичного знищення в рамках радянських антирелігійних кампаній. Після здобуття Україною незалежності у 1991 році багато з них були ретельно відновлені. Однак інституційна спадщина радянської релігійної політики призвела до того, що значна частина релігійної інфраструктури України залишалася пов’язаною з церковними структурами, підпорядкованими Москві. Сьогодні сакральна спадщина знову стала полем бою — не лише через ракетні удари й окупацію, а й через конкуруючі наративи щодо історії, ідентичності та духовної влади.
Як радянський атеїзм знищував сакральну спадщину?
Більшовицька революція докорінно змінила відносини між державою та релігією на всій території колишньої Російської імперії. Керуючись відомим твердженням Маркса про те, що релігія є “опіумом для народу”, радянська влада розглядала релігійні інституції як ідеологічних конкурентів, вплив яких потрібно було усунути. Починаючи з 1920-х років і посилюючись під час сталінських антирелігійних кампаній 1930-х років, церкви по всій Україні систематично закривалися, руйнувалися або перепрофільовувалися.
Кампанія не обмежувалася лише обмеженням релігійної практики. Вона мала на меті знищити саму матеріальну основу релігійної культури. Тисячі церковних дзвонів були переплавлені для промислових потреб. Монастирі ліквідовувалися, релігійні школи закривалися, а духовенство зазнавало ув’язнення, депортації або страти. Величні собори, які впродовж століть визначали силуети українських міст, зникали з лиця землі.
Багато церков, що збереглися, перетворили на склади, зерносховища, робітничі клуби, кінотеатри, музеї атеїзму чи промислові будівлі. Фрески замальовувалися, ікони знищувалися, а сакральні інтер’єри позбавлялися релігійної символіки. Архітектурна оболонка часто залишалася, проте її духовну й культурну функцію свідомо стирали.
Ця політика була частиною ширшої стратегії політичного контролю. Релігійні громади становили альтернативні джерела авторитету, місцевої ідентичності та історичної безперервності, які могли кинути виклик монополії радянської держави на суспільне життя. Руйнуючи церкви й монастирі, радянська влада також намагалася відірвати громади від їхньої історичної пам’яті.
Відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря — один із перших масштабних актів культурної деколонізації незалежної України
Мало які пам’ятки ілюструють цей процес так яскраво, як Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві. Заснований на початку ХІІ століття, він був одним із шедеврів архітектури Київської Русі. Його золоті бані домінували над київським небосхилом упродовж століть, а мозаїки й фрески належали до найкращих зразків середньовічного східнохристиянського мистецтва.
У 1934 році радянська влада наказала зруйнувати монастир у рамках планів перетворення Києва на зразкову соціалістичну столицю. Попри протести науковців і музейних працівників, собор було знесено у 1935–1937 роках. Численні безцінні мозаїки та фрески було демонтовано; частину вивезли до музеїв Москви та Ленінграда, а багато інших безслідно зникли.
Офіційно знесення обґрунтовували модернізацією міста, проте насправді воно відображало рішучість радянської влади усунути видимі символи історичної та духовної автономії України.
Після здобуття Україною незалежності відбудова Михайлівського Золотоверхого монастиря стала одним із перших великих проєктів культурної реставрації в країні. Завершена у 1999 році, відбудована обитель символізує відновлення історичної пам’яті після десятиліть ідеологічного придушення.
Її відбудова стала актом культурної деколонізації, продемонструвавши, що повернення сакральної спадщини означає водночас і повернення історичної суб’єктності.
Міжнародна солідарність і культурна дипломатія допомогли врятувати Софію Київську
На відміну від Михайлівського монастиря, Софійський собор уникнув знищення. Це доводить, що збереження культурної спадщини часто залежить від транснаціональних наукових мереж і міжнародної культурної дипломатії.
У 1930-х роках радянські планувальники розглядали можливість знесення собору, щоб звільнити місце для нового урядового комплексу в Києві, в рамках ширшої кампанії проти релігійної архітектури, яка вже забрала чимало історичних пам’яток. Його збереження стало результатом спільних зусиль українських науковців, музейних працівників, архітекторів та міжнародних наукових кіл, які наголошували на винятковому історичному й мистецькому значенні собору.
Особливо важливою була реакція французьких істориків мистецтва та візантиністики, чиї публічні заклики й наукові звернення допомогли привернути міжнародну увагу до загрози, що нависла над пам’яткою. Підвищена міжнародна увага збільшила репутаційні ризики для радянського уряду й сприяла рішенню зберегти собор, перетворивши його на музей, а не зруйнувавши.
Як одна з найстаріших пам’яток східного християнства, що датується ХІ століттям, Софія Київська втілювала не лише релігійне значення, а й політичну та культурну історію середньовічної Київської Русі. Її мозаїки, фрески та архітектурний ансамбль становили незамінне свідчення розвитку візантійської та східнослов’янської цивілізації. Знищення собору стерло б одне із найважливіших архітектурних свідчень формування християнської культури у Східній Європі.
Упродовж усього радянського періоду собор функціонував переважно як музей. Хоча фізично він зберігся, його релігійна функція залишалася призупиненою, що ілюструє ще одну характерну рису радянської політики щодо спадщини: пам’ятки могли утримуватися як історичні артефакти, водночас відірвані від свого первісного духовного й культурного призначення.
