Москва продовжує використовувати анонімні витоки для перекладання з себе провини за продовження війни та для стимулювання поступок з боку Заходу. Про це пише Петро Олещук, експерт аналітичного центру «Об’єднана Україна», доктор політичних наук у своїй статті для The Gaze. Ця версія публікації є перекладом українською мовою.
Черговий матеріал Bloomberg про можливі плани Кремля щодо війни проти України викликав значний резонанс у західному та українському інформаційному просторі. Йдеться про публікацію “Putin Moves to Escalate War in Ukraine With Talks at Dead End”, у якій агентство, посилаючись на трьох співрозмовників, близьких до Кремля, повідомило про можливе посилення російських атак після фактичного припинення мирного процесу.
Серед можливих сценаріїв називаються інтенсивніші удари балістичними ракетами по Києву, зокрема по центру столиці, та по інфраструктурі інших українських міст. Окремо джерела Bloomberg говорять про погіршення ставлення Москви до перспектив переговорів, санкційного тиску й українських ударів по російських НПЗ та логістичних об’єктах.
«Нова ескалація» чи продовження старої тактики?
Перша теза, яка викликає запитання, полягає у причинно-наслідковому зв’язку між невдачею переговорів і можливою новою ескалацією. Така конструкція створює враження, ніби Росія спочатку розраховувала на дипломатичне завершення війни, а після розчарування в цьому процесі вирішила повернутися до масштабніших ударів. Проте російська сторона протягом переговорного процесу не демонструвала готовності відмовитися від ключових територіальних і політичних вимог, тому складно визначити момент, у який переговори нібито перейшли зі стадії реального пошуку компромісу до «глухого кута». Значно простіше припустити, що Москва використовувала переговорний процес одночасно як дипломатичний канал і як інструмент «управління відносинами» із Сполученими Штатами. Тому підготовка нових ударів могла відбуватися незалежно від того, чи продовжувалися контакти між сторонами.
Особливо це стосується російської кампанії проти української енергетики та цивільної інфраструктури. Масовані атаки на енергетичну систему України не є новим інструментом російської стратегії і застосовуються з 2022 року. Тому повідомлення про можливе збільшення кількості балістичних і крилатих ракет варто розглядати передусім як продовження вже існуючої моделі ведення війни.
Росія протягом тривалого часу розвиває виробництво ударних безпілотників, ракетних систем і засобів, призначених для проведення масштабних комбінованих атак. Підготовка до нового осінньо-зимового періоду могла розпочатися задовго до того, як нинішній переговорний процес почали називати безрезультатним, тому прив’язування чергової кампанії ударів виключно до дипломатичних подій може спрощувати реальну логіку російської стратегії.
Зміна інтерпретацій: навіщо Кремлю «вимушена» жорстокість
Політично така інтерпретація, однак, є зручною для Москви. Вона дозволяє представити майбутнє посилення атак як вимушену реакцію на невдачу дипломатії, а не як реалізацію заздалегідь підготовлених військових планів. Виникає конструкція, за якою Росія нібито прагнула домовитися, однак інша сторона не погодилася з її пропозиціями, тому Кремлю начебто не залишається нічого іншого, крім подальшої ескалації.
Для внутрішньої російської аудиторії це допомагає перекласти відповідальність за продовження війни на Україну та її партнерів. Для західної аудиторії така схема може стимулювати дискусію про те, чи не варто зробити додаткові поступки Москві, щоб уникнути нового загострення. Саме тому повідомлення анонімних кремлівських джерел важливо аналізувати не лише з погляду фактичної достовірності, а й з погляду можливого інформаційного ефекту.
Схожа проблема виникає із твердженням, що після руйнування переговорних механізмів сторони нібито повернулися до вихідної точки. Насправді головна проблема полягає в тому, що базові російські вимоги протягом тривалого часу залишаються практично незмінними. Москва продовжує наполягати на територіальних поступках України та на політичних умовах, які Київ вважає неприйнятними.
У такій ситуації саме існування переговорних каналів ще не означає наявності реального переговорного компромісу. Дипломатичні контакти можуть бути інтенсивними, але якщо фундаментальні позиції сторін не зближуються, говорити про зруйновану «схему миру» досить складно. Тому значно точніше було б говорити про відсутність результату спроб змінити ці позиції.
Окремою частиною дискусії є твердження про недостатню ефективність економічного та військового тиску на Росію. Те, що санкції або українські удари не змусили Кремль негайно завершити війну, саме по собі не означає, що вони не мають ефекту. Санкційна політика може бути недостатньо послідовною, містити механізми обходу та вимагати значно жорсткішого контролю.
Аналогічно далекобійні українські удари по нафтопереробці, логістиці та військових об’єктах мають накопичувальний, а не миттєвий характер. Оцінювати їх виключно за критерієм «чи погодився Путін на мир після кількох тижнів атак» методологічно неправильно. Значення таких дій полягає також у підвищенні економічної вартості війни, ускладненні логістики та зміні припущення про повну безпечність російського тилу.
Чи відповідає ілюзія керованої ескалації реальним ресурсам Росії
У цьому контексті важливим є саме поняття «ескалації», яке регулярно з’являється в західній політичній дискусії. Bloomberg пише, що нинішній етап може бути лише початком і Росія здатна перейти до ще більш інтенсивних дій. Формально це можливо. Кількість ударних засобів може зростати, а масштаби окремих атак можуть перевищувати попередні показники. Проте сама війна вже перебуває на надзвичайно високому рівні інтенсивності, а російські атаки на українські міста та критичну інфраструктуру тривають роками.
Тому створення образу майбутньої «справжньої ескалації» ризикує недооцінювати масштаб того, що відбувається зараз. У практичному сенсі інтенсивність російських ударів значною мірою визначається не якимось одноразовим політичним рішенням про перехід до ескалації, а наявністю ракет, безпілотників, розвідувальних можливостей та інших ресурсів.
Саме тут проявляється одна з найбільш стійких проблем західного підходу до війни — прагнення розглядати ескалацію як процес, яким можна точно «керувати». Протягом попередніх років питання про передачу Україні окремих систем озброєння, дальність ударів або характер військової допомоги часто оцінювалися через можливу реакцію Москви. Логіка полягала в тому, що певне рішення Заходу може «спровокувати Путіна» на наступний рівень ескалації, а тому його варто відкласти або обмежити. Проблема такої моделі полягає в тому, що вона припускає наявність у Кремля певної фіксованої «сходинки», на яку Росія не перейде без зовнішнього подразника.
Проте російська практика показує, що Москва регулярно використовує максимально доступні їй на конкретний момент військові можливості. Тому не завжди можна достовірно встановити, де проходить межа між «ескалацією у відповідь» та реалізацією власних довгострокових планів Росії.
Чи довго діятимуть погрози в бік НАТО як елемент стримування
Ще одна важлива теза Bloomberg стосується ставлення Кремля до українських ударів по території Росії. За словами співрозмовників агентства, Москва дедалі частіше розглядає їх фактично як удари країн НАТО, оскільки Україна використовує західну зброю, розвіддані та технології. Це повідомлення також досить вигідне росіянам. Російські посадовці протягом усієї повномасштабної війни неодноразово попереджали західні держави про можливу відповідь за військову допомогу Україні. Однак водночас Кремль прагне уникати прямої великої війни з НАТО, яка створила б для Росії принципово інший рівень військових ризиків. Саме тому такі заяви варто розглядати як елемент стримування Заходу, покликаний впливати на обсяг і характер допомоги Києву.
Ця логіка особливо помітна у російських погрозах Великій Британії та іншим державам, які активно підтримують українські далекобійні спроможності. Москва періодично заявляє, що може розглядати західні країни як безпосередніх учасників атак, якщо їхня зброя використовується проти російських об’єктів. Практична мета такого підходу очевидна: змусити уряди цих держав самостійно встановлювати обмеження на використання переданої Україні зброї.
У цьому випадку Росії необов’язково реалізовувати максимальні погрози, достатньо, щоб сама можливість відповіді впливала на політичні рішення партнерів України. Саме тому кремлівська риторика постійно підтримує невизначеність щодо того, де проходить червона лінія. Така невизначеність є самостійним інструментом політичного впливу.
Як читати західну аналітику, щоб не потрапити до пастки анонімних джерел
Звідси виникає питання не лише до російської інформаційної політики, а й до стандартів роботи західних медіа з подібними джерелами. Наявність співрозмовника, який має доступ до кремлівських коридорів, безумовно, є цінною для журналіста. Проте саме близькість такого джерела до російської влади означає, що його повідомлення може переслідувати конкретну політичну мету.
Кремлівський співрозмовник може передавати цілком реальну інформацію, але відбирати її так, щоб сформувати необхідне враження у західної аудиторії. Тому головним завданням журналістики має бути не лише отримання ексклюзиву, а й перевірка внутрішньої логіки запропонованої картини. Необхідно ставити питання, наскільки повідомлення відповідає попередній поведінці Москви, які твердження можна підтвердити незалежно і кому вигідно, щоб саме така версія стала домінуючою.
Матеріал Bloomberg якраз демонструє складність цієї проблеми. В одному тексті поєднуються тези про крах дипломатії, майбутню ескалацію, неефективність економічного тиску, сприйняття українських ударів як атак НАТО та можливість ядерного сценарію. Кожна з цих тез окремо може містити важливу інформацію про дискусії всередині російського керівництва. Проте разом вони створюють картину, в якій головним мотивом для західної аудиторії стає страх перед тим, що Росія може зробити далі.
Саме тому до такого матеріалу варто додавати ширший історичний контекст: аналогічні попередження про майбутню ескалацію та ядерні ризики звучать протягом усієї повномасштабної війни. Без цього контексту чергова заява може помилково виглядати принципово новим етапом російської політики.
Критичне ставлення до таких публікацій не означає, що інформацію від кремлівських джерел потрібно ігнорувати. Навпаки, вона може бути дуже важливою для розуміння настроїв російської еліти, внутрішніх дискусій і можливих сценаріїв. Однак її варто розглядати як матеріал для аналізу, а не як готову інтерпретацію подій. Доцільно зіставляти нові повідомлення з попередніми заявами, перевіряти, які прогнози збувалися, а які залишалися інформаційними сигналами.
У підсумку головна проблема полягає не в тому, що Bloomberg оприлюднює інформацію від людей, близьких до Кремля. Проблема виникає тоді, коли походження цієї інформації недостатньо враховується під час її інтерпретації. Російське керівництво має очевидний інтерес впливати на західне сприйняття війни, підтримувати страх перед ескалацією та переконувати партнерів України в небезпечності подальшого тиску.
Тому будь-який «інсайд із Кремля» одночасно є потенційним джерелом інформації та потенційним інструментом політичної комунікації. Саме така подвійна природа вимагає значно більшої аналітичної дистанції. Авторитет медіа не звільняє читача від необхідності критично оцінювати те, хто, навіщо і в який момент передає йому певну інформацію.