Навіть під час великої війни недоторканність суверенних валют залишається для Заходу непорушним правилом. Про це пише Ігор Петренко, засновник аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Грудневої ночі у Брюсселі Європейський Союз підійшов до межі, яку сам окреслив трьома роками раніше, – і відступив від неї. На столі переговорів лежав інструмент, якого світова фінансова система досі не знала: перетворити заморожені резерви чужого центрального банку на заставу під кредит третій державі. Двадцять сім лідерів обрали натомість найобережніший із можливих варіантів – позичити гроші на ринку під власні бюджетні гарантії. Сума допомоги склала €90 млрд, але справжня ставка вимірювалася не в євро, а в довірі до принципу, що суверенні резерви лишаються недоторканними навіть для того, хто має над ними фізичний контроль.
Цю історію легко прочитати як чергову суперечку про гроші для Києва. Насправді вона про інше – про стелю західної фінансової державності й про те, як далеко демократії готові зайти, обертаючи власну валюту на важіль примусу. Аналітики Carnegie, Bruegel і Responsible Statecraft зійшлися на тому, що грудневе рішення Європейської ради стосувалося не стільки України, скільки кордону, який резервні валюти не наважуються переступити. І саме на цьому кордоні українська фінансова криза несподівано стала лакмусом для всього західного фінансового порядку.
Чому ЄС обрав власні борги, а не заморожені резерви Москви
На саміті 18–19 грудня 2025 року Європейська рада мала затвердити те, що в Брюсселі називали репараційною позикою: кредит Україні, забезпечений приблизно €210 млрд заморожених резервів російського центробанку, більшість яких – близько €185 млрд – зберігається в бельгійському депозитарії Euroclear. Логіка була проста: гроші агресора оплачують оборону його жертви, а Москва повертає їх собі лише після того, як сплатить репарації.
Натомість після більш ніж доби переговорів лідери зупинилися на безпроцентній позиці на €90 млрд, яку ЄС бере на ринках капіталу під гарантії власного бюджету. Щоб досягти одностайності, з фінансових гарантій вивели Чехію, Словаччину та Угорщину. За оцінками МВФ, Києву знадобиться близько €137 млрд на 2026–2027 роки, тож €90 млрд лише частково закривають цю діру – і не зачіпають жодного російського євро.
Як Бельгія втримала червону лінію навколо Euroclear
Головним опонентом схеми став бельгійський прем’єр Барт Де Вевер. Його аргумент був не проросійським, як йому закидали, а юридично-фінансовим: Бельгія відмовлялася брати на себе одноосібно ризики, які мали б бути спільними. Ішлося про позови з боку Росії, можливу відповідальність за двостороннім інвестиційним договором Бельгія–Росія та про репутацію Euroclear як депозитарію, що зберігає активи десятків інших центробанків.
Цей спротив не був ізольованим. На початку саміту проти схеми виступали сім держав – Бельгія, Італія, Угорщина, Словаччина, Чехія, Болгарія та Мальта; зрештою Франція приєдналася до Італії й очолила опозицію. Сам Euroclear ще на початку грудня застерігав, що конструкція є крихкою та непередбачуваною, а рейтингове агентство Fitch поставило депозитарій на негативний перегляд через юридичні ризики.
Чому юристи називають репараційну позику конфіскацією під іншою назвою
За технічною суперечкою про €210 млрд стояло фундаментальне питання глобального порядку: чи можна перетворити суверенні резерви на заставу, формально їх не конфісковуючи? Критики відповідали, що різниця косметична. Економіст Bruegel Ніколя Верон доводив, що конфіскація – навіть замаскована – підриває відданість ЄС правилам міжнародного фінансового порядку та створює проблемний прецедент.
Вага цього прецеденту унікальна: це був би перший випадок, коли невоюючі держави вилучають активи воюючої країни під час триваючої війни на користь третьої сторони. Навіть МВФ закликав до обережності, попереджаючи про важкопрогнозовані наслідки для стабільності світової валютної системи. ЄС, по суті, відповів на це питання «ні» – обравши власні борги замість юридичного прецеденту.
Чому фінансова криза Києва стала стрес-тестом для Заходу
І тут Україна входить у сюжет не як прохач, а як випробування. Володимир Зеленський напередодні саміту закликав лідерів спертися на близько €200 млрд заморожених активів – і отримав ввічливу відмову. Київ став точкою, у якій абстрактна дискусія про межі фінансової зброї перетворилася на конкретне рішення з конкретною ціною.
Висновок, який оголив цей стрес-тест, незручний: навіть під тиском повномасштабної війни на європейському континенті Захід не наважився перетнути лінію недоторканності резервів. Якщо цей бар’єр витримав український тиск, він витримає майже будь-який. Для Москви це поразка лише часткова – гроші все одно заморожені; для глобальних спостерігачів це радше підтвердження, що правила ще працюють – і саме тому за ними уважно стежать.
Хто читає брюссельський сигнал: центробанки Затоки, Пекін і Глобальний Південь
Та сама обережність, що заспокоює юристів, неоднозначно прочитується за межами Заходу. Центробанки Перської затоки, Пекін і ширший Глобальний Південь роблять висновок не про Росію, а про власні долари та євро. Сам факт, що питання про вилучення резервів узагалі дійшло до рівня лідерів ЄС, важить для них більше за кінцеву відмову.
Підтвердженням слугує юридична відповідь Москви. 12 грудня 2025 року російський центробанк подав до московського арбітражу позов проти Euroclear на 18,2 трлн рублів – близько $230 млрд, тобто повну вартість заморожених активів; попереднє слухання призначили на 16 січня 2026 року. Юристи припускають, що Москва намагатиметься виконати рішення в «дружніх» юрисдикціях – Китаї, Гонконгу, ОАЕ, Казахстані. Незалежно від результату, сам цей спектакль показує іншим власникам резервів, що активи в західних депозитаріях можуть стати предметом багаторічної правової війни.
Чому золото поволі витісняє долар у резервах обережних центробанків
Дедоларизація – повільний процес, і грудневий епізод його не запустив, але прискорив. Частка долара у світових валютних резервах знизилася з 71% у 1999 році до приблизно 57% сьогодні, за даними МВФ. Паралельно зростає роль золота, яке центробанки дедалі активніше нарощують: це нічиє зобов’язання, його не можна ані заморозити, ані піддати санкціям.
Тут варто бути точним. Інститут KSE та Carnegie фіксують, що через три роки після заморожування понад $300 млрд російських резервів виразного зсуву в композиції світових резервів іще не сталося: відмовитися від валют G7 технічно складно, бо мало які активи такі ж ліквідні та масштабні. Отже, йдеться не про обвал долара, а про тиху ерозію довіри, яку кожен подібний епізод поглиблює відчутніше за будь-яку заяву БРІКС.
Що відмова означає для України на горизонті бюджетних циклів ЄС
Для Києва грудневе рішення має подвійне дно. З одного боку, €90 млрд – реальні гроші, що закривають частину потреб 2026–2027 років. З іншого – фінансування війни лишається заручником політичних циклів Євросоюзу. Санкції, які утримують російські активи замороженими, ЄС має одностайно продовжувати кожні півроку, і Угорщина здатна заблокувати це продовження, що теоретично змусило б повертати кошти Москві, лишивши європейські уряди відповідати за український кредит.
Звідси випливає стратегічний висновок, ширший за одну позику. Справжнім важелем для України стає не разовий кредит, а інституційне рішення, яке зняло б питання постановки активів на порядок денний кожні шість місяців. Поки такого рішення немає, Київ змушений раз на півроку доводити свою потрібність двадцяти семи столицям одночасно. А Захід тим часом з’ясував про себе дещо суттєве: він радше позичить під власний бюджет, ніж перетворить чужі резерви на зброю. Це рішення про правила, а не про Україну, – але платити за нього доведеться насамперед Україні.