Збереження Софії Київської — один із перших у Східній Європі ХХ століття прикладів того, як глобальна наукова солідарність та міжнародна громадська думка можуть впливати на спадкову політику авторитарних режимів і допомагати захищати пам’ятки видатної універсальної цінності. І це збереження демонструє, що захист пам’яток — лише один із вимірів охорони культурної спадщини.
Розпад Радянського Союзу змінив політичний ландшафт, проте не призвів до негайного демонтажу інституційних структур, через які десятиліттями здійснювався імперський вплив. Відновлюючи свої церкви та монастирі після здобуття незалежності, Україна водночас зіткнулася зі складнішим викликом — поверненням релігійних інституцій і символічних просторів, які залишалися вбудованими в адміністративні рамки радянської доби.
Незалежність без повної релігійної незалежності?
Проголошення незалежності України у 1991 році відновило свободу віросповідання й дало змогу відкрити тисячі церков. Місцеві громади, покладаючись здебільшого виключно на волонтерську працю та приватні пожертви, почали відновлювати будівлі, які десятиліттями слугували складами, заводами чи стояли занедбаними руїнами.
Проте політична незалежність автоматично не означала церковної незалежності.
Оскільки Радянський Союз централізував православне управління під Москвою, багато історично значущих монастирів і соборів залишалися в юрисдикції Української православної церкви, пов’язаної з Московським патріархатом (УПЦ МП). Це положення відображало інституційну спадкоємність, успадковану від радянського періоду.
Упродовж десятиліть ця ситуація породжувала складне співіснування. Багато священнослужителів щиро служили своїм місцевим громадам, тоді як інституційна структура залишалася пов’язаною з релігійним центром, розташованим у Російській Федерації.
Після агресії Росії проти України у 2014 році та особливо після повномасштабного вторгнення у 2022 році занепокоєння цими інституційними зв’язками посилилося. Українські спецслужби задокументували численні випадки, коли окремих священнослужителів звинувачували або засуджували за співпрацю з російською окупаційною владою, поширення прокремлівської пропаганди чи сприяння розвідувальним операціям Росії.
Тому важливо розрізняти свободу віросповідання та національну безпеку. Україна не криміналізувала релігійні переконання чи богослужіння. Натомість законодавчі й адміністративні заходи були спрямовані на обмеження інституційного впливу організацій, керівні центри яких залишаються на території Російської Федерації або представники яких доведено співпрацювали з державою-агресором.
Це розмежування часто хибно тлумачать за межами України, де дискусії іноді зводяться виключно до питання релігійної свободи, залишаючи поза увагою ширший контекст гібридної війни.
Жодна пам’ятка не ілюструє ці накладені одна на одну історичні пласти краще, ніж Києво-Печерська лавра.
Заснований у ХІ столітті, монастир став одним із найважливіших центрів православної духовності, науки, рукописання та архітектури у Східній Європі. Упродовж століть політичних потрясінь він залишався визначальним символом релігійного життя України.
У радянський період значну частину монастиря перетворили на музейний комплекс. У листопаді 1941 року, під час Другої світової війни, Успенський собор було зруйновано внаслідок вибуху, обставини якого досі залишаються предметом історичних дискусій. Собор простояв у руїнах упродовж усього радянського періоду.
Його відбудова, завершена у 2000 році, стала ще однією віхою в загальному процесі відновлення культурної спадщини України.
Із 2000 року й до кінця 2022 року відбудований собор використовувала переважно Українська православна церква, пов’язана з Московським патріархатом. Із січня 2023 року Православна церква України почала проводити в соборі регулярні богослужіння, що відобразило ширші зміни релігійного ландшафту України.
Саме тому удар російського дрона по Успенському собору у червні 2026 року набув глибокого символічного значення. Пам’ятка, що пережила радянські антирелігійні кампанії, руйнування воєнного часу та десятиліття ідеологічного контролю, знову стала жертвою російської військової агресії.
Деколонізація сакральної спадщини — це не релігійні переслідування
У постколоніальних суспільствах деколонізація часто передбачає перейменування вулиць, перегляд навчальних програм або переосмислення історичних наративів. В Україні вона також вимагає переосмислення сакральної спадщини.
Цей процес спрямований не проти релігії як такої. Радше він покликаний відокремити справжню релігійну свободу від інституційних структур, історично вбудованих в імперські системи врядування.
Відновлення церков, повернення релігійних споруд місцевим громадам, підтримка незалежних церковних інституцій і критичне переосмислення імперських наративів — усе це є частиною ширших зусиль із повернення культурного суверенітету.
Сакральна спадщина одночасно функціонує як архітектура, історична пам’ять і жива громада. Коли ці виміри підпорядковуються зовнішній політичній владі, сама спадщина ризикує стати інструментом домінування.
Триваюче відновлення релігійних пам’яток по всій Україні є спробою відбудувати культурну безперервність, перервану десятиліттями ідеологічних репресій.
Історію сакральної спадщини України не можна зрозуміти лише крізь призму архітектури. Це водночас історія імперського панування, культурної стійкості та національного самовизначення. Сакральний ландшафт розповідає історію повторюваного знищення, за яким щоразу настає рішуче відродження.
Нинішня війна Росії знову поставила цю спадщину під прямий удар. Однак боротьба виходить за межі пошкоджених будівель. Вона стосується права українців тлумачити власну історію, зберігати власну культурну пам’ять і визначати майбутнє власних релігійних інституцій. Захист сакральної спадщини України, зрештою, означає захист культурних основ демократичної та суверенної європейської нації.