Взяття противником Вуглегірська у січні 2015 року суттєво змінило ситуацію на західному фасі «дебальцевського виступу». У російських генералів, які керували проведенням операції тепер відкривались перспективи наступу як в бік Дебальцева (або вздовж траси, або через Лозове), так і в напрямку Світлодарська (через напрямок Молочний - Лозове).
Але командування сектора достатньо оперативно в район північної околиці н.п. Савелівка перекинула зведену групу 8-ї механізованої роти 30-ї окремої механізованої бригади, яка шляхом влаштування мінно-вибухових загороджень, обладнання ротного опорного пункту та закріплення на ньому фактично перекрила автомобільну трасу Вуглегірськ — Дебальцеве, тому фактично для бойовиків наступати було можливо тільки на північ.
Результат невиконання наказу
Тут наступ ЗС РФ серйозно обмежувався водною перешкодою - неширокою річечкою Карапулька: бронетехніка могла переправитись через неї лише через три наявні дамби. Розуміючи ситуацію, щоб парирувати цю потенційну загрозу начальник Генштабу генерал Віктор Муженко особисто дав наказ підірвати їх.
Однак командувач сектором «С» Віктор Таран був категорично проти цього, мотивуючи це побоюваннями екологічної катастрофи. В результаті з трьох груп саперів, які все ж таки були скеровані для виконання цього завдання, наказ виконала лише одна – зі складу 73-го морського центру спецпризначення ВМСУ. Забігаючи наперед, відмітимо, що буквально через пару діб саме наявність двох цілих дамб дозволить противнику швидко перекинути танки під Логвинове і фактично утримати його.
1 лютого командування бойовиків спробувало провести атаку в сторону Світлодарська, але через серйозний опір наших бійців, котрі закріпилися на панівних висотах, втративши кілька одиниць бронетехніки, змушені були відмовитися від цих намірів.
Після цього росіяни вирішили перенести свої зусилля на східний фас, продовжуючи тримати в напрузі нашу оборону в усіх напрямках шляхом постійних «тривожачих» дій розвідувально-диверсійних груп. Увечері 8 лютого одна з таких груп, яка на 90% складалася з кадрових російських військових з 25-ї бригади спецназу ГРУ (місто постійної дислокації – м. Ставрополь), за наводкою місцевих жителів вийшла на околиці Логвинового, яке було пусте.
Гармидер у штабі
Річ у тому, що буквально за кілька годин до цього 1-й батальйон 30-ї мехбригади, який обороняв цей стратегічно важливий пункт, за наказом командувача сектору був знятий з позицій та спрямований в бік Дебальцева. Приймаючи таке рішення, Віктор Таран керувався неперевіреними відомостями про те, що нібито противник прорвався в районі Новогригор'ївки й треба терміново парирувати цей удар (насправді оборона там втрималася, хоча удар реально був).
У Логвиновому залишився тільки спостережний пункт 54-го окремого розвідувального батальйону при одній БМП-1. Причому його бійці просто покинули свої позиції ледь побачивши противника.
Поки у штабі сектору розбиралися що й до чого і повертали з маршу батальйон 30-ї бригади, росіяни дуже грамотно розпорядилися таким «подарунком долі» і швидко стали підтягувати сюди танки Т-72Б3 5-ї танкової бригади ЗС РФ - більш відомої як «бурятська», оскільки пункт її постійної дислокації знаходиться в місті Улан-Уде в Бурятії і більшість особового складу саме звідти.
Бійня на трасі
Зайнявши оборону в Логвиновому, бойовики влаштували справжню криваву бійню, оскільки протягом шести (!) годин рух військових колон по трасі М103 не був заборонений. Є різні припущення, чому так сталося, проте ані офіційна версія подій від Генштабу, ані численні інтерв'ю причетних осіб не дають відповіді на це питання. Як відомо із доступних автору джерел, розвідники 54-го ОРБ доповіли командуванню про здачу селища, а ті нібито - командуванню сектора. Якщо так, то рішення щодо закриття траси з обох сторін знаходилося виключно в компетенції полковника Тарана.
За дуже короткий час були розстріляні або підірвалися на мінах відразу дев'ять машин, які рухалися по трасі з Артемівська та з Дебальцевого. Загинули 25 військовослужбовців. Дуже потужним ударом по боєздатності угруповання стала загибель чотирьох офіцерів та водія на «УАЗику», котрі везли в Дебальцеве пошту Генерального штаба, а також секретне радіоустаткування.
Декого з наших військових бойовики добивали вже після потрапляння в полон - все це фільмувалось та викладалось в Інтернет. Щонайменше, тіла трьох бійців з 30-ї механізованої бригади вони прикопали відразу за селищем, а тіло одного з офіцерів бригади згодом було знайдено в морзі Донецька зі слідами тортур та знущань - у полоненого (відомо, що він потрапив у полон живим) була понівечена голова та відсутнє вухо.
Спроба контрудару
Першу спробу відбити Логвинове було зроблено вже вранці 9 лютого силами все того ж 1-го батальйону 30-ї мехбригади. Командування розраховувало вибити невелику розвідувально-диверсійну групу, не маючи відомостей про підсилення. Тому зведена група була явно недостатня для повноцінного штурму. Втративши в бою два танки, «тридцятка» була змушена відійти.
У другій половині дня було прийнято рішення силами артилерії начальника сектора та начальника Генштабу завдати удару як по Логвиновому, так і по Вуглегірську, де накопичувалися резерви противника. Масштаби артпідготовки були вражаючими по міркам цієї війни - як згадували офіцери 26-ї окремої артилерійської бригади, з 9 по 13 лютого по Логвиновому було випущено 96 220-мм ракет РСЗВ «Ураган», 250 снарядів калібру 152 мм та 70 203-мм снарядів САУ 2С7 «Піон». Для розуміння масштабів - ресурс стволу «Піону» розрахований лише на 450 пострілів. Але без коригування вся ця міць була фактично витрачена даремно - стріляли по площині, не завдавши противнику особливої шкоди.
Під артилерійські залпи почала готуватися достатньо серйозна локальна військова операція з деблокування Логвинового. Для загальної координації в ніч на 12 лютого в Луганське з Краматорська прибув генерал Сирський – на той час начальник штабу сил АТО, з-під Донецька були перекинуті додаткові сили, в тому числі десантники 79-ї та 95-ї бригад. Наскільки все це було непросто зібрати докупи свідчить хоча б такий факт, що зведене угруповання складалося приблизно з 500 бійців при шести танках та було представлене 10(!) різними підрозділами різної приналежності – так, наприклад, в резерві знаходився навіть взвод батальйону Нацгвардії «Донбас».
Саботаж командира
Операція була спланована по всім канонам військової науки: угруповання повинно були наступати за трьома напрямками, щоб повністю охопити населений пункт. Наступ, який почався о 8:00, спочатку був вельми успішним: бійці 30-ї бригади з боями увійшли в Логвинове. Розвернувся зустрічний танковий бій, в якому перемога залишилася за нашими танкістами, котрі знищили чотири російські танки.
Однак далі все пішло далеко не за планом - 4-а рота 24-ї мехбригади, яка повинна була наступати з тилу, відповідний наказ просто саботувала, залишившись на опорному пункті в п’яти кілометрах від села. При цьому командир групи деякий час доповідав «нагору» про успішне просування, тому фактично Сирський не мав реального уявлення про те, що відбувається на полі бою.
Тим часом противник зміг підтягнути резерви та організувати підтримку артилерії. Підсумок операції був доволі передбачуваним – наші бійці, зазнавши втрат (загинули 25 військовослужбовців), відійшло на вихідні позиції.
Можливість втрачено
Наступного дня Логвинове знову «рівняли з землею» наші артилеристи, мало того був використаний останній «козир» - тактичні ракети «Точка-У» (розрахунки 19-ї ракетної бригади з напрямку Світлодарська виконали п’ять пусків). Втім було очевидно, що сил для нової операції просто немає – резервів у командування сектора не було. До того ж загострилася ситуація й на інших напрямках.
Втрата Логвинового вкрай ускладнила матеріальне забезпечення угруповання, яке було зосереджено під Дебальцевим. Хоча спецназ згодом і пробив інший маршрут, однак це були польові дороги, які до того ж прострілювалися противником, тому їхня пропускна здатність була вкрай низькою